Книга четверта

Особлива гвардія БЮТ

I. Камертон
 
II. Безстрашний кар'єрист
  • 1. Комсомольська кар'єра
  • 2. Ідейні переконання
  • 3. Радник прем'єра
  • 4. Ілюзія страху.
  • 5. Засновник «Громади»
  • 6. Велика неправда та обман
  • 7. Голова СБУ.
  • 8. Суть кар'єриста
III. Родич ледь не Президента
 
IV. Генерал чи салдафон
 
V. Журналізт — чи аферист?
 
VI. Деревляний політик
 
VII. Адвокати диявола
  • 1. Спільний адвокат Ю. Тимошенко і В. Медведчука
  • 2. Негідні методи
  • 3. Про честь політиків і етику адвокатів
  • 4. Адвокати нової генерації
  • 5. Про назву розділу

I. Камертон

Як камертон чесності   в українській   політиці,
Олександр Зінченко незамінний у команді   БЮТ

З передвиборної агітації БЮТ 2008 р.*

_________________________________________
* Команда, яка змінить Київ на краще! // Передвиборний буклет БЮТ. Відп. за друк. В. Уколов. — Друк. ТОВ «Тріода — Прінт», 2008. — С. 3

У першій п'ятірці Блоку Юлії Тимошенко на виборах депутатів Київської міської ради у травні 2008 р. четвертим значився Олександр Олексійович Зінченко, якого у передвиборних агітках партійні соратники називали «камертоном чесності».

Камертон — це прилад, який використовується як еталон чистоти звуку при настроюванні музичних інструментів. Тобто камертон є еталоном. Виходить, що у БЮТ Олександр Зінченко є еталоном чесності і порядності в політиці, на нього рівняються, беруть приклад, пишуть про це в агітках. Але називати О. Зінченка «камертоном чесності» — це все одно, що пробувати підпалити воду; така характеристика діяча, який до таких чеснот не має жодного відношення, мене шокувала. Про надзвичайно підлу, підступну, скандальну, наклепницьку, брехливу і шкідницьку діяльність цього політика я досить докладно написав у книгах «Монолітне болото або ЗАТ БЮТ» та «Фарисеї, або неоголошена війна Україні». Невже вожді БЮТ та їхні політтехнологи думали, що все забулося, і нахабно кинули черговий виклик суспільству, називаючи О. Зінченка «камертоном чесності»? Якщо так, то я вимушений ще раз пояснити народу, що являє собою цей «камертон».

Пригадую, як тішилися народні депутати, читаючи у газетах поздоровлення першого заступника В. Медведчука в СДПУ (о) О. Зінченка з нагоди якогось ювілею. Тодішні його однопартійні називали Олександра Олексійовича «видатним державним і політичним діячем України». А я запитаю: «Хто в Україні знає про «видатні» досягнення цього діяча в політиці і державному будівництві? У чому вони полягають?» До грандіозного скандалу, влаштованого О. Зінченком у вересні 2005 р., ми ще повернемося, але спочатку дамо про нього коротеньку інформацію.

Народився «видатний політичний і державний діяч СДПУ (о)» і «камертон чесності БЮТ» 0.0. Зінченко у 1957 р. у сім'ї відповідального працівника КГБ. Закінчив Чернівецький державний університет і Академію суспільних наук при ЦК КПРС. У 1989-1991 рр. працював завідуючим відділом пропаганди та агітації ЦК ЛКСМ України. Нагадаю, що основне завдання цього відділу тоді полягало у боротьбі з Народним Рухом України та незалежними молодіжними організаціями, у протидії самостійницьким прагненням українців. Відділ захищав непорушність СРСР, пропагував серед української молоді комуністичні ідеї, науковий атеїзм та подібний марксистсько-ленінський маразм.

У своїй роботі комсомольські вожді робили те саме, що й старші товариші з ЦК КПУ, і не зупинялися ні перед чим: брехнею, провокаціями та наклепами. Кому цікаво, як це робилося, може почитати у газетах тих років. Так що на ниві комуністичної агітації і пропаганди О. Зінченко мусив набути чималий досвід.

Після проголошення Україною незалежності у 1991 р. та заборони діяльності КПУ і ЛКСМУ О. Зінченко мав трохи клопоту, але вже у жовтні 1991 р. прилаштувався на роботу у ЦК ВЛКСМ у Москві, де цю організацію тоді зберегли. Ленінський комсомол дав О. Зінченку комуністичну путівку у великий капіталістичний бізнес — він став засновником кількох комерційних структур, а з 1995 р. очолив український телеканал «Інтер», звідки подався в СДПУ (о), де був членом політбюро (як в КПРС!) і першим заступником голови партії В. Медведчука. При підтримці цієї політичної сили, яка тоді (як БЮТ тепер) намагалася встановити політичну гегемонію в Україні, у 1998 і 2002 рр. обирався народним депутатом України — №3 у списку СДПУ (о). За квотою цієї партії був обраний заступником Голови Верховної Ради України. За видатні досягнення (невідомо, у чому і перед ким) Президент України Л. Кучма у серпні 2001 р нагородив О. Зінченка орденом «За заслуги» III ступеня, а ще раніше — у жовтні 1998 р. — присвоїв йому високе звання «Заслужений журналіст України». Правда, ніхто з журналістів, з ким я розмовляв, не пригадує жодної публікації чи передачі О. Зінченка, тому за що саме Л. Кучма присвоїв йому таке високе звання, неясно. У 2003 році О. Зінченко якимось чином був позбавлений прав на телеканалі «Інтер» і в знак протесту вийшов із СДПУ (о). Наступного року його запросив у свою команду Віктор Ющенко і довірив очолити штаб із виборів Президента України.

Після перемоги Віктора Ющенка, Олександр Зінченко очолив Секретаріат Президента України й отримав посаду Державного секретаря. З вересня 2005 р. він добровільно залишив цю посаду, а 5 вересня провів найскандальнішу в новітній історії України прес-конференцію, на якій звинуватив так зване «оточення президента» в корупції.

Скандальна прес-конференція О. Зінченка і події, які їй передували, описані мною у тринадцяти розділах двох книжок на шістдесят одній сторінці.* 3 огляду на цю обставину переповідати все ще раз немає жодного резону, тому скажу головне.

Виголошена екс-державним секретарем О. Зінченком заява на прес-конференції, яку транслювали в прямому ефірі, започаткувала небачений політичний резонанс. Уже в перші години відлуння від прес-конференції покотилося всією Україною. Не було міста, села, будинку чи квартири, де б не обговорювали цю подію. Про неї писали, говорили і показували всі вітчизняні і провідні зарубіжні ЗМІ. Скандал набрав світового масштабу. Але за скандальними звинуваченнями в корупції так званого «оточення президента» не було конкретики, оскільки О. Зінченко їх нічим не підкріпив і навіть не пробував доводити правоту своїх слів. Зокрема він:

1. Не навів жодного прикладу чи факту корупційних діянь.

2. Не висунув проти жодної особи будь-яких корупційних претензій чи звинувачень і, звісно, не пояснив, у чому вони полягають.

3. Не надав правоохоронним органам матеріалів щодо корупційних діянь будь-якої особи і тим більше — не підкріпив їх жодним доказом вини.

4 Високі посадові особи України, прізвища яких всує назвав на прес-конференції О. Зінченко, зокрема тодішній секретар РНБО Петро Порошенко, керівник фракції "Наша Україна" у Верховній Раді України Микола Мартиненко і перший помічник Президента України Олександр Третьяков подали проти О. Зінченка позови до суду у справі захисту честі, гідності і ділової репутації і виграли всі судові процеси. У суди О. Зінченко теж не надав жодного доказу їхньої провини!

_________________________________________
* Чобіт Д. Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ. — Броди: Просвіта, 2006; Чобіт Д. Фарисеї, або Неоголошена війна Україні. — Броди: Просвіта, 2006.

Для порівняння: коли В. Медведчук подав на мене до Печерського районного суду м. Києва подібний позов щодо книги «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука», я, як автор, надав суду понад тисячу (!) документальних доказів достовірності мною написаного та забезпечив свідчення у судових засіданнях 18 свідків, у тому числі і двох Голів Верховної Ради України — О. Мороза і О. Ткаченка. Усі свідки підтвердили достовірність мною написаного у книзі «Нарцис». Загальна кількість доказів була така велика і об'ємна, що у судах справу возили возиком — у руках неможливо було нести! Завдяки наданим доказам, я виграв судовий процес у В. Медведчука по всіх 99-ти пунктах, які він вимагав визнати такими, що ніби то не відповідали дійсності. А тепер повернуся до «камертона чесності».

О. Зінченко трьом судам не надав жодного доказу на підтвердження своїх же звинувачень!!! І всі три суди ганебно програв!

Ступінь добросовісності О. Зінченка видно із того, що, публічно кидаючи звинувачення у корупції на так зване «оточення президента», він не надав доказів на підтвердження сказаного ні правоохоронним органам, ні судам, що само з себе ставить дуже великий знак запитання: що ж являла собою прес-конференція О. Зінченка 5 вересня 2005 р.?

Висновок напрошується сам собою: О. Зінченко влаштував грандіозну провокацію супроти Президента України й Української держави, знеславив Україну у світі.

Заради чого він це паскудство робив, мною докладно описано у згаданих книгах «Монолітне болото» і «Фарисеї». Після здійсненого за участю Ю. Тимошенко скандалу із спробою силового захоплення Нікопольського феросплавного заводу 1 вересня 2005 р. за яким тоді спостерігала у прямому ефірі вся країна з екранів телебачення, над Юлією Володимирівною нависла сокира покарання і відставки. Вечірній скандал, влаштований 1 вересня 2005 p., Михайлом Бродським на «5-му каналі» і повторений 5 вересня, у значно ширшому масштабі, Олександром Зінченком на прес-конференції, відвернув увагу від Ю. Тимошенко. Тобто один скандал перекрили ще гучнішим скандалом і тим переключили суспільну увагу із справді брутальних дій уряду Ю. Тимошенко на зовсім іншу справу — так звану «корупцію в оточенні президента». Але при цьому скандалісти не встигли підготувати жодного доказу своїх жахливих звинувачень!

Нагадую, що на той час О. Зінченко перебував на посаді державного секретаря, через його руки проходили всі документи, які потрапляли на стіл Президента, він мав можливість витребувати будь-які матеріали, навіть таємні. Ще більші можливості були у О. Турчинова, тодішнього голови СБУ Але вони разом не роздобули жодного доказу на підтвердження звинувачень будь-кого з так званого «оточення президента»! Цей незаперечний факт теж свідчить про те, що О. Зінченко влаштував грандіозний скандал на неправді. Але в інтерв'ю С. Лещенку 19 вересня 2005 р. Юлія Тимошенко його дії оцінила зовсім по-іншому: «Слава Богу, що в нас в Україні є Олександр Зінченко. Я йому дуже вдячна».* Ось такі діаметрально протилежні оцінки однієї і тієї ж події.

Свої аргументи щодо скандалу О. Зінченка, його передумов і наслідків я докладно виклав у згаданих книгах. У них я стверджував, що О. Зінченко виступав на прес-конференції з ініціативи та у змові з тодішнім Прем'єр-міністром України Ю. Тимошенко, їй цей скандал тоді був украй необхідний, за нього вона і була вдячна О. Зінченку та навіть дещо заборгувала. Але Олександр Олексійович за свій вчинок став забагато вимагати, а саме: 15 місць у прохідній частині списку БЮТ на виборах народних депутатів України 2006 p., 25 % у списках БЮТ в усі обласні та районні ради України, а також висунення і підтримку його кандидатури у мери м. Києва. Тодішній заступник Ю. Тимошенко у делікатних справах М. Бродський із цього приводу стверджував: «Зінченко просто шантажував Юлію Тимошенко, вимагаючи непомірної кількості місць у списках БЮТ у Верховну Раду, обласні і міські ради». Розгорілися дискусії, сварки і суперечки. Врешті М. Бродський не витримав і, у звичній для нього манері, дуже мило сказав: «Саша, іди ти на х...» О. Зінченко так образився, що не забажав балотуватися у списку БЮТ навіть сам.

_________________________________________
* Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко // Українська правда. — 2005. — 19 вересня // http://www.pravda.com.ua/. Передрук — Львівська газета. — 2005.— 22 вер. — Сб.

І ось, коли ненависний О. Зінченку М. Бродський залишив БЮТ, до вождів цієї організації повернувся Олександр Олексійович. На виборах депутатів Київської ради у списку БЮТ О. Зінченку надали почесне четверте місце. Але оскільки три перші номери — Ю. Тимошенко, О. Турчинов і М. Томенко — відмовилися від честі бути депутатами міської ради, то О. Зінченко очолив список БЮТ і став керівником тимошенківської фракції. На наступних виборах він готується балотуватися від БЮТ і у Верховну Раду, і на мера Києва.

Але я ще раз повернуся до скандальної прес-конференції пана-товариша Зінченка 5 вересня 2005 р. Його жахливі звинувачення тоді були вигідні лише Ю. Тимошенко та її оточенню, тому жінка з косою так гаряче дякувала О. Зінченку за скоєне. Але ця прес-конференція спровокувала розкол у таборі помаранчевих та привела до масового розчарування українців.

В основі діянь О. Зінченка на прес-конференції і після неї були звичайні наклепи. Жодне його звинувачення не було підтверджене будь-яким доказом. Розповсюджену «камертоном чесності» інформацію три суди визнали недостовірною. Рішення судів вступили у законну силу, й О. Зінченко навіть не пробував їх оскаржувати.

Як на тлі судових рішень виглядає «видатний державний і політичний діяч» та «камертон чесності» О. Зінченко? Він що — не розумів наслідків своїх дій для авторитету України у світі? Після Помаранчевої революції Україна стала дуже популярною країною, українців заповажали навіть у далеких куточках світу. Але після скандальної прес-конференції О. Зінченка про Україну знову почали писати і говорити негативно.

Є ще одна суттєва обставина — моральна. До своєї скандальної прес-конференції О. Зінченко ніде і ніколи не вживав жодних заходів щодо викриття корупційних діянь, про які йому було відомо. До трьох осіб, прізвища яких О. Зінченко мимохіть назвав на прес-конференції, він ніколи не висловлював претензій, більше того, був із ними у досить дружніх відносинах: зустрічався мало не щодня, привітно усміхався, тиснув руку, запитував про здоров'я. Раптовий виступ О. Зінченка на прес-конференції став несподіванкою для всіх, у першу чергу для Президента України, якому його вчорашній держсекретар нічого подібного теж ніколи не говорив! Як на цьому тлі виглядає О. Зінченко з моральної точки зору? Хіба можна після всього, ним скоєного, назвати його добропорядною і моральною людиною? Але де ви бачили обтяженого нормами моралі провокатора?

Рішення трьох судів за позовами до О. Зінченка, які визнали поширену ним інформацію недостовірною та зобов'язали його її спростувати, свідчать, що скандальні звинувачення О. Зінченка є голослівними, надуманими, безпідставними і бездоказовими. Він виконував замовлення з дискредитації найближчих до Президента України людей, з якими В. Ющенко пройшов стільки випробувань.

Недостовірну інформацію (в юридичній термінології) у народі називають чіткіше — наклепами і брехнею. Рішення трьох судів у справі О. Зінченка дають достатньо підстав стверджувати, що Олександр Олексійович Зінченко є підлим наклепником, брутальним скандалістом, ганебним провокатором і банальним брехуном. І якщо тепер в оточенні Юлії Тимошенко комсомольський есдек О. Зінченко став еталоном порядності і чесності, то виникає запитання: «А що ж тоді являють собою решта верховодів та списків БЮТ?»

P.S.

Вже коли цей розділ був написаний, журнал «Контракти» за 21 липня 2008 р. опублікував велике інтерв'ю із колишнім держсекретарем, депутатом Київради Олександром Зінченком. Мене вразили деякі думки цього діяча, які засвідчують ступінь розуміння ним сутності влади. Ось вони.

— На превеликий жаль, на сьогодні домінанта влади — це гроші.

— Влада — джерело грошей, вона ж їх розпорядник.

— Впливовість визначається не професіоналізмом, а доступом до керівництва, правом підпису і печатки.

— Небагато хто може встояти перед спокусою грошей.

— Вибори — це гроші. І немалі. їх у когось беруть, а потім розраховуються: місцями у владі й можливістю впливати на прийняття тих чи інших рішень.

Треба думати, що бувалий О. Зінченко знав, що говорив. Але чи може такий стан в українській політиці та владі тривати надалі? І чи не пора усунути від влади діячів, які розуміють її як звичайне корито?


II. Безстрашний кар'єрист

Коли Тимошенко говорить про свою команду,
то розуміє одну-єдину   людину   —   Олександра  Турчинова.
Всі решта «соратники» приходять і відходять. Баптиський
пастор з   похмурим   виразом   обличчя   з нею   завжди.      

Дмитро Попов, Ілля Мільштейн.*

_________________________________________
* Попов Д., Мильштейн И. Оранжевая принцесса. Загадка Юлии Тимошенко. — М.: Из-во О. Морозовой, 2006. — С. 177.

1. Комсомольська кар'єра

Олександр Турчинов і Юлія Тимошенко — однодумці. Вони не лише взаємодоповнюють одне другого, а й підстраховують та виручають; вони завжди діють заодно. Це дві людини, яким відомі всі тонкощі бютівських обставин справи. О. Турчинов не лише особливо довірений політичний партнер Ю. Тимошенко, він її і мозговий центр, і охоронець, і надійний тил. Пан Олександр є єдиною, крім Ю. Тимошенко, особою в БЮТ, яка може самостійно приймати важливі рішення; його важко навіть тінню Ю. Тимошенко назвати, бо це її друге «я». Недаремно ж Юлія Тимошенко заявила: «Турчинов — це теж саме, що і я, лише без коси».

Народився Олександр Валентинович Турчинов у 1964 р. у Дніпропетровську. «Мої батьки розвелися, і мене виховувала мама», — писав О. Турчинов. Вже цей факт свідчить, що дитинство і юність у нього були непростими. Змалечку він затямив, що у житті йому слід розраховувати, перш за все, на власні сили. Олександр добре вчився у школі і вузі. Закінчивши з відзнакою у 1986 р. Дніпропетровський металургійний інститут, він пішов працювати слюсарем на комбінаті «Криворіжсталь».

Чому спеціаліст із червоним дипломом пішов на звичайну робітничу посаду, пояснив сам О. Турчинов: «У ті часи, якщо у тебе не було нікого за спиною, велике підприємство, гарячий цех, небезпечне і тяжке виробництво були тим місцем, де можна було проявити себе, зробити кар'єру».* І молодий кар'єрист почав стрімко йти вгору: з посади слюсаря він перейшов у вальцювальники, потім став майстром і начальником зміни.

_________________________________________
* Турчинов А. Документальная повесть «Свидетельство». Записки экс-главы СБУ // Вечерние вести. — 2008. — Спецвыпуск №2. — С.2.

Тоді, аби успішно просуватися по службі, потрібно було себе добре показати, крім основної посади, ще й на громадській роботі, тому О. Турчинов записався у комсомольський оперативний загін, а незабаром став його комісаром. Комсомольські оперативні загони допомагали міліції, вони патрулювали вулиці Кривого Рогу, затримували хуліганів, бешкетників, виявляли наркоманів, відвозили п'яниць у витверезники. Як писав сам Олександр, під його керівництвом загін став одним із кращих у місті. «Це був період мого формування, як атеїста і комсомольського активіста. Я мріяв про партійну кар'єру», — згадував О. Турчинов. Роботу комсомольського активіста примітили і вже наступного року О.Турчинов став комсомольським функціонером. «Мені виповнилося двадцять два роки, коли я зайняв пост секретаря Дзержинського райкому комсомолу Кривого Рогу», — хвалився Олександр Валентинович.*

О. Турчинов називав себе «комсомольським лідером обласного масштабу». Він з великою гордістю підкреслює: «Мені було 25 років, і я був одним із найуспішніших молодих людей в адміністративно-партійній системі Радянського Союзу. Спочатку наймолодшим секретарем райкому, потім наймолодшим завідуючим відділом обкому». **

Словосполучення з основою на термін «кар'єра» О.Турчинов дуже часто вживає у своїх мемуарах, він навіть пише: «... для мене молодого кар'єриста». Тому тут немає жодного сумніву — перед нами яскравий приклад людини, яка поставила ціллю свого життя не якусь конкретну корисну справу, а винятково — власну кар'єру. Іншої мети у цієї особи не було тоді і тепер її просто не може бути. Характер такий.

_________________________________________
*   Турчинов А. Документальная повесть... // Вечерние вести. — 2008. — Спецвыпуск №2. — С.З.
** Там само.

2. Ідейні переконання

До партійної кар'єри О. Турчинов готувався змалечку. Як він сам писав: «У шкільні роки я не сумнівався у перевагах радянського устрою, соціалістичної системи і був впевнений, що ми все-таки будемо жити при комунізмі».*** Закладена у дитинстві віра, у зрілому віці перетворилася на непохитні переконання молодого комуніста. «Сьогодні мало хто пам'ятає, що ми будували світле майбутнє. Мене влаштовувала ця доктрина, а також: можливість реалізувати в її рамках кар'єристські амбіції». ****

Вищенаведені слова О. Турчинова яскраво ілюструють спосіб його мислення та наявність комуністичних переконань. Партійна кар'єра в структурах ВЛКСМ - КПРС була його заповітною мрією і він про це сам написав у 2008 році!

_________________________________________
***  Там само.
****Там само.

Не менш вражаючими є спогади О. Турчинова про події, пов'язані із проголошенням Незалежності України: «Коли зруйнувалася радянська імперія, щезла компартійна логіка і доцільність, замість простих і зрозумілих доктрин, стабільного і світлого майбутнього прийшла порожнеча, яка лякала своєю похмурістю».* І це О. Турчинов пише про епохальний час і визначальні для української нації події. Здобуття Україною державної незалежності, О. Турчинов сприйняв як усього-на-всього «розвал радянської імперії та руйнування добре зрозумілої йому «компартійної логіки». Виявляється, що й сама Незалежність України сприймалася О. Турчиновим як «похмура порожнеча». І це тоді, коли весь український народ торжествував, бо до самостійності українці прагнули впродовж віків.

Виникають резонні запитання: «Хто ви є, пане Турчинов, і коли ж ви стали «патріотом України»? І чи стали загалом?»

Переживши велике життєве потрясіння — проголошення Україною Незалежності, О. Турчинов швидко отямився, пристосувався до нових реалій і знову пішов звичною дорогою кар'єриста.

_________________________________________
* Турчинов А. Документальная повесть... // Вечерние вести. — 2008. — Спецвыпуск №2. — С.4.

3. Радник прем'єра

Своє нове сходження по кар'єрній драбині вже незалежної України пан-товариш Турчинов розпочав у 1992 році, коли новопризначений представник Президенти України у Дніпропетровській області Павло Лазаренко прийняв його на посаду голови комітету з питань роздержавлення й демонополізації виробництва облдержадміністрації.

О. Турчинов перебував у досить близьких стосунках із тодішнім генеральним директором Південного машинобудівного заводу Л. Кучмою. Восени 1992 р. Леоніда Даниловича призначили Прем'єр-міністром України і він почав формувати свою команду, у яку на посаду радника глави уряду з питань економіки потрапив О. Турчинов.

Які поради з економіки міг надавати українському прем'єру комсомольський кар'єрист навіть важко собі уявити, адже у 1992р. ця сфера для О. Турчинова була незвіданою землею; свої дисертації на теми функціонування тіньового бізнесу та ухилення від сплати податків цей радник захистив значно пізніше — у 1996 і 1999 pp. Мабуть через діяльність таких «радників» Л. Кучма не впорався із довіреною посадою і у вересні 1993 р. попросився у відставку. Без роботи залишився і О. Турчинов. Про цей період Олександр Валентинович написав досить чітко і яскраво, крізь звичну призму своїх кар'єристських амбіцій: «Мій вихід із влади подібний до того, як я виходив із партії. Було страшно... Був колосальний дискомфорт. Кабінет, автомобіль, спецзв'язок. Перед тобою відкривалися будь-які двері... І нараз — все щезло».* Тобто радника з питань економіки О. Турчинова вразило не позбавлення його можливості реалізації планів економічного розвитку, завершення якоїсь розпочатої важливої роботи, а речі задля яких він і йшов у владу, і які у народі образно називають коритом. Про те, що О. Турчинов дійсно сповідує коритну ідеологію свідчать ще й такі його слова: «Було важко, але я старався відкидати думки про «втрачений рай». З одного боку, я розумів, що відрізняюся від свині не лише тим, що ношу піджак і галстук. Але з другого мене тягнуло «до корита».**

Підкреслюю! Я цитую слова самого О. Турчинова. Мені й самому не вірилось у написане. Тому й припускаю: хтось із читачів може подумати, що вищенаведені цитати не належать лідерові БЮТ, що вони почерпнуті з якоїсь фальшивки. Зовсім ні — спецвипуск №2 газети «Вечерние вести» офіційно роздавався у наметах БЮТ під час передвиборного мітингу у парку Перемоги м. Києва 19 травня 2008 р. Цими газетами завалили усю столицю. Дуже шкода, що мало хто виборчу маколатуру читає, проте її вартувало аналізувати хоча б у штабах опонентів БЮТ. Усе-таки багато чого цікавого можна дізнатися.

_________________________________________
*   Турчинов А. Документальная повесть... // Вечерние вести. — 2008. — Спецвыпуск №2. — С.5.
** Там само.

4. Ілюзія страху

Згідно зі спогадами О. Турчинова, його кар'єристський поступ постійно супроводжувався якимось панічним страхом. Саме це почуття охопило Олександра Валентиновича після проголошення 24 серпня 1991 р. державної Незалежності України (за його термінологією — «руйнуванням радянської імперії»). Ось як він передає свій тодішній душевний стан: «Відчуття порожнечі було подібне на сприйняття страху. Страх охоплював мене кожен раз, коли наді мною згущувалися хмари. Усе стискалося у мені всередині від одної лише думки, що зі мною можуть поступити несправедливо, зняти з посади, не просунути. Ця постійна невпевненість і перманентний стрес, які підігрівалися думками про те, що моя доля цілком знаходиться в руках божевільних лідерів, несправедливих начальників, жадібних чиновників і лінивих партнерів, доводили мене до стану душевної кризи».* Стан перманентного страху не міг не позначитися на психічному стані і характері О. Турчинова. Очевидно, що тут слід шукати причини його похмурого і завжди настороженого вигляду. Страх, який пережив пан Олександр, не минув безслідно. «Страх з яким я боровся все життя, змусив мене до роздумів над його природою. Я зрозумів, що страх — це віра у невідворотність зла».** Як наслідок — страх перетворився на літературну музу і з-під пера О. Турчинова у 2003 р. вийшла книга «Ілюзія страху». Через усю книгу проходить неймовірний страх, який відчуває головний герой, по суті, через банальні речі. І лише наприкінці герой зрозумів, що страх, який він так тяжко пережив, не мав під собою реальних причин — то була просто ілюзія страху.

Як стверджує О. Турчинов, він позбувся постійного відчуття страху, коли став вірити в Бога і охрестився. Ця подія мала місце у 1999 році. Тепер Олександр Валентинович став сміливим і безстрашним; цьому допомогла віра — він баптист, часто проповідує одновірцям і навіть висловив бажання у перспективі стати пастором маленької церкви, мабуть тоді, коли політична кар'єра піде шкереберть.

_________________________________________
*   Турчинов А. Документальная повесть... // Вечерние вести. — 2008. — Спецвыпуск №2. — С.5.
** Там само.

5. Засновник «Громади»

Після того як радника з економічних питань Прем'єр-міністра України Л. Кучми було звільнено у зв'язку з відставкою шефа, у вересні 1993 р., О. Турчинов, переживши черговий життєвий стрес, взявся до організації нової політичної партії. З його ініціативи було створено Всеукраїнське об'єднання «Громада», головою якого наприкінці 1993 р. і був обраний О. Турчинов. Про цю організацію в Україні мало хто знав аж до 1997 p., коли Павло Лазаренко розпочав активну опозиційну діяльність стосовно Президента Л. Кучми. Для такої справи потрібна була політична опора, тому восени 1997 р. П. Лазаренко разом із Ю. Тимошенко вступили у ВО «Громада». На партійному з'їзді замість О. Турчинова організацію очолив П. Лазаренко. У березні 1998 р. «Громада» подолала 4-х відсотковий бар'єр і стала парламентською партією. По її списку О. Турчинов вперше став народним депутатом України (№12).

Співпраця з П. Лазаренком хоч і стала плідною, але не тривалою. У лютому 1999 р. опальний екс-прем'єр вимушено залишив Україну, а його вчорашні соратники Ю. Тимошенко і О. Турчинов швидко знайшли мову з владою, припинили опозиційну діяльність і розпочали формувати нову структуру — ВО «Батьківщина». Під такою назвою у парламенті з'явилися цілком лояльна до Л. Кучми фракція, у яку дуже швидко перейшло більше половини громадівців. Такі кроки партійних соратників у «Громаді» назвали «зрадою».

Між іншим, Ю. Тимошенко не раз публічно заявляла, що не зробить жодних кроків не те що з розвалу партії «Громада», а й не вчинить будь-яких дій на її шкоду. Це не завадило їй вчинити навпаки, а свої дії вона здійснювала разом із О. Турчиновим.

6. Велика неправда та обман

В опублікованих газетою «Вечерние вести» спогадах О. Турчинова є фрагмент про те, як безстрашно поступила Ю. Тимошенко у жорстокому протистоянні із Президентом України Л. Кучмою; він покликаний переконати читача у непохитній незламності та непідкупній принциповості лідерки БЮТ . За великим рахунком, слова О. Турчинова це не якась там безневинна неточність — його неправда має чітку мету — обманути народ, аби заручитися його підтримкою у майбутньому.

Якби я не знав реального стану справ, то, читаючи такий героїчний опус, і сам би міг повірити у його достовірність. Йдеться про розгляд Верховною Радою України питання щодо вбивства журналіста Георгія Гонгадзе і «плівок Мельниченка».

То було у грудні 2000 р. У порядок денний внесли питання про створення парламентської слідчої комісії та відставку силовників: голови СБУ, міністра внутрішніх справ, Генерального прокурора і голови Держмиткому. Далі цитую О. Турчинова:

«Ввечері перед голосуванням до мене подзвонили з приймальні Кучми і сказали, що Президент попросив зайти до нього. Ми зустрілися в його кабінеті. Я ще ніколи не бачив Кучму таким переляканим. У нього тряслися руки, в очах — неприхований жах. Але свою вимогу він сформував достатньо конкретно:

— Якщо голосування про створення комісії по розслідуванню вбивства Гонгадзе провалиться, я у цей же день випускаю із тюрми усіх Юлиних людей, а Юля буде працювати в уряді і буде працювати першим віце-прем'єром. Але якщо «Батьківщина» проголосує «за» я її (Юлю — Авт.) посажу, а вас усіх передушу.

Переді мною стояв загнаний звір, готовий піти на будь-які злочини, аби врятувати свою шкуру.

Вийшовши від Президента я зразу подзвонив Тимошенко. Ми терміново зібрали фракцію. У ніч перед голосуванням прийшли всі. На кону були життя близьких людей, серйозні переслідування проти кожного із присутніх. З іншого боку, були честь, громадянський обов'язок і реальний шанс скинути цей режим. Звичайно, багато залежало від Юлі, тому, що у першу чергу під удар йшла вона. По її ініціативі було прийнято рішення: не йти на компроміс із совістю і Кучмою.

Наступного дня Верховна Рада проголосувала за відставку силових міністрів і за створення слідчої комісії по справі Гонгадзе».*

А ось, як насправді виглядала справа із голосуванням. На той час я був членом фракції «Батьківщина» — вступив до неї у жовтні 2000 р., тому знаю про це із середини. До того ж відтворюю ситуацію за своїм щоденником, у який я вклеював особливої ваги документи і матеріали.

Події, про які розповів О. Турчинов, стосуються вівторка, 12 грудня 2000 р. Це мабуть був найдраматичніший і найгучніший день у Верховній Раді України під час так званого "касетного скандалу". Нагадаю, що у п'ятницю, 8 грудня, в аеропорту «Бориспіль» працівники митниці і Служби безпеки України, під виглядом пошуків діамантів, незаконно затримали і обшукали трьох народних депутатів України: Віктора Шишкіна, Сергія Головатого і Олександра Жира та вилучили у них відео матеріали, що стосувалися їхньої розмови з майором Миколою Мельниченком. Однак Сергію Головатому вдалося пронести одну запасну касету, яку 12 грудня народні депутати переглядали на екрані, встановленому прямо у сесійному залі Верховної Ради України. Відбувся інформаційний вибух величезної сили. У цей день було внесено кілька проектів постанов щодо проведення спеціального засідання парламенту по «справі Гонгадзе», створення відповідної слідчої комісії та щодо відставки силовиків і керівника Держмиткому. Співавтором одного і автором чотирьох законопроектів був і я. Однак у цей день жоден проект не голосувався, оскільки за тодішніми нормами регламенту для цього був визначений лише четвер.

_________________________________________
* Турчинов А. Документальная повесть... // Вечерние вести. — 2008. — Спецвыпуск №2. — Сб.

Події у Верховній Раді 12 грудня 2000 р. безумовно не могли не стурбувати Президента і він запросив до себе О. Турчинова. Однак тоді Олександр Валентинович про зустріч з Президентом навіть не заїкався і про неї я дізнався щойно із його спогадів, опублікованих у спецвипуску №2 газети «Вечерние вести» за 2008 рік.

Що стосується твердження О. Турчинова, що з ініціативи Ю. Тимошенко було прийнято рішення «не йти на компроміс із совістю і Кучмою», то такого не було! Керівники фракції «Батьківщина» діяли цілком у протилежному напрямку, а рішення Верховна Рада України прийняла усупереч їхній позиції!

У четвер, 14 грудня 2000 р., головуючий на засіданні Верховної Ради України робив все аби голосування проектів постанов не було результативним. Коли він поставив на голосування проект постанови про висловлення недовіри міністру внутрішніх справ України Ю. Кравченку, то у залі знаходилось мало депутатів, а у рядах фракції «Батьківщина» сиділо взагалі кілька осіб. Коли йшло голосування я сам натиснув дві кнопки і закликав колег зробити теж саме. На табло спалахнула цифра «226». Рівно стільки, скільки потрібно для прийняття рішення.

Так перевагою всього в один голос було прийнято рішення. Серед 226-и депутатів лише четверо виявилися із «Батьківщини». Відразу ж після голосування у зал прибіг стурбований О. Турчинов і висловив незадоволення тим, що кілька депутатів, очолюваної ним фракції, проголосували «за». Подальші голосування щодо відставки голови СБУ і генпрокурора під контролем О. Турчинова вже не набрали кількох голосів. «Батьківщина» більше майже не давала голосів. «За» голосували лише я, Віктор Таран і Валентин Зубов.

Наступного дня, у п'ятницю, 15 грудня 2000 р., о 9-й годині на засіданні фракції «Батьківщина» розпочався розбір вчорашніх обставин. У відсутність О. Турчинова, засідання проводив його перший заступник Сергій Правденко, він розпочав із четвергового голосування і сконцентрував увесь свій гнів на мені. Кричав, що то за самодіяльність у поданні проектів постанов, запитував, чому я без рішення фракції голосував за проекти постанов? А на завершення сказав: «Наша фракція хай буде меншою, але дисципліновашою і організованішою, а ті що прийшли нещодавно — хай ідуть на хер». (Фраза дослівно повторена за моїм щоденником). Вся фракція сиділа мовчки, більшість депутатів опустили голови і робили вигляд, що вивчають документи. Звичайно, людям було неприємно, що їх позбавляють можливості приймати самостійні рішення. Всі розуміли, що у вчорашньому голосуванні я мав рацію. І більшість членів фракції «Батьківщина» так само би голосувала, якби не партійна дисципліна. Зрештою, ніхто з тодішніх депутатів і не знав справжньої причини того, чому вожді дали вказівку не голосувати за створення слідчої комісії та відставку силовиків. О. Турчинов про свої розмови із Л. Кучмою і Ю. Тимошенко розповів щойно у травні 2008 р.!

Вислухавши С. Правденка, я спокійно і неквапом почав збирати свої папери та акуратно складати їх у портфель. Всі мовчали і дивилися на мене. Я встав із-за столу та, не сказавши й слова, покинув засідання фракції «Батьківщина». Тільки вийшов у фойє, до мене підійшов депутат-соціаліст Станіслав Ніколаєнко: «Дмитре, виручай, ми збираємо депутатів, аби провести колону на Майдан Незалежності, де хочемо встановити намети, один з них буде твій. Потрібно не дати міліції його зняти». І я пішов із соціалістами на чолі колони демонстрантів. На Майдані відбувся перший мітинг протесту, на ньому виголосили промови Олександр Мороз, Левко Лук'яненко (він тоді не був народним депутатом), виступив і я. Після мітингу народ встановив намети. Так почалася знаменита акція громадянської непокори «Україна без Кучми».

Яке ж було моє здивування, коли через деякий час, у тимошенківських виданнях я прочитав, що «Батьківщина» добилася прийняття постанов про створення слідчої комісії та відставки міністра внутрішніх справ України Ю. Кравченка, а «з першого дня акції «Україна без Кучми» наші депутати були серед народу». Тоді на Майдані, крім мене, із «Батьківщини» не було нікого!

Після випадку на засіданні фракції «Батьківщина», я постійно сидів в окремій ложі сесійного залу. Через деякий час до мене підійшли О. Турчинов і С. Правденко. Олександр Валентинович виступив миротворцем, а Сергій Макарович вибачився і я повернувся у ряди фракції «Батьківщина», а, за великим рахунком, цього і не слід було робити.

7. Голова СБУ

Специфіка роботи на цій посаді така, що про особу, яка нею керує, до суспільства просочується вкрай мало інформації. Проте винятком у цьому правилі став О. Турчинов, якому Президент України В. Ющенко чомусь довірив таку відповідальну посаду.

Про те, як голова СБУ О. Турчинов «боровся» з мафією та ще й з моєю допомогою збирав компромат на свого теперішнього сподвижника Богдана Губського, я написав у розділі присвяченому цьому олігарху. А тут лиш коротко згадаю про інші речі, зокрема щодо так званого «корупційного скандалу в оточенні президента» — найбільш підлої, підступної і цинічної атаки на Президента України Віктора Ющенка, організованої бютівським охвістям, не без участі його лідерів.

Нагадаю. На початку вересня 2005-року Михайло Бродський, тодішній помічник Прем'єр-міністра України Ю. Тимошенко, її сподвижники Олександр Зінченко, Микола Томенко і О. Турчинов з інтервалом у кілька днів, у період з 1 до 15 вересня, виступили з так званими корупційними звинуваченнями соратників Президента України, тим самим викликавши найгучніший скандал в історії сучасної України, знеславили нашу державу в очах власного народу та цілого світу. Про ці підступні дії М. Бродського, О. Зінченка і М. Томенка мною написано у кількох книгах* Тут я зупинюся лише на «викриттях» О. Турчинова. Він, як найбільш обізнаний знавець корупційних звинувачень із згаданої четвірки, виступав останнім — на прес-конференції 15 вересня 2005 р., приуроченій своїй відставці з посади голови СБУ.

Прес-конференція О. Турчинова була заздалегідь проанонсована УНІАН та через прес-службу ВО «Батьківщина», тому й викликала небувалий ажіотаж. Журналісти не могли вміститися у залі. Всі очікували, що екс-голова СБУ підіб'є своєрідний підсумок під звинуваченнями М. Бродського, О. Зінченка і М. Томенка та оприлюднить вражаючі факти. Але журналістів вразила їх повна відсутність.

На самому початку О. Турчинов, наче мимохідь, згадав щодо «викриття корупційних дій» без будь-якої конкретизації та прив'язки до будь-якої особи; потім він зазначив, що прийшов до журналістів «поговорити не про якісь чемодани компромату, а про небезпеки, які існують для держави». Далі есбеушне бютівське світило говорило про статистику, контрабанду, якісь загальні та далекі речі і коли вже всі стали перезиратися нарешті дійшла справа до цікавішого. Далі цитую О. Турчинова:

_________________________________________
* Чобіт Д. Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ. — Броди: Просвіта, 2006. — С 91 —104; Він же. Фарисеї, або Неоголошена війна Україні. — Броди: Просвіта, 2006. — С. 10-38; Він же. Ананас, або Новий план захоплення Києва. — Броди: Просвіта, 2006. — С. 15-25.

«Я хотів би пригадати прес-конференцію Олександра Зінченка. І дивлячись вам в очі, хотів би сказати, що його звинувачення мають серйозні підґрунтя. Так, найвищі посадові особи держави причетні до банального здирництва і хабарництва. Просили навести факти, і я хочу навести один із фактів. Вам відомий Петро Олексійович Порошенко. Всі знають про будинок по вулиці Грушевського, 9-а. Всім у Києві відомий будинок, який знаходиться поруч з Маріїнським палацом. Це найбільш дорога в Києві житлова площа, це преподносять як найбільш елітарний, дорогий будинок. Як тільки нова влада сформувалася, власники цього будинку були запрошені до Петра Олексійовича і їм запропонували або віддати контрольний пакет цього будинку, або їм компенсують незначну частину видатків, які вони понесли. Після того, як вони відмовилися це зробити, їх попередили, що вони не будуть будувати, що краще будинок взагалі знесуть. І коли вони не пішли на шантаж, дійсно, будівництво зупинилося. Я не хочу говорити, які підстави для зупинення будівництва».*

Ще у 2006 р., коли писав свою першу книгу про БЮТ «Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ», я зустрівся із начальником управління охорони історичного середовища м. Києва, заслуженим працівником культури України Русланом Кухаренком, якого я добре знав. До цього я читав у пресі, що саме він категорично виступав проти цього будівництва, ще за часів Кучми. Я запитав його проте, хто і на якій підставі заборонив спорудження будинку № 9-а на вулиці Грушевського у Києві. Яке ж було моє здивування, коли пан Кухаренко мені відповів, що цей будинок споруджується із численними порушеннями чинного законодавства. Його управління виступило категорично проти будівництва в історичній частині міста та ще й з порушенням загального крайобразу древнього Києва. Свої звернення управління посилало президентам Л. Кучмі і В. Ющенку. Крім вкрай дикого способу будівництва, забудовник порушив поверховість, внаслідок у центрі Києва виросла справжня багатоповерхова потвора, яка створила дисгармонію із ансамблем сусідньої Печерської Лаври, нависла над Маріїнським парком і Маріїнським палацом.

Коли будівництво йшло повним ходом, управління охорони історичного середовища било на сполох і вимагало його припинення. Тоді ж у справу втрутилася РНБО, бо будинок № 9-а здіймався над сусіднім з ним Маріїнським палацом, де відбуваються особливо урочистості та офіційні зустрічі глав іноземних держав. Із верхніх поверхів цього будинку весь палац як на долоні, що створює потенційну загрозу терактів. Мабуть з огляду на цю обставину, вже у 2008 р. охорона Президента США Д. Буша викреслила Маріїнський палац як місце офіційної зустрічі, оскільки там тепер просто неможливо забезпечити належну охорону високих державних осіб, вже не кажучи про можливість зняття інформації з його приміщень.

Я не знаю про те, що конкретно говорив із забудовниками скандального будинку секретар РНБО Петро Порошенко, чи його служби, але я не вірю, що ця людина вимагала від них банального хабаря. Із його статками такий бруд йому абсолютно зайвий, а подібні дії — цілком нелогічні. Із забудовниками мали вести мову лише із позицій законності будівництва та засад національної безпеки держави.

_________________________________________
* Стенограма прес-конференції О. Турчинова в УНІАН. — 2005. — 15 вересня.

Логіка дій О. Турчинова полягала в іншому — він прагнув будь-що очорнити П. Порошенка, бо його розглядали як найімовірнішого претендента на посаду Прем'єр-міністра України. І якби таке сталося, то Ю. Тимошенко не світило би крісло Президента, а самому О. Турчинову шлях до прем'єрства — теперішньої заповітної мрії рафінованого кар'єриста та інтригана.

Після вчиненого бютівцями скандалу щодо будинку №9-а на вул. Грушевського, його спорудження аніскільки не зупинялося — навпаки пішло прискореними темпами і забудівники зробили його на кільканадцять поверхів вище ніж було у початковому проекті. Проте зовсім не у законності спорудження будинку полягала справа, а в компрометації П. Порошенка. І тут бютівські верховоди свого досягли. Петро Олексійович першим написав заяву про відставку з поста секретаря РНБО — він це зробив 8 вересня 2005 р., тобто задовго до прес-конференції О. Турчинова. Він зробив це для того, аби ніхто його не звинуватив у тиску на слідство. Але які результати самого слідства? Нульові!

Наприкінці грудня 2005 року, тобто через три місяці після звинувачень висунутих проти П. Порошенка бютівцями, у пресі з'явилося коротеньке повідомлення. Тимчасова слідча комісія Верховної Ради України, створена для перевірки заяв М. Бродського, О. Зінченка, М. Томенка і О. Турчинова про так звані корупційні діяння дійшла висновку, що жодне із 7-и пунктів звинувачень П. Порошенка не підтвердилося. І жоден із «викривачів», у тому числі і екс-голова СБУ О. Турчинов не надали до комісії жодного доказу.

Хто звернув увагу на це повідомлення? Та всі запам'ятали гучні звинувачення бютівців. Так підло і підступно вони розправляються з усіма, хто стає на їхньому, вкрай брудному шляху до влади.

П. Порошенко чомусь навіть не боровся із явними наклепниками, він вдовольнився рішенням суду, який їх засудив і висновками парламентської комісії. Петро Олексійович тихо відійшов, бо, за великим рахунком, навіщо йому ця владна морока із явними примітивами із БЮТ? А мені чомусь шкода, що з великої української політики чомусь виштовхують гідних і фахових людей, українців. Так, П. Порошенко багатий, але далеко не такий як бютівські олігархи. Це одне. Друге. Він свій капітал поставив на службу України і створив «5-й канал» без якого Помаранчева революція мабуть і не відбулася. Третє. Він єдиний публічний олігарх та ще й до того щирий українець. Хто, де і коли бачив або чув виступи бютівських олігархів: панів Жеваго, Васадзе, братів Буряків, Веревського, Сігала, Фельдмана, Куровського, Глуся, Триндюка, Губського, Хмельницького, Єдіна, Зубика та інших? Вони роблять своє діло спокійно і тихо. А Петро Порошенко постійно виступав публічно, вів мудрі, фахові дискусії із багатьох питань. Навіть після своєї, явно недоречної, відставки. Тепер із тиші свого кабінету він спокійно дивиться на чергову бютівську авантюру. Але чи вигідний такий стан Україні, коли кращі її сини підступно і підло усуваються із влади політичною шпаною?

8. Суть кар'єриста

«Відчуття сили і значимості. То було найсильнішою спокусою для мене — те, до чого я завжди прагнув», — щиросердечно признався Олександр Турчинов у своїх мемуарах.* Тобто посади, які займав у своєму житті Олександр Валентинович, ним же розглядалися не як спосіб служіння державі і народу, а виключно як фактор утвердження власних «сили і значимості». Типова філософія банального кар'єриста. Та що корисного для народу від неї можна сподіватися?

_________________________________________
* Турчинов А. Документальная повесть... // Вечерние вести. — 2008. — Спецвыпуск №2. — С.5.

III. Родич ледь не Президента

Одним із не дуже примітних народних депутатів України є Ю. Триндюк, №84 у виборчому списку БЮТ. І хоча офіційні довідники чомусь не пишуть про цього парламентарія, все-таки деякі публікації про нього з'являються.

На час виборів Ю. Триндюк був президентом ТОВ «Хлібні інвестиції» (м. Севастополь), засновником ТОВ «Заграва Ексно», головою спостережної ради ЗАТ «Білогірський комбінат хлібопродуктів», до того ж він позапартійний.

Ще коли Ю. Триндюк не був народним депутатом України, він розповів програмі «Подробности» дещо про свій бізнес, а та 14 березня 2005 р. поставила матеріал на свій сайт. Так ось ТОВ «Хлібні інвестиції» є одним із найбільших холдингів в Україні за виробництвом хлібопродуктів. До його складу у 2005 р. входили: ВАТ «Хліб» (м. Луцьк), ВАТ «Івано-Франківський хлібокомбінат», ВАТ «Бердичівський хлібозавод», «Хлібозавод «Олексіївський» (м. Харків), ДП «Цар Хліб» (м. Севастополь), ВАТ «Чернівецький хлібокомбінат», ДП «Новоукраїнський КХП». (Кіровоградська обл.) Обсяг виробництва холдингу у 2004 р.становив 231 млн. гривень.* У 2006 р. у складі холдингу вже було ЗАТ «Білогірський комбінат хлібопродуктів».

Згідно з даними журналу «Контракти» №51 за 2007 р., Івано-Франківський хлібозавод Ю. Триндюк купив усього за 25-30 тисяч доларів США. А на момент публікації, за оцінками самого бізнесмена, активи підприємства сягнули 10 млн. доларів США. У самому Івано-Франківську компанія Ю. Триндюка покривала 80-85% хлібного ринку і 60% в області. У пресі наводилися цифри про те, що структури Ю. Тридюка покривають 8-10% хлібного ринку України.

Холдинг «Хлібні інвестиції» мав намір купити і ВАТ «Київхліб», але ціна у 130 млн. доларів США, на думку Ю. Триндюка, була дещо завищеною. **

_________________________________________
*   Подробности. — 2005. — 14 марта // http://podrobnosti.ua/economy/other/2005/03/14/187245.html.
** Струх О. Займатися хлібним бізнесом невигідно // Контракти. — 2007. — №51 17-23 грудня; Мониторинг СМИ // http://kontrakty.com.ua/show/ukr/print_article/45/5120079791.html

Станом на 22.03.2008р. Ю. Триндюк трудився ще й головою спостережної ради Віньківського консервного заводу Хмельницької області.* У свою чергу, інша фірма Ю. Триндюка — ТОВ «Заграва Експо» володіє 60% акцій ВАТ «Тернопільхліб». Про те, як воно їх придбало та створило на його базі ТОВ «Тернопільхлібопром», залишивши собі основні фонди, а ВАТ-борги, можна прочитати на сайті «Україна кримінальна».**

З ім'ям Ю. Триндюка пов'язано кілька скандалів. Найгучнішими стали ціновий і щодо співпраці із його родичем Святославом Піскуном.

«Хлібний шантаж». Так називалася стаття Олени Левицької у «Волинській газеті». У ній мова йшла про нараду в голови Волинської облдержадміністрації Володимира Бондаря 15 червня 2007 р. з приводу раптового підвищення хліба внаслідок дій його основних виробників на Волині — ВАТ «Хліб» та ТОВ «Волиньзовнішхліб». На нараді та у ході перевірок було встановлено, що жодних причин для раптового подорожчання ціни на хліб на Волині не було. Згадані підприємства отримували борошно у КХП-2 за старою ціною. Всі інші хлібопекарні не змінювали цін. В. Бондар назвав підняття цін на хліб корпоративною змовою і дав відповідні доручення з перевірки двох виробників. У відповідь власник пригрозив закрити завод!

«Власник теремнівського хлібозаводу, — говорилося під час наради, — народний депутат, котрий володіє хлібопекарськими підприємствами на півдні України. Штучне подорожчання хліба на Волині — його рук справа. Необхідно було загострити політичну і суспільну ситуацію в області», — зазначалося у статті. *** Там-таки наводилися слова голови облдержадміністрації В. Бондаря: «Я обіцяю, що всі люди знатимуть, хто провокує ситуацію в державі. Покажемо цю людину в усіх газетах, на телебаченні... »

_________________________________________
*     Загальнодоступна інформація база даних ДКИПФР// http://www.stockmarket.gov.ua/uanews?id=21161
**   Грушевський Я. Святослав Пискун: Лукавый «раб закона». Часть 4 // Украина криминальная. — 2005. — 6 октября // http://cripo.com.ua/?sect_id=2$&aid=5670.
*** Левицька О. Хлібний шантаж // Волинська газета // http://www.volga.lutsk.ua/?g=news&node=1260

Незважаючи на таку страшну погрозу, О. Левицька так і не оприлюднила прізвища власника та ініціатора безпідставного підняття цін на хліб. Чому цього не зробила журналіст і не виконала свого професійного обов'язку — інформувати суспільство? Адже, за великим рахунком, цей, не названий по імені, шантажист заліз у кишеню до кожного волинянина: робітника, пенсіонера, вчителя, медика, державного службовця. Чому деякі волинські журналісти так бояться називати речі своїми іменами? І лише згодом ця ж газета ще раз повернулася до теми підняття цін на хліб. На цей раз Володимир Данилюк у статті «Обмежена відповідальність чи необмежена безвідповідальність» нарешті, дуже обережно вказав на Юрія Григоровича Триндюка, президента ТОВ «Хлібні інвестиції», який 6 червня розіслав листи у підконтрольні йому хлібозаводи, у тому числі і у луцьке ВАТ «Хліб», із вимогою підняти ціни з 11 червня 2007 р. Він таким чином «одноосібно вирішив дати старт гонці хлібних цінників», — дійшов висновку В. Данилюк*

Тут варто відзначити, що на той час при владі знаходився уряд В. Януковича, а бютівська преса лаяла його на всі лади за невгамовний ріст цін на продукти харчування. А я ось подумав: «А може, таких, як Триндюк, і включають у список БЮТ, аби влаштовувати в Україні подібні ситуації?» Це одне. І друге: невже влаштування криз є складовою бютівської програми «Український прорив»?

У зв'язці з С. Піскуном Ю. Триндюк досить плідно працював у справі набуття власності над великими хлібозаводами України. Вперше про це ще 29 жовтня 2003 р. голосно заявила Ольга Колінько на засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України. Вона тоді «звинуватила тодішнього Генерального прокурора України у «сприянні бізнесу» власної дочки Тетяни Іващенко і одного із родичів — Юрія Триндюка, — повідомляло Укрінформбюро і продовжувало: — Дочка Піскуна та її родич звинувачувалися у здирництві і тиску на керівництво комбінату з вимогою продати пакет акцій. Ю. Триндюк — чоловік сестри С. Піскуна».**

_________________________________________
*   Данилюк В. Обмежена відповідальність чи необмежена безвідповідальність // Волинська газета // http://www.volga.lutsk.ua/?g=news&node=1260.
** Укринформбюро. Досье. Трындюк Юрий Григорьевич // http://ukrinform.info/dosie/print:page.1.5425-5425.html. (див. http://www.ukrinform.info/dosie/5425-5425.html; google попереджає: "Ця сторінка може заподіяти шкоду вашому комп'ютерові" - Кін.)

Про деталі цієї справи розповів колишній голова ВАТ «Чернівціхлібокомбінат» А.В. Загороднюк у листі на ім'я колишнього заступника Голови Верховної Ради України Г.А. Васильєва та редакції газети «Голос України». Ось витяги із нього: «Наше підприємство дуже сподобалося Генеральному прокурору України С. Піскуну. Через свого друга Триндюка та сам особисто Піскун будь-якою ціною намагався забрати акції підприємства. Нам відомо, що Триндюк не раз вимагав від колишнього прокурора області В. Поцілуйка сприяти отриманню акцій підприємства, при цьому посилався на те, що Піскун — його кращий товариш»*.

Від працівників Чернівецької обласної прокуратури вимагали сприяння у заволодінні акціями ВАТ «Чернівціхлібокомбінат». Та справа у Чернівцях ішла важко, і С Піскун звільнив прокурора області пана Поцілуйка із займаної посади. Незабаром знайшлися ті, хто заарештував голову ВАТ «Чернівціхлібокомбінат». У час, коли А.В. Загороднюк перебував у СІЗО, інтенсивної психологічної обробки зазнала його дочка Н. Чорна, їй пропонували продати акції, а взамін обіцяли змінити застережний захід стосовно батька. Не витримавши тиску та переживаючи за хворого батька, Н. Чорна 18 березня 2003 р. підписала договір купівлі-продажу акцій. Як писав в «Україні кримінальній» Ярослав Грушевський: «Цього ж дня її батькові було замінено застережний захід на підписку про невиїзд. Акції скупив якийсь Олег Собуцький, який пізніше перепродав їх Юрію Триндюку».**

Незабаром загальні збори акціонерів ВАТ «Чернівці-хлібокомбінат» обрали спостережну раду із двох осіб — Триндюка і 20-річної Тетяни Іващенко (дівоче прізвище — Піскун) — дочки Генерального прокурора України С. Піскуна.

Якщо такі безсоромні та дикі речі дозволяє собі Генеральний прокурор, то де тоді прості українці мають шукати захисту?

Після звільнення С. Піскуна із займаної посади, вже при новому Генеральному прокуророві Геннадієві Васильєву по чернівецькому випадку порушили кримінальну справу, але не встигли її закінчити — за рішенням Печерського районного суду м. Києва, у крісло Генерального прокурора повернувся С. Піскун!

_________________________________________
*   Вовк у шкурі ягняти? // Персонал-плюс. — 2005. — 16-22 березня // http://www.personal-plus.net/109/95.htm?.
** Грушевський Я. Святослав Пискун: Лукавый «раб закона». Часть 4 // Украина криминальная. — 2005. — 6 октября // http://cripo.com.ua/print.php?sect-id=2&aid-5670.

Загальна кількість подібних випадків співпраці родинного дуету Піскун — Триндюк невідома, але, судячи із рапорту прокурора Херсонської області M.B. Банчука на ім'я Президента України Л. Кучми від 28 жовтня 2003 p., чернівецька акція справжнього рейдерства не була єдиною. Як стверджував у рапорті прокурор Херсонської області, до нього неодноразово звертався Генеральний прокурор України С. Піскун із вимогами прийняти Ю.Г. Триндюка і допомогти йому вирішити питання. На прийомі прокурором Ю. Триндюка з'ясувалося, що питання стосувалося придбання контрольних пакетів акцій хлібозаводів Херсонщини. Ця історія варта роману, та ми змушені зупинитися на головнішому. Дійшло до небаченого нахабства. Як стверджував прокурор Херсонської області M.B. Банчук, у його кабінеті Ю. Триндюк запропонував керівнику об'єднання трьох хлібозаводів Херсонщини Б.Б. Дурову продати йому акції за 1 млн. 200 тисяч доларів США. «Мені також пропонували грошову винагороду за надання допомоги. Почувши ці слова, я попросив Триндюка Ю.Г вийти з мого кабінету й за його межами домовлятися з Дуровим Б.Б.», — писав прокурор Херсонської області M.B. Банчук.*

_________________________________________
* Вовк у шкурі ягняти? // Персонал-плюс. — 2005. — 16-22 березня // http://www.personal-plus.net/109/95.html.

Однак у цій історії є ще один дуже пікантний нюанс, який спонукав прокурора Херсонської області написати рапорт Президентові. А суть його така. Поки в кабінеті прокурора області чекали керівника Херсонського хлібооб'єднання Б.Б. Дурова, гість, себто Ю. Триндюк, розповів надзвичайно цікаву історію. Подаємо її у викладі обласного прокурора: «Доки Дуров Б.Б. добирався до прокуратури, Триндюк Ю.Г. розповів, що їхні фірми перебувають у стані розквіту. Забрано Чернівецький хлібокомбінат. А всього у них близько сімнадцяти таких підприємств — три хлібокомбінати обласного значення, кілька елеваторів, банк. Де саме знаходяться ці підприємства і за якою адресою, він не сказав. Крім того, мені стало відомо, що у них є безліч заводів і різних дрібних підприємств. Продовжуючи розповідь про С. Піскуна, Триндюк повідомив, що вони мають серйозну підтримку з боку народних депутатів України різних фракцій, стабільне фінансове підгрунтя, що дає їм можливість навіть узяти участь у виборах президента України (виділено автором. — Д. Ч.). Після цих слів, яким я не надав особливого значення, я запитав Триндюка Ю.Г., яким чином вони збираються зробити політичний імідж С. Піскуну. На це запитання він мені повідомив, що в них у запасі є серйозний козир — кримінальна справа про вбивство Г. Гонгадзе. Я поцікавився, що мається на увазі. Триндюк Ю.Г. пояснив, що в потрібний момент будуть названі виконавці і, на їхню думку, замовники вбивства — прізвища співробітників міліції на чолі з Кравченком Ю. Ф. (колишнім міністром МВС України) та прізвище Президента України, тобто Вас». *

А тепер дещо доповню. Справді, восени 2003 року слідчі Генеральної прокуратури України дуже близько підступили до розкриття справи вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Тоді від добре обізнаних людей і я чув, що незабаром із сенсаційними викриттями у Верховній Раді України виступить Генеральний прокурор С. Піскун, після чого Л. Кучма не зможе уникнути імпічменту. Безумовно, що такий знаковий виступ мав створити із Святослава Піскуна національного героя і безумовно робив його цілком реальним претендентом на посаду Президента України, яка б вивільнялася достроково. Цю не надто реальну версію я чув у Києві у вузькому колі співрозмовників. Про неї говорили пошепки, але родич С. Піскуна, виявляється, її використовував як браваду! Аякже, треба ж було готувати грунт для такої славної справи, як здобуття швагром поста президента.

Звичайно, що президентські просторікування Ю. Триндюка стали одкровенням для херсонського прокурора М. Банчука, який з цього приводу написав рапорт діючому Президентові Л. Кучмі. Восени 2003 р. про президентські плани, пов'язані з особою С. Піскуна, у вищих ешелонах київської влади говорили як про малоймовірну, але абсолютно реальну перспективу. Звісно, про них не міг не знати і Л. Кучма. А рапорт херсонського прокурора став лиш останньою краплею. Вже 29 жовтня 2003 p., тобто наступного дня після написання рапорту, вийшов Указ Президента України про звільнення С. Піскуна із посади Генерального прокурора України. Дохвалився. Як кажуть українці: «Не кажи гоп, поки не перескочиш».

_________________________________________
* Вовк у шкурі ягняти? // Персонал-плюс. — 2005. — 16-22 березня // http://www.personal-plus.net/109/95.html.

Проте мораль у цій історії лежить зовсім в іншій площині. Президент держави повинен мати бездоганну репутацію і, безумовно, високі моральні якості. Як у світлі цих незаперечних істин виглядали дії Генерального прокурора України С. Піскуна, коли він безсоромно, через підлеглих прокурорів, лобіював інтереси свого родича-бізнесмена Ю. Триндюка та ще й у дикий, ганебний спосіб? Можна лиш уявити, що витворяв би пан Триндюк при президентові Піскуну! А що творилося б тоді в Україні? Та на тлі режиму президента Піскуна Леонід Кучма виглядав би безневинним і добропорядним демократом.

Добре задокументовані чернівецькі та херсонські історії щодо хлібопекарської діяльності дуету у складі: Генерального прокурора України С. Піскуна і його родича — бізнесмена Ю. Триндюка, дають достатньо підстав для запитання: «Чи є у цих осіб хоч елементарне розуміння відповідальності, морального обов'язку та звичайного людського сорому за вчинки, негідні порядних людей?» Мабуть, що жодних моральних обмежень вони не мають. І ще запитання: «Чи має право людина із такими ганебними плямами, як у С. Піскуна, перебувати на високій державній посаді в демократичній країні? А скільки було у пресі публікацій про інші зловживання С. Піскуна та їх і перерахувати годі! Та і це ще не все. Як писала газета «Україна молода», родич Ю. Триндюка не мав права отримувати посаду Генерального прокурора України, оскільки допуск до державних таємниць йому надали всупереч чинному законодавству — С. Піскун приховав те, що він у житті двічі змінював своє прізвище і один раз-по батькові, ще й навмисно спотворював ім'я і по батькові рідної матері. Перше прізвище С Піскуна було Фурман. На той час його мама Тайба Лейбівна Святець була одружена з Рафаїлом Мойсейовичем Фурманом. Відповідні метричні документи має редакція «України молодої». В усіх анкетних даних і довідкових виданнях С. Піскун навмисно неправильно вказував ім'я матері — «Тетяна Леонідівна». Розірвавши у 1965 р. шлюб із Рафаїлом Фурманом, мати повернулася на дівоче прізвище Святець і перевела на нього сина. Після другого одруження матері із Михайлом Семеновичем Піскуном, останній усиновив десятирічного Святослава, і той 5 червня 1969 р. отримав прізвище Піскун та нове йменування по батькові — «Михайлович».* Ось така проза сучасної української великої політики.

Вищенаведені історії свідчать, що про багатьох бютівських «воїнів світла і справедливості», зокрема таких як Юрій Триндюк, романи можна писати. Проте ми вимушені обмежитись, бо праця виходить занадто великою, та й читача такими важкими історіями можна перевтомити, тому далі про бізнес-політичних партнерів Ю. Тимошенко розповімо лаконічніше.

_________________________________________
* Детальніше про цю історію дивись: Дозвольте представити: Фурман С.М., більш відомий як Піскун Святослав Михайлович // Україна молода. — 2007. — 2 червня; http://www.skovorodka.ualiberty.com/subject/people/39 ; Фамильный Пискун // Корреспондент. — 2007. — 9 июня. — С.51.

IV. Генерал чи салдафон?

У нас найрадикальніший молодий генерал Андрій
Кожемякін,   який щодня категорично вимагає припинити
балаган у парламенті і замкнути Верховну Раду на замок.

Юлія Тимошенко.*

_________________________________________
* Тимошенко Ю. Осінь — 2007: Віра, Надія, Любов! // Дзеркало тижня. — 2008.— 16 червня. — С.1.

Як вам, шановний читачу, такий комплімент вождя стосовно одного із своїх підлеглих? А може узагалі жити без парламенту? Бо навіщо воїнам світла така непосильна робота?

Із генералом А. Кожемякіним мене познайомив О. Турчинов у травні 2005 р. Він мав вести справу щодо перекачуванняза кордон великих сум фірмою «Славутич», генеральним директором якої трудився Б. Губський. Аби не повторюватися, відправляю шановного читача до розділу про Богдана Володимировича.

Генерал, під керівництвом А. Турчинова, так прискіпливо розслідував справу, що разом із своїм підопічним опинився у списку БЮТ. Про вкрай цікавий епізод із А. Кожемякіним я вже розповів у книзі «Фарисеї», але вважаю не зайвим його нагадати ще раз.

Із достовірних джерел автору цих рядків стало відомо, що А.Кожемякін в останній день своєї роботи на високій державній посаді дав команду знищити матеріали справ щодо злочинної діяльності, зокрема, у газовій сфері, які СБУ вело впродовж багатьох років, у тому числі ті, що стосуються так часто згадуваних О.Турчиновим «РосУкрЕнерго» та особи Семена Могилевича.

Документи почали нищити вранці, а наприкінці дня вийшов указ Президента про увільнення першого заступника голови СБУ генерал-лейтенанта А. Кожемякіна з посади. Коли нове керівництво дізналося про скоєне, за цим фактом порушили кримінальну справу.

Вже після проведення у Києві презентації моєї книги «Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ» мене запросили взяти участь у програмі «Свобода слова», яку вів на каналі ICTV відомий тележурналіст Савік Шустер. З лютого 2006 року передача була присвячена темі «Скільки чесних людей потрапить до Верховної Ради України?» Від Блоку Юлії Тимошенко на передачу прийшли Олександр Турчинов і Анатолій Кожемякін. Аби переконатись у достовірності інформації щодо знищення в СБУ важливих документів про криміналітет, я дав екс-голові спецслужби О. Турчинову запитання. Цитую за стенограмою телепередачі: «Шановний Олександре Валентиновичу, я б міг вам дати дуже багато запитань щодо списку БЮТ, але я вам задам одне запитання, яке стосується вашої роботи як голови СБУ. Чи відомо вам про те, що в даний час в СБУ розслідується кримінальна справа за фактом знищення вашим заступником паном Кожемякіним, який сидить зараз у цій студії, матеріалів справи щодо мафіозного угрупування, членом якого був відомий вам Семен Могилевич. Матеріали цієї справи були знищені в останній день роботи пана Кожемякіна на посаді. Користуючись тим, що і ви тут присутні, і пан Кожемякін, я б хотів почути відповідь на це запитання, адже Кожемякін зараз балотується по списку БЮТ під 25 номером. Прошу дати пояснення всьому залу щодо цієї справи».* Далі ведучий Савік Шустер запропонував дати відповідь О.Турчинову: «Пожалуйста». Я подивився на Олександра Валентиновича. Його обличчя було розгубленим, він щось напружено думав сильно морщив чоло, сіпав щелепою — і не відповідав. У цей момент на допомогу шефу прийшов А.Кожемякін, лоб якого враз спітнів. До речі, так сильно, що піт заливав очі і дівчина з персоналу студії витирала цьому бойовому генералу обличчя тампоном. Однак цей епізод, на жаль, не пішов в ефір.

Так ось наводжу дослівну відповідь потомственного чекіста і генерала, теж за стенограмою: «Бывший заместитель председателя Службы безопасности Украины, начальник главного управления по борьбе с коррупцией и организованной преступностью Кожемякин Андрей Антонович. Спасибо вам за этот вопрос. Я знаю, уважаемый господин Чобит, что Служба безопасности проводит несколько служебных расследований по моей деятельности, которую я вел с февраля месяца по сентябрь. Только не 8-го сентября или там 9-го, 10-го, когда, как вы говорите, было закрыто то, о чём вы рассказали...»** «Я был намного позже уволен, 22 сентября. *** Так я хочу сказать, что вот то, что вы говорите — это прекрасное подтверждение тому, что я делал правильно и боролся с коррупцией правильно и честно. Потому сейчас именно в отношении меня и расследуется, проходят эти внутренние расследования Генеральной прокуратурой и новым руководством СБУ.»****

_________________________________________
*       Цит. за стенограмою телепрограми «Свобода слова «. Ведучий Савік Шустер. — ICTV. — 2006. — 3 лют. — С.20-30.
**     Там само.
***   Сказане генералом А. Кожемякіним є викривленням дійсності — жодної дати у запитанні Д. Чобота не було.
**** Тобто вже після прес-конференції О. Турчинова, яка відбулася 15 вересня.

У цей момент О.Турчинов уже зібрався з думками і перебив свого генерала: «Я хочу додати, шановні глядачі...» Та я наполіг на тому, аби А.Кожемякін закінчив та дав відповідь по суті заданого запитання. Тому слово знову взяв А.Кожемякін: «Я не знаю, о чём вы говорите. И вообще каким образом вы... Послушайте, я не знаю...»*

Далі я знову взяв мікрофон і запитав: «Пане Кожемякін, дайте чітку відповідь так чи ні? Ви знищили справу стосовно організованого угрупування, чи ви її ніяк не знищували? Так чи ні?»

Ось що відповів А. Кожемякін. І це в прямому ефірі, чула вся Україна: «Послушайте, господин Чобит, не вашим статусом и не вашим лицом, и как говорится, вашим — не буду говорить чем. Этот вопрос мне может задать — если это есть на самом деле, а мы разберемся, я думаю, — только председатель Службы безопасности. И я на этот вопрос, если меня спросят, отвечу так, как оно есть на самом деле. А вы этот вопрос не имеете права задавать!»**

У такий спосіб А. Кожемякін ухилився від прямої відповіді, він не заперечив звинувачення його у знищенні важливих документів. Ось вам і борець із корупцією! Для чого він це зробив? Чому не дає чіткої відповіді? Чому твердить несусвітню нісенітницю, що це запитання йому ніхто, крім голови СБУ, не має права задавати? Та це запитання цьому народному депутату України за списком БЮТ (№26) тепер повинні задавати не лише журналісти, а й всі бажаючі виборці. І він мусить народу дати чітку відповідь на запитання, де подів матеріали про мафію?

Як тут не згадати не раз прилюдно повторені слова О. Турчинова про те, що коли в СБУ пропадуть важливі документи, то він допоможе знайти їх копії. Звідки він знав, що документи можуть зникнути? І навіщо йому їх копії? Та коли у цей ряд поставити діяльність А. Кожемякіна, то все стає зрозуміло. Документи чомусь знищували в СБУ, але їх копії, мабуть, залишились лише у А. Турчинова. Та навіщо це робилось? Ось вам і рівень роботи голови СБУ та його «бойових генералів».

Мабуть у зв'язку з обранням А. Кожемякіна народним депутатом України та набуття ним депутатської недоторканості, кримінальна справа щодо знищення у стінах СБУ особливо важливих матеріалів злочинного угрупування канула у лету.

_________________________________________
*   Цит. за стенограмою телепрограми «Свобода слова «. — ІСТV — 2006. — З лют.
** Там же.

V. ЖурналіЗт — чи аферист?

Та я його випустив, йолкі-палкі! Знав би — не випустив ніколи.
Леонід Кучма, Президент України.*

_________________________________________
* 3 опублікованої в інтернеті розмови у кабінеті Л. Кучми.

У списку БЮТ на виборах народних депутатів України у 2006 році під номером 26 значився Олег Валерійович Ляшко. На позачергових виборах 2007 р. він перебував на 31 позиції. Широкому загалу О. Ляшко більш відомий як шеф-редактор київського тижневика «Свобода». Хоча в Україні з 1990 року вже випускалася газета з такою назвою — у Тернополі, О. Ляшко зареєстрував своє видання як загальнодержавне, тим самим залишивши тернополян на обласному рівні.

У критичних публікаціях в інтернеті О. Ляшка чомусь називали «журналізтом», тобто це слово писали з умисною граматичною помилкою. Мабуть, таким чином наголошували на його грамотності та відсутності у цього трудівника пера не лише спеціальної чи журналістської освіти, а й вищої загалом. На рівень грамотності О. Ляшка ще у 1994 році звернули увагу і київські слідчі та надали газеті «Киевские ведомости» текст українсько-російським суржиком, написаний рукою цієї «акули пера». Однак навіщо нам граматика — перейдемо до цікавішого.

Газета «Киевские ведомости» 13 вересня 1994 року присвятила тоді ще мало кому відомому Олегові Ляшку аж цілу сторінку! Справа у тому, що на той час, не маючи належної освіти та відповідного досвіду, двадцятирічний О. Ляшко опинився на посаді помічника тодішнього міністра внутрішніх справ України А.В. Василишина, мав у своєму розпорядженні автомобіль ГАЗ–24 з водієм та ще й двома номерами прикриття. У ті часи ще ніхто не знав луценківського гасла «Закон один для всіх», і за скоєний О. Ляшком злочин помічнику міністра довелося відповідати самому. Проти нього порушили кримінальну справу, а судовий вирок визначив тривале позбавлення волі. Але все по порядку.

За основу розповіді про О. Ляшка візьмемо київську публікацію 1994 року, вважаємо її правдивою і абсолютно неупередженою — не могли ж тоді знати, що пишуть про майбутнього «воїна світла» Ю. Тимошенко. Стаття називалася «Фаворит міліцейських генералів» і мала чотири розділи: «Помічник міністра», «Заслужений журналіст МВД», «Головний редактор», «Герой кримінального роману». Починалася стаття за сюжетом гоголівського «Ревізора». Дія відбувалася весною 1992 року у місті Мерефа Харківської області та була пов'язана із місцевою станцією технічного обслуговування автомобілів ГАЗ:

«У кабінеті начальника МРЕО при РВВС Харківської області капітана міліції Андрія Дмитрієва сидів гість із Києва і нетерпляче чекав керівників станції.

Першим прибіг Андрій Колотуха, заступник директора станції. І тут же нарвався на гнів київського чиновника, який по-вчительськи відчитав його: мовляв, стукати у двері потрібно.

Піднявши очі, Андрій Колотуха побачив, що у кріслі вальяжно сидить хлопець років 25-ти. Представився помічником міністра внутрішніх справ України. Назвав себе Олегом Ляшком.

Ляшко, як він сам повідомив, прибув у Мерефу за завданням міністра. Той доручив йому перевірити роботу станції, зокрема, розібратися із сигналами про зловживання...

Не встиг помічник закінчити свою обвинувальну промову, як на порозі кабінету виріс директор підприємства Валентин Сищенко. І йому дісталося на горіхи від впливової міністерської особи. Ні живі, ні мертві стояли перед приїзжджим ревізором Сищенко і його заступник. На мить запанувала тиша. Її порушив стук у двері. Увійшли начальник ДАІ РВВС Харківського району підполковник міліції Володимир Іванов і капітан міліції Андрій Дмитрієв. І, як підтверджено матеріалами кримінальної справи, улесливо звернулися до Олега Ляшка: «Товаришу полковник! Що нам робити?» Почули: «Дійте по розпорядженню, потім вирішимо, що далі...» А ще помічник вирішив просвітити, де в чому людей у погонах, що завмерли по стійці «струнко»: бачте, до нього в кабінет і генерали в черзі стоять. Сумнівів у господарів станції не було: вони подумали, що до них приїхала дійсно людина Василишина».

Застосувавши ще кілька шахрайських прийомів, О. Ляшко домігся передачі ніби-то для самого міністра автомобіля ГАЗ-31029 (номер двигуна 0056722). Без будь-якої оплати цей автомобіль одержав на Мереф'янській станції технічного обслуговування капітан міліції Дмитрієв, перегнав у Київ і передав особисто Олегові Ляшку. Так «помічник» став господарем шикарного на ті часи автомобіля.

Можливо, що на цьому б усе і закінчилося, але Олегові Ляшку виявилося цього мало. Наприкінці серпня 1992 року він знову заявився у Мерефі і став вимагати ще один автомобіль ГАЗ-31029 кольору слонової кості. На цьому автомобілі О. Ляшко і погорів.

За фактом шахрайства прокуратура порушила кримінальну справу. На квартирі О. Ляшка провели обшук, у ході якого виявили цілий склад рідкісних на ті часи речей (згадайте: у 1992 р. прилавки всіх магазинів були порожні. — Д. Ч.). Чого тут тільки не було, писалось у газеті, — «від холодильника «Philips» до відеомагнітофона «Samsung». Слідство виявило, що, крім афер з автомобілями, Олег Ляшко привласнював і великі суми коштів.

Фінал цієї історії такий: 9 грудня 1994 р. суд визнав Олега Валерійовича Ляшка винним у скоєні злочинів, передбачених ст.86, значок «1» («розкрадання державного і колективного майна в особливо великих розмірах»), 191 ч.1 («самовільне присвоєння влади або звання посадовою особою»), 194 ч.З («підробка документів, штампів і печаток, їхній збут та використання підроблених документів»).

Майбутньому народному обранцеві загрожувало покарання від 10 до 15 років ув'язнення. Однак, на клопотання адвоката та слізні прохання Олега Ляшка, суд застосовував до нього дію статті 44 КК України «призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом». Врахувавши, що О. Ляшко вперше притягується до кримінальної відповідальності, повністю визнав свою вину, співпрацював із слідством, глибоко розкаявся у скоєному та запевнив, що у майбутньому нічого подібного він робити не буде, суд визнав за доцільне застосувати до нього положення ст. 44 ККУ та присудив нашого героя до 6-и років позбавлення волі із конфіскацією майна та відбуванням покарання у виправно-трудовий колонії.

Міліцейські подільники О. Ляшка теж були покарані: деяких понизили у посадах, декому оголосили догану, а кума пана Олега, капітана Дмитрієва вигнали з органів внутрішніх справ.

9 березня 1995 р. колегія у кримінальних справах Верховного Суду України винесений О. Ляшку вирок змінила: статтю 861 Кримінального кодексу перекваліфікували на статтю 143, ч.2 («Шахрайство, вчинене за попередніьою змовою групою осіб»). Термін позбавлення волі був зменшений до чотирьох років, але, так як і спочатку, — з конфіскацією майна. Така зміна покарання стала щасливою для О. Ляшка.

19 травня 1995 р. Президент України Л. Кучма підписав указ про амністію. Статті, згідно яких О. Ляшко відбував, покарання потрапили під дію Указу і вже через два дні наш герой був звільнений із Ізяславської виправно-трудової колонії №31 Хмельницької області. Оговтавшись після автомобільних афер, шахрайств і тюремної відсидки, О. Ляшко взявся до журналістської праці та заснував газети: спочатку — «Політика», а згодом — «Свобода», у яких діставалося тодішньому Президентові України Л. Кучмі, той спересердя вимовив: «Та я ж його випустив, йолкі-палкі! Знав би, не випустив ніколи».

Але судова справа про автомобільні афери О. Ляшка на цьому не закінчилася, і він якимось чином добився феноменального! 16 березня 1998 р. Варвінський районний суд Чернігівської області (!) ще раз переглянув справу нашого героя. Цей суд постановив «достроково зняти судимість» із О.В. Ляшка і приписав: «Вважати таким, що не був судимий». Отак! «Таке нахабне попрания закону, — пише інтернет-видання «Компромат», — здивувало суддів Чернігівського обласного суду, які 13 січня 1999 р. вирішили: «Постанову Варвінського районного суду відмінити, провадження по справі закрити».*

_________________________________________
* http://www.kompromat.kiev.ua/materials/print/70.

VI. Деревляний політик

Керівник Тернопільської обласної організації ВО «Батьківщина» Василь Тимофійович Деревляний користується у вождів БЮТ неабияким авторитетом — у парламентському списку він посідає 37-ме місце. Аякже, під керівництвом пана Деревляного Тернопільщина дала один з найвищих показників — за БЮТ тут проголосувало більше половини виборців!

Однак дещо іншу думку про голову Тернопільської обласної організації ВО «Батьківщина» має місцева громадськість і навіть депутати від БЮТ різних рівнів. І не лише думки — справжні звинувачення; вони їх стали викладати у листах і зверненнях до державних установ та ЗМІ.

У новорічному номері газети «2000» за 28 грудня 2007 р. на тему зловживань пана Деревляного опубліковано велику статтю Володимира Сенчихіна «Приватний будинок в обмін на земельну ділянку». Факти викладали не хто-небудь, а 12 депутатів Тернопільських міської та обласної рад, серед них: професор Тернопільського медичного університету С.М. Андрейчин, командир Тернопільського військового гарнізону полковник С.П. Корнійчук, два начальники обласних управлінь І.П. Білик та О.С. Дмитрук і навіть два союзники ВО «Батьківщини» по виборчому блоку — голови міської і обласної організацій Української соціал-демократичної партії Ю.Г. Смакоуз та М.М. Більчук. Лист датований 30 листопада 2007 р.

Місцеві депутати звинуватили народного депутата України пана В.Деревляного у численних правопорушеннях, зокрема вони писали: «Протиправні дії цієї особи вражають своїм розмахом та нахабністю не лише колег-депутатів, але й громадян області»* До листа депутати додали великий пакет документів щодо діяльності пана Деревляного, який складався з численних звернень до керівництва ВО «Батьківщина», Генеральної прокуратури України і навіть Президента України.

Сам із себе факт звернення теперішніх 12-ти бютівських депутатів, які до того ж розіслали аналогічні матеріали аж у 9 газет, свідчить про надзвичайну серйозність справи. Та, як виявилося, про подібні речі розповіли читачам тернопільської газети «Вільне життя» й засновники Української Гельсинської спілки Микола Саврига та Іван Дмитрук. У номері за 27 листопада 2007 р. вони опублікували велику статтю «Правда в очі, або як депутат Верховної Ради України Василь Деревляний зробив зраду своїм ремеслом». Виявляється, що пан Деревляний ще у 1989 році вступив до Тернопільської організації УГС, але «зарекомендував себе як невиразний і пасивний член спілки», — писали М. Саврига та І. Дмитрик. Вони наводили чимало фактів негідної діяльності п. Деревляного, звинувачували його у «зраді, підлості та інтриганстві щодо однопартійців».

_________________________________________
* Цит. за: Сенчихин В. Частный дом в обмен на земельный участок // 2000. — 2007. — 28 декабря — 3 января 2008. — В.5 // http://2000.net.ua/print?a=%2Fpaper%2F44347.

Справою свого колеги по фракції БЮТ зайнявся і народний депутат України кількох скликань Г. Омельченко. Як досвідчений борець із мафією, Григорій Омелянович витребував додаткові документи, вивчив їх і дійшов висновку про підставність та достовірність наведеної тернопільськими депутатами інформації. 9 і 20 листопада 2007 р. Г. Омельченко звернувся до Ю.Тимошенко двома листами, у яких писав: «У заявах викладені конкретні факти діянь Деревляного В.Т., які мають ознаки злочинів та інших правопорушень. Зокрема, вимагання Деревляним В.Т. від депутата Тернопільської міської ради Тарашевського С.О. хабара у розмірі 2 млн. дол. США за позитивне голосування членів фракції БЮТ у міській раді питання про надання дозволу на відведення земельної ділянки. Під тиском Деревляного В. Т депутати міської ради змушені були проголосувати за виділення декількох земельних ділянок ПП «Гео-2004», яке він «кришує». За це рішення власник ПП в якості винагороди передав Деревляному В. Т. автомобіль WW Toureg вартістю 60 тис. дол. США.

В. Деревляний лобіює протиправну діяльність ВАТ «Агробуд», що вело незаконне будівництво по вул. Личаківського м. Тернополя, яке було зупинене правоохоронними органами та представниками Держархбудконтролю. За вирішення цього питання ВАТ «Агробуд» в якості винагороди веде будівництво приватного котеджу Деревляного В.Т.

18 жовтня 2007 року Деревляний В.Т. примусив депутатів міської ради фракції БЮТ позитивно проголосувати на користь лобійованої ним комерційної структури ТОВ «Інекском» за виділення земельної ділянки в природоохоронній парковій зоні відпочинку м. Тернополя площею 0,87 га, що викликало вкрай негативний резонанс у місті.

У заявах депутатів наводяться й інші факти зловживань та діянь Деревляного В. Т., які дискредитують в очах виборців фракцію БЮТ та партійну обласну організацію ВО «Батьківщина». Наприклад, Деревляний В.Т. домігся обрання головою Тернопільської міської партійної організації ВО «Батьківщина» Кирика С.К. (Мещеряков), який був засуджений до 4 років позбавлення волі за участь у груповому зґвалтуванні неповнолітньої»*

Окрім цього, 13 і 20 листопада 2007 р. Г. Омельченко подав на ім'я Генерального прокурора України О. Медведька дві заяви з приводу діяльності В. Деревляного і просив перевірити викладені факти та вжити передбачених законодавством заходів.

У листі від 6 листопада 2007 p., адресованому Президентові України В.Ющенку, 8 депутатів Тернопільської міської ради (п.п. Андрейчин, Білик, Корнійчук, Лазар, Дмитрук, Побер, Смакогуз, Томашевський) зокрема писали: «Неодноразово були випадки, коли, після прийняття депутатами рішення на засіданні фракції, перед самим голосуванням в сесійній зал, надходила по телефону вказівка п. Деревляного В.Т. про необхідність голосування в порушення попередньо прийнятого рішення та положення про фракцію. Саме меркантильні інтереси п. Деревляного В.Т., які йдуть у розріз із принциповими програмними засадами, позицією Блоку Юлії Тимошенко та лідера Блоку Юлії Володимирівни, зокрема і стали причиною розбрату. На жаль, такі дії псевдополітичної діяльності п. Деревляного В.Т. носять системний характер».**

Вдумайтеся, шановний читачу: бютівські депутати звертаються до Президента України і розповідають, як дико їх змушують голосувати у Тернопільській міській раді! Може, вони надіються, що сам Президент приїде до них на сесію та особисто проконтролює, аби бютівці голосували, згідно з вимогами Конституції, наведе у їхніх партійних лавах лад та забезпечить порядок? Його ж на всі бютівські неподобства не вистачить. Наївні депутати. Та у БЮТ скрізь так: одне пишуть і обіцяють, а зовсім інше чинять! Це ж фарисейська класика!

_________________________________________
* Цит. за: Сенчихин В. Частный дом в обмен на земельный участок // 2000. — 2007. — 28 декабря — 3 января 2008. — В.5 // http://2000.net.ua/print?a=%2Fpaper%2F44347.
** Там само.

У своїй наївності тернопільські бютівці пішли так далеко, що виявили намір створити всередині своїх партійних рядів ще й громадську організацію «За справедливу Батьківщину», завдання якої полягало у сприянні неухильному виконанню програми «Український прорив», забезпеченні правопорядку та законності і найголовніше — справедливості в рядах БЮТ! Керівником оргкомітету обрали депутата Тернопільської міської ради від БЮТ Івана Білика. І тут у Тернополі почалася справжня війна за справедливість.

Лише тільки на стіні офісу оргкомітету з'явилася солідна таблиця із написом «Тернопільська громадська організація «За справедливу Батьківщину», як її вночі облили чорною фарбою. Це трапилося 1 квітня 2008 p., а наступної ночі зловмисники розтрощили лобове скло автомобіля активного члена оргкомітету ГО «За справедливу Батьківщину», депутата міської ради від БЮТ І.М. Пабера, між іншим — чемпіона світу з бодібілдингу. У салон автомобіля зловмисник кинув записку: «Це тільки початок!»*

Майже синхронно із згаданими подіями Тернопільський міськрайонний суд заборонив оргкомітету проводити збори зазначеної організації у Палаці культури «Березіль», призначені на 4 квітня 2008 р. Підставою став лист обласного управління МВСУ, що згадані збори можуть призвести до масових правопорушень. А підставою для міліцейського листа послужила... погроза народного депутата України В. Деревляного: «Я все ж сподіваюся, що контролюючі структури зупинять цей фарс, інакше в той день ми повторимо в Тернополі 1997 рік»** Погрозу опублікували дві тернопільські газети — «Місто» і «Вільне життя». А кореспондент газети «Україна молода» встановив, що у 1997 році у Тернополі жодних гучних політичних акцій не спостерігалося, але відбулася найбільша в історії міста серія замовних вбивств.

_________________________________________
* Оберемок Лариса. «Деревляні» братки діють // Нова ера. Газета твого покоління // http://www.novaera.te.ua/article-view.php?article=1478.
**Сірий В. Тернополяни проти «деревлянизації» // Україна молода// http://www.umoloda.kiev.ua/print/84/45/40745.

Своє обурення діями влади висловило немало авторитетних у Тернополі людей, серед них і добре відомий далеко за його межами патріот, борець за самостійну Україну, правозахисник із багаторічним стажем Ярослав Демидась, між іншим, прихильник Ю. Тимошенко.

Не буду втомлювати читача всіма перипетіями боротьби за справедливість у Тернополі, зазначу лише, що з ініціативи самого В. Деревляного в Тернопільській області у дуже спішному порядку була зареєстрована громадська організація «Справедлива Батьківщина», її головою став пан Мартинюк — особистий шофер п. Деревляного! Тепер в одній машині постійно їздять два обласних керівники — ВО «Батьківщина» і ГО «Справедлива Батьківщина». Але що ж виходить: якщо пан Мартинюк очолює «Справедливу Батьківщину», то що — організація пана Деревляного якась не така?

Дуже показово, що Тернопільське обласне управління юстиції під надуманими приводами не реєструє Громадського об'єднання «За справедливу Батьківщину», мовляв, у Тернополі вже є «Справедлива Батьківщина». Безумовно, такі дії державних чиновників незаконні. Їхню письмову відмову слід оскаржити у суді, а, крім того, стягнути з них судові витрати та моральні збитки. Навіть значок «+» у назві засвідчує, що то зовсім інша організація. Видається ж в Україні одночасно дві майже подібні газети — «Українська газета» й «Українська газета +». Тому й у Тернополі можна сміливо реєструвати необхідну кількість подібних об'єднань громадян: «За справедливу Україну» (для прикладу: у Львові з 1990 р. виходить дві газети — «Вільна Україна» і «За вільну Україну», і нічого — читачі не плутають). Окрім цього, можна зареєструвати «Справедливу Батьківщину-плюс», «Справедливу Батьківщину-мінус», «Справедливу Батьківщину-1; -2, -3; -10». Одне слово, кожному тернопільському бютівцю — по «Справедливій Батьківщині»! А панові Деревляному я б порадив терміново зареєструвати «Найсправедливішу Батьківщину» — звучатиме ж краще ніж у його власного водія! Це, звичайно, смішно, але не до сміху було 28 липня 2008 р. клієнтам готелю «Глобус» у приміському селі Смиківці поблизу Тернополя.

У цей день якийсь психічно неврівноважений зловмисник з автоматом Калашникова у руках влетів у готель «Глобус», спрямував зброю на людей, погрожував їм, пробував захопити заручників. Дебошира затримала міліція. Ним виявився депутат Тернопільської обласної ради від БЮТ, добре знаний бізнесмен, засновник відомого в Тернополі ПП «Гео-2004» пан Савицький. Здійнявся всеукраїнський скандал. Про цю історію розповіли чи не всі ЗМІ і не лише в Україні. За погрозу вбивством п. Савицькому світило 2 роки позбавлення волі.

На спішно скликаній фракції БЮТ і раді ВО «Батьківщина» дебошира позбавили депутатського мандата і виключили з організації. Справедливість, за яку так боролися тернопільські бютівці, здавалося б, восторжествувала.

Однак невгамовні журналісти виявили куди пікантніші обставини цієї кримінальної історії.

Як встановила Ольга Добродум, 27 липня 2008 р. ввечері компанія із чотирьох осіб взяла на ніч номер у готелі «Глобус» вартістю 480 гривень і замовила сауну на 2 години. Далі цитую О. Добродум: «Двох із них пан Савицький назвав сином і невісткою, а про третього сказав, що то його друг. Не гаючи часу, компанія вирішила «дозаправитися», для чого Савицький-молодший купив шість пляшок пива (чогось міцнішого у барі не брали, бо привезли з собою кілька пакетів з пляшками). Після цього компанія попрямувала в сауну. Через деякий час пара і алкоголь так вплинули на об'єктивність сприйняття реальності та активізували статеві інстинкти, що старший Савицький вийшов босоніж на «лови» у вестибюль готелю і почав по черзі тягнути жінок в сауну. Спочатку він вмовляв присутніх жінок, натякаючи на «хорошу розвагу». Казав, що йому і колезі треба розрядитися після важкого дня. Проте, навіть після заклику Савицького розважити депутата (!?) — «дєвочки» опиралися і не йшли. Навіть автомат не допоміг».*

Виявляється, що п'яний як ніч депутат-бютівець з допомогою автомата Калашникова пробував загнати до сауни якихось дівчат для розважання ще одного «депутата». Але ті, побачивши спрямоване на них дуло автомата, з неймовірним вереском розбіглися навсібіч. Тікали не тільки дівчата, а й персонал та інші постояльці готелю. Кажуть, ґвалт було чути аж у Тернополі. Звісно, люди викликали міліцію. Українські карабінери приїхали швидко, в бронежилетах, масках і теж з автоматами; вони оточили весь готель та підступи до нього, стрімким штурмом захопили сауну і без бою обеззброїли пана Савицького.

_________________________________________
* Добродум Ольга. Деревляний тут був! // Хай Вей. — 2008. — 15 серпня // http://209.85.135.104/search?g=cache:F?213A2Q-aAJ:h.ua/story/122203%D

«А далі, — продовжує О.Добродум, — починається найцікавіше. Хто був той четвертий, про якого всі ЗМІ навіть не згадують? Той не дуже «світився», тому тільки одній працівниці готелю вдалося його розгледіти, ще коли компанія поселялася в номер. Вона є членом міського БЮТ — от здивувалася, побачивши свого «шефа»! Так, це був його величність Василь Тимофійович, власною персоною. Він же — широковідомий «борець за правду», голова Тернопільської обласної організації БЮТ та депутат Верховної Ради. Саме його набусурманене червоне обличчя та залиті алкоголем очі побачила працівниця. Найбільше її здивувало, коли нардеп доручив своєму напарнику «взяти пива і привести дівчат».*

Пан Деревляний таку напасть, кажуть, заперечує. Та і я вважаю, що тут журналіст Ольга Добродум, мабуть, помилилася, або працівниці готелю просто привиділося. Ну не міг же народний депутат України, палкий прихильник справедливості, «за яку варто боротися», докотитися до такого тваринного стану!

Однак із таким поняттям, як «справедливість», у Тернополі може бути все. По гарячих слідах події говорили, що депутат Савицький погрожував зарядженим автоматом. Автомат Калашникова показали навіть по телебаченню. Через деякий час, коли рейвах вщух, виявилося, що то був зовсім не автомат, а мисливська рушниця, до того ж без набоїв, тому життю людей не загрожувала.

Але навіть, якщо то була мисливська гвинтівка, то все одно — це зброя, і її на людей не наставляють. Пригадую, коли проходив військову службу, то молодий матрос жартома наставив автомат на колегу й отримав 15 діб арешту. Після цього всі затямили, що і розібрану зброю на людей наставляти не можна. А тут мисливську рушницю спрямували на постояльців і відвідувачів! Автомат чи рушниця, навіть мисливська, — немає великого значення. В обох випадках — це злочин, який тягне за собою певну міру покарання. І коли в Тернополі, очевидно, під впливом борця за справедливість, цього не хочуть розуміти, то вигадали б краще іншу, більш правдоподібну історію. Так, мовляв, і так, автомат справді був, але він пластмасовий, іграшковий і заряджений пістонами; пан Савицький просто пожартував, а в напівтемряві люди не розгледіли, тому безневинну іграшку з переляку чомусь прийняли за автомат. І все. І не було б скандалу.

_________________________________________
* Добродум Ольга. Деревляний тут був! // Хай Вей. — 2008. — 15 серпня // http://209.85.135.104/search?g=cache:F?213A2Q-aAJ:h.ua/story/122203+%D

А так вийшло якось недобре. Прославилися на всю Україну. І за що? За якісь там безневинні жарти. Навіщо ж тоді пан Деревляний так галярмово виключив із фракції БЮТ в обласній раді і ВО «Батьківщина» безневинного жартівника? Хіба ж це справедливо стосовно людини, яка так багато зробила для пана Деревляного? Невже за таку справедливість бореться БЮТ?

Згідно з публікаціями у ЗМІ, джип Volkswagen Toureg пан Савицький подарував панові Деревляному, — як другу та справедливому бютівцю. Але то, виявляється, не єдиний автомобіль!

Про пригоди пана Деревляного не статтю — книгу писати можна. Проте цю справу залишаю тернопільським журналістам, у них все-таки куди більше інформації, часу, та й тема ближча. Радив би для початку видати однією брошурою всі публікації про тернопільського поборника справедливості. Зробити це треба для того, аби деревляні політики в Україні далі не інкубувалися.

P.S. Вже коли цей матеріал був написаний, автору стало відомо і про секс-розваги в Одесі. Тамтешній керівник БЮТ, до речі, не чоловік, а жінка була сфотографована, коли розважалася у секс-барі з голим мужчиною! Нічого не скажеш, високоморальні особи заправляють політикою в БЮТ. Однак чому тут дивуватися, коли сама пані Ю. Тимошенко не раз прилюдно торкалася теми сексу; вона про нього говорила в інтерв'ю і навіть на офіційному засіданні Кабінету Міністрів України! То чому тут дивуватися? Якщо стурбований вождь говорить про таке на засіданні уряду, то чому не менш стурбованим підлеглим не зайнятися цим прилюдно у барі чи сауні, навіть під дулом автомата Калашникова, — перепрошую, за висновком тернопільських пінкертонів, — незарядженої мисливської зброї?

VII. Адвокати диявола

1. Спільний адвокат Ю. Тимошенко і В. Медведчука

У середині червня 2008 року ЗМІ передали повідомлення про те, що народний депутат України від БЮТ Андрій Портнов виграв судовий процес у «5-го каналу» українського телебачення. Мене вкрай здивувало не те, що суд задовольнив його позов у справі захисту честі, гідності та ділової репутації, а факт, що бютівця А. Портнова захищав адвокат Володимир Макар. Останнього я добре знав, бо у Голосіївському районному та Апеляційному судах Києва ось уже третій рік у його особі суджуся з Віктором Медведчуком. Так-так, Володимир Макар у новій, надуманій справі колишнього глави Адміністрації Президента України В. Медведчука у позові до мене захищає його інтереси. Програвши з великою ганьбою у Верховному Суді України справу щодо визнання недостовірною інформації у моїй книзі «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука», В. Медведчук тепер добивається заборони видавати будь-що про нього і про сам судовий процес у Печерському суді.

Факт зв'язку В.Макара і А. Портнова мене заінтригував, а далі виявилось те, що мене приголомшило: адвокат Володимир Макар представляв у судах і Юлію Тимошенко!

Ще у 2006 році газета «Україна молода» опублікувала статтю «Україну молоду» Б'ЮТЬ - 2». У ній ішлося про те, що публікація інтерв'ю одного з керівників Демократичної партії Росії І. Старікова із несуттєвою критикою Ю. Тимошенко викликала з її боку негайну реакцію і подання позову до Шевченківського районного суду м. Києва. Цікаво те, що незадовго до цього ця ж Ю. Тимошенко із членами своєї команди у коментарі «Україні молодій» вжила ще гостріший вираз до опонентів про «здачу національних інтересів представниками проющенківських сил». Він не викликав судової реакції, а значно безвинніший вислів щодо неоднозначних стосунків Ю. Тимошенко з В. Путіним її обурив. Однак тут не це є головним, а негідні методи, якими Ю. Тимошенко добивалася потрібного судового рішення. Процитую «Україну молоду»: «Як розповів (у суді) її адвокат Володимир Макар, уже НАСТУПНОГО дня після публікації на адресу «УМ» від імені Тимошенко був відправлений лист, де містилося прохання надати їй площу для відповіді. При цьому лист був звичайний, а не рекомендований, тому доказів, що «УМ» його отримала, у сторони немає. Та й доводити нічого, бо на проспекті Перемоги (адреса редакції «УМ». — Д.Ч.) нічого такого з площі Лесі Українки (штаб БЮТ. — Д. Ч.) не отримували. Але ще цікавіше, що навіть якщо й так, то представники Тимошенко насправді й не збиралися очікувати нашої згоди чи відмови. Бо вже наступного дня (а це було саме 7-е січня — Різдво) після ніби то відправленого нам листа вони поштою направили позов до суду».

Тобто йдеться про елементарний обман. Згідно з вимогами закону, перед тим, як подавати судовий позов до ЗМІ, спочатку потрібно направити до нього відповідну вимогу. І якщо її буде відхилено, лише тоді можна подати позов. Та, очевидно, Ю. Тимошенко так нетерпілося, що вона на вимогу закону начхала і працювала із адвокатом навіть на Різдво! При цьому подача заяви до суду, згідно з поштовим штемпелем, була здійснена наступного дня після ніби то відправленої на адресу редакції вимоги. Ось вам і приклад того, з яким ступенем добросовісності та порядності Ю. Тимошенко та її адвокати подають позови до ЗМІ і, до речі, їх там виграють. Судячи із публікації, «Україна молода» навіть і не заперечувала проти надання Ю. Тимошенко газетної площі для відповіді, але її адвокат В. Макар наполягав на іншому — спростуванні. Бо ж — так звучатиме для вух виборця гучніше, вразливіше та й запам'ятається надовше — адже сам суд встановив, що народну улюбленицю всіляко ображають.

2. Негідні методи

Методи, з якими Ю. Тимошенко та її адвокат В. Макар добилися рішення на свою користь у Шевченківському суді м. Києва, крім відрази, мало ще які почуття можуть викликати. Проте це є квіточки порівняно із тим, що виробляли цей же адвокат В. Макар та його компаньйон В. Медведчук у Голосіївському районному суді м. Києва у надуманій справі заборони видавати книгу вже про судовий процес у Печерському районному суді м. Києва щодо книги «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука». Ця дивовижна судова історія лиш торкається предмета нашої теми і заслуговує пера романіста. Скажу лиш таке: 27 травня 2008 р., під час розгляду Апеляційним судом міста Києва апеляції на рішення Голосіївського суду, виявилася пропажа цілого тому з 700 сторінок, на основі якого суд першої інстанції виносив сфабриковане, явно замовне і, мабуть, дуже добре простимульоване рішення!

У судових справах Юлії Тимошенко і Віктора Медведчука, крім методів отримання потрібного рішення, спільним є ще й адвокат — Володимир Макар. Як добре всім відомо адвокат — особливо довірена особа. Сказати, що Володимир Макар є особливо довіреною особою Юлії Тимошенко й одночасно ще й Віктора Медведчука, — це не сказати нічого. Адвокат завжди — у досить міцних, дружніх і довірливих відносинам із своїм довірителем. Такими довірителями адвоката Володимира Макара із компанії «Портнов і партнери» були Юлія Тимошенко і Віктор Медведчук: він діяв за нотаріально засвідченою довіреністю цих політиків або згідно з ордером адвоката та угодою з ними. Це вимога закону. Така новина для мене стала несподіваною. Мені багато що стало тепер зрозуміло. Зокрема, фактичне несприяння мені, тодішньому членові політради ВО «Батьківщина», з боку керівників БЮТ у ході кількарічного судового процесу із В. Медведчуком щодо книги «Нарцис». Тепер я переконаний: багато матеріалів, з якими я ділився з О. Турчиновим, опинялися у руках мого опонента. Подвійна гра і використання людей у своїх незбагненних до кінця цілях, мабуть, і є постійною складовою повсякденної діяльності верховодів БЮТ.

3. Про честь політиків і етику адвокатів

Безумовно, що був такий період, коли інтереси Ю. Тимошенко увійшли у конфлікт з амбіціями В. Медведчука. Вони стали запеклими конкурентами. І справа тут стосувалася далекосяжних планів — президентського стільця: обоє ж дуже хотіли всістися на ньому. Як діяв «сірий кардинал» супроти дами з косою, мені не відомо, але у боротьбі з ним вона була кровно зацікавлена і банально використала мою книгу «Нарцис». Із плином часу змінилася й ситуація. Тепер В. Медведчук уже не є для Ю. Тимошенко загрозою, і вона готова міцно потиснути йому руку. Що ж: час пливе, ситуація змінюється, а з нею і люди — життя триває. Тепер у Ю. Тимошенко нові конкуренти, нові вороги і нові союзники з числа давніх ворогів. Мабуть, тому адвокати В. Медведчука й обслуговують Ю. Тимошенко. Вже цей факт заслуговує прискіпливої до них уваги. Але для того, аби читач краще зрозумів усе-таки специфічну справу — пояснимо кілька банальних істин.

Закон встановлює порядок і правила суспільного життя; опертий на вироблений людством правовий досвід, він завжди стояв на сторожі справедливості. Відсутність закону веде до хаосу, безладу, деградації, свавілля і беззаконня. Будь-яке суспільство жити без закону не може, його дотримуватися мають усі і жити мусять теж по закону. Розв'язання суперечок і конфліктів, які виникають у суспільстві, здійснюють суди. Для того, аби вони не помилилися у винесенні доленосного рішення, й існують адвокати та правозахисники. Тому захист правди і пошук істини завжди був, є і буде головною місією всіх чесних юристів світу. На превеликий жаль, у сучасній Україні з'явилися такі правозахисники й адвокати, які живуть зовсім за іншими принципами. Їхньою головною діяльністю є специфічне залагодження інтересу на рівні чиновника, міліціонера, слідчого, прокурора, судді. Для цього навіть і не потрібно мати фундаментальну правову освіту, знання та університетський диплом — достатньо посвідчення про закінчення юридичних курсів кулінарного технікуму чи ветеринарного коледжу.

Як обійти закон, обманути суд або домовитися із суддею — оце головні принципи діяльності теперішніх горе-адвокатів. Фабрикація судових рішень в інтересах багатих клієнтів є квінтесенцією їхньої діяльності. Добре знаю про це із власного досвіду.

Про те, як Печерський районний суд м. Києва в особі одіозної судді Ніни Миколаївни Фадєєвої нахабно і брутально фабрикував справу на догоду В.В. Медведчуку, тодішньому главі Адміністрації Президента України, можна писати і наукові дослідження, і романи. Незважаючи на сотні документальних доказів достовірності написаного у книзі «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука» та свідчень двох десятків правозахисників, фахівців, очевидців, народних депутатів і навіть двох Голів Верховної Ради України — О. Ткаченка і О. Мороза, даних у суді під присягою, лже-суддя Ніна Фадєєва всього цього навіть не взяла до уваги й високим іменем України оголосила правду неправдою! Та ще й зобов'язала сплатити надзвичайно цинічному позивачеві В. Медведчуку 100 тисяч гривень за буцім то нанесену його моральну шкоду (він вимагав мільйон). Судову фабрикацію Фадєєвої освятив Апеляційний суд м. Києва. А далі хтось робив чудеса винахідливості, аби справа не потрапила до Верховного Суду України. Відправлена мною із поштового відділення Верховної Ради України багатокілограмова посилка із касаційною скаргою дивним чином прибула не у Печерський районний суд м. Києва, для її передачі за незалежністю (такий порядок), а у місто Броди, на мою домашню адресу. Не підозрюючи нічого, родичі мало не взяли її на пошті — бо на ній написи зроблені моїм почерком. Та, зачувши неладне, зателефонували до мене в Київ. І лише після того, як було складено відповідний акт, сама пошта переправила посилку Фадєєвій. Такий випадок у Бродах трапився вперше. Але він є одним із способів, недопущення подачі апеляційних скарг придуманих сучасними лже-адвокатами! Якщо трапиться пропуск терміну оскарження хоча б на один день, то і Верховний Суд не допоможе!

У всі часи промова адвоката у судових дебатах була ключовим моментом. У ній розплутувалися найпотаємніші обставини справи, встановлювалася істина, що значною мірою впливало на винесення судом остаточного рішення. Такі промови у складних справах тривають і кілька годин — закон їх у часі не обмежує. Промови двох адвокатів В.В. Медведчука у справі книги «Нарцис», яка тягнулася впродовж двох років і у ході якої було оприлюднено сотні доказів та заслухано десятки свідків, тривали... 1 хвилину на двох! Пан В.В. Здоренко сказав, що суд беззаперечно встановив: у книзі «Нарцис» опублікована недостовірна інформація, тому він просить суд визнати її такою та зобов'язати відповідача її спростувати. І все! Адвокат Н.Т. Пономарьова, звернувшись до Фадєєвої, сказала: «Ваша честь, я цілком підтримую мого колегу і теж прошу суд...» Всього 1 хвилина, і дебати закінчились, навіть без моєї участі! У якій країні такий цинічний і нахабний глум над законом і правосуддям ще може бути? Та судова сваволя триває.

Подібне відбувалося вже двічі у 2007-2008 роках у Голосіївському районному суді м. Києва у справі за позовом В. Медведчука про заборону випуску книги про згаданий судовий процес у Печерському районному суді щодо книги «Нарцис». І спільний адвокат В.В. Медведчука та Ю.В. Тимошенко В. Макар веде себе точнісінько так само, як його сподвижники у Печерському районному суді. Промова у дебатах у пана В. Макара відібрала рівно одну хвилину і була до болю знайома: «Ваша честь, під час судового розгляду справи беззаперечно було доведено... тому прошу суд задовольнити позов». Оце і все у залі суду. Але що творилося за його дверима! У позапроцесуальний спосіб до справи долучали, що їм заманеться, і вилучали, те, що стало їм обтяжливим, навіть протокол судового засідання! Такі ганебні факти 27 травня 2008 р. встановлено Апеляційним судом м. Києва! Однак хіба неймовірне свинство у суді може відбутися без узгоджених дій адвоката і судді? І після цього ці бридкі особи можуть щось говорити про честь, гідність і ділову репутацію? Та їх ні суддею, ні адвокатом називати не гоже. Я вже не кажу про присягу судді чи етику поведінки адвоката.

4. Адвокати нової генерації

Про теперішню ситуацію в українській адвокатурі мені розповів видатний адвокат сучасності, заслужений юрист України, автор двотомника «Адвокат і правосуддя» Семен Олександрович Островський. Закінчивши у повоєнні роки юрфак Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка, він два роки ходив на суди, в яких брали участь старі, ще царські адвокати, виховані у традиціях верховенства права. Їхні виступи і промови у судових дебатах дали С.О. Островському не менше ніж навчання в університеті. Ці добрі традиції старої адвокатури, корифеєм якої був знаменитий А. Коні, Семен Олександрович продовжував аж до наших днів. Тому його завжди обурювали всілякі лакузи і пристосуванці. Він піддавав нещадній критиці нові ганебні явища в українській адвокатурі, писав звернення до Президентів — Л. Кучми і В. Ющенка. На знак протесту вийшов із медведчуківської Спілки адвокатів України. Він завжди був Адвокатом з великої букви, користувався повагою й авторитетом не лише у колі адвокатів та науковців, а й серед слідчих, прокурорів і суддів; він завжди їм допомагав прийняти правильне і законне рішення, бо у цьому якраз і полягає головна місія адвоката — найгуманнішої, поряд з лікарем, професії на Землі. Вже у роки незалежності України С.О. Островський неодноразово ставав лауреатом конкурсу «Краща промова адвоката року», він захищав у судах інтереси багатьох відомих людей: генералів, міністрів і навіть Президента України Л. Кравчука. До його послуг вдалась і Юлія Тимошенко, коли в часи Л. Кучми проти неї порушили кримінальну справу. Відбулося кілька зустрічей Юлії Володимирівни з С.О. Островським, але до співпраці не дійшло. Семена Олександровича вразив підхід до справи Ю. Тимошенко. Мовляв, тепер не ті часи, що колись: потрібно вміти по-новому працювати, домовлятися і мати розкладки.

Новими підходами, мабуть, добре оволодів адвокат модерної генерації Віктор Дмитрович Швець, який теж став представником інтересів Ю. Тимошенко, він захищав її після арешту у 2001 р. і домігся у Печерському районному суді м. Києва рішення, згідно з яким вона була звільнена з-під варти та вийшла з тюрми на волю. За успішну роботу у судах і поза ними він набув в очах Юлії Володимирівни такого авторитету, що при її першому прем'єрстві розпочав карколомну кар'єру. З бойового поста рядового адвоката, якого мало хто знав і чув, одразу ж посів посаду начальника головного управління Генеральної прокуратури України, а його дочка Юлія за квотою БЮТ стала членом Центральної виборчої комісії України! З квітня 2006 р. М.Д.Швець — народний депутат України від БЮТ (№31 у списку). Повторно обраний народним депутатом України на позачергових парламентських виборах 2007 року (№31 у списку). Фундаментальний довідник «Хто є хто в Україні 2007» чомусь дає про В.Д. Швеця дуже скупі відомості: «Народився 06.01.1954. Освіта вища. Народний депутат України 5-го скликання. На час виборів: начальник головного управління Генеральної прокуратури України. Безпартійний. Працював адвокатом». Щось надто мало написано про особу, яка при Ю. Тимошенко має величезну перспективу стати і суддею Верховного Суду, і генеральним прокурором, і заслуженим юристом, і професором тощо. Чому ж не написали, який саме навчальний заклад закінчив і коли, де працював, чого в житті досягнув, крім тріумфу із визволення Ю. Тимошенко? Чому так скромно писати про видатного юриста в рядах БЮТ?

Недобрими адвокатами не народжуються — ними стають. А першопричиною є все-таки замовник. Коли існує хоч і сумнівне, але добре оплачуване замовлення, то й люди на його виконання знайдуться.

Представники сучасного політичного бізнесу в Україні замовляють у судах потрібний їм результат судового спору, а виконують його особи, які не гідні носити високе звання адвоката. У змові із суддями такі юристи фабрикують справи і, по суті, чинять глум над правосуддям в Україні. Знаю про це на власному досвіді — саме так у 2002-2004 рр. фабрикувалася справа на замовлення В. Медведчука — тодішнього глави Адміністрації Президента України — у Печерському районному й Апеляційному судах м. Києва. І лише у 2007 р. цю явну наругу над правосуддям і здоровим глуздом Верховний Суд України зупинив, рішення судів першої і другої інстанцій у справі моєї книги «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука» скасував і відмовив В. Медведчуку у задоволенні позову.

Проте це мало чого навчило академіка та професора права, і В. Медведчук розпочав нову судову тяганину, діючи аналогічними методами. На цей раз у Голосіївському суді м. Києва він вимагав заборонити випуск книги про сам судовий процес у Печерському районному суді. Тобто В. Медведчук прагнув не допустити розголошення інформації про те, як суди на його ж замовлення фабрикували судову справу. З допомогою адвоката В.Р. Макара та судді Ю.Г. Іваненко 18 лютого 2008 р. Медведчук справу у Голосіївському суді «виграв», але 28 червня 2008 р. він її з тріском програв. Апеляційний суд м. Києва справу скасував через «неймовірну кількість процесуальних порушень» (слова головуючого судді).

До чого я веду? До того, що в Україні склалася загрозлива ситуація у судовій системі держави. Із появою дуже грошовитих і впливових замовників з'явилися адвокати і судді, які заради грошей готові на все. Дуже шкода, що часто молоді, розумні і фахові юристи спокутуються на блага, які їм дають багаті замовники в обмін на неправду і обман. Разом вони, як короїди, точать дерево Права і Закону та нищать віру людей у справедливість. І цю проблему у державі слід вирішувати. Але чи вирішать її такі особи, як В. Медведчук, Ю. Тимошенко та їхні адвокати?

Справді, Ю. Тимошенко має гідних себе адвокатів. Та мені чомусь дивно: чому вони у неї спільні із В. Медведчуком?

Дивовижний і красномовний факт наявності трикутника Тимошенко — Макар — Медведчук засвідчив, що здогади, розмови та навіть публікації про приховані зв'язки верховодів об'єднаних есдеків і бютівців не позбавлені підстав. У демократичному суспільстві зв'язки і особисті контакти політиків, зокрема Тимошенко і Медведчука, не можуть бути осудними, але навіщо їх приховувати?

5. Про назву розділу

Я довго думав, як назвати цей розділ. І тут на допомогу прийшов спогад. Після виходу книги «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука» заступник голови фракції «Батьківщина» у Верховній Раді України, дуже поважний депутат Олег Григорович Білорус не раз скрушно хитав головою і примовляв: «Ех, якби назвали книгу «Адвокат диявола», то назва була б набагато кращою і вдалішою». Крайня нехіть та затята нетерпимість О.Г. Білоруса до Л. Кучми не були секретом ні для кого, — мабуть, причиною стало звільнення статечного пенсіонера з посади посла України у США. Незважаючи на те, що я написав гостру книгу про Л. Кучму «Свистун», у мене була дещо інша думка про українського президента. Я вважав, що не можна говорити про Л. Кучму як про суцільний негатив та породження злих сил; при всіх його недоліках в управлінні державою у нього були й незаперечні здобутки, а головне — він зла свідомо і навмисно не творив. Опонуючи О.Г. Білорусу, я, сміючись, відповів, що при нагоді обов'язково використаю його пропозицію. І ось така нагода випала. Зрештою, я не вважаю, що Юлія Тимошенко краща від Кучми і Медведчука, разом узятих.


Зміст     Передмова     Книга перша     Книга друга     Книга третя     Книга п′ята     Книга шоста     Після написаного     Про автора

Сайт создан в системе uCoz