Книга друга

Юлія Тимошенко

І. Родовід Ю. Тимошенко

_________________________________________
* Із відповіді Прем'єр-міністра України Ю. Тимошенко на закиди міністра транспорту Є. Червоненка у 2005 р.

1. Місце, роль і значення родоводу

Біографії відомих політиків і державних діячів завжди викликають до себе підвищений інтерес — ними цікавляться виборці, журналісти, дослідники. Біографи прем'єр-міністра Великобританії Уінстона Черчіля і президента США Франкліна Рузвельта дослідили їхні родинні корені аж до XVII століття і навіть знайшли спільних родичів! Подібним чином досліджувалась біографія інших світових лідерів. Корені президента США Рональда Рейгана трьохсотрічної давнини знайдено в ірландському селі, з якого його предки виїхали за океан обживати новий, не звіданий ще континент. Коли Р. Рейган перебував із візитом в Ірландії, то відвідав село своїх далеких пращурів та зустрівся з Рейганами, які й досі у ньому живуть. З великим емоційним зарядом і сльозами на очах розчулений Р. Рейган щиро дякував дослідникам за велику приємність розкриття його родинних коренів. На одному фото Р. Рейгана знято разом із далеким ірландським родичем. Фото вражало, адже між собою вони дивовижно подібні. Що то значить — гени! Вони віками передаються від покоління до покоління і визначають не лише фізіологічні особливості людини, а й її розумові здібності та характер.

За неписаними правилами хорошого тону та українською народною традицією, прийнято знати своїх предків до сьомого коліна. Ще у четвертому поколінні родичам не дозволялось одружуватися. Цього звичаю у наших селах дотримувалися неухильно.

А тепер запитання: хто із сучасних відомих українських політиків може похвалитися своїм родоводом? Особисто я знаю лише одного — Віктора Ющенка; козацькі корені його родинного дерева заглиблені аж у першу половину XVII століття; мистецьки зроблену схему родинного дерева бачив на власні очі у його кабінеті ще влітку 2004 року; він цим пишається.

Юлія Тимошенко тут — діаметральна протилежність. Із її предків у пресі і книгах писали лише про маму Людмилу Миколаївну Тєлєгіну, тітку Антоніну Ульяхіну і мимохідь згадували батька — Володимира Абрамовича Грігяна. Навіть дівочого імені матері біографи Ю. Тимошенко не називали, подібне стосується і батька. Про дідів у пресі відсутня будь-яка інформація. Чому? Невже у сім'ї забули своїх предків? Цілком можливо, що невблаганний час міг дещо стерти з пам'яті. Особливо це стосується буремного XX століття з його двома світовими війнами, революцією, репресіями, голодоморами, які дещо порушили усталену віками традицію; але ж не настільки, аби геть забути про дідів, тобто всього-на-всього про третє коліно!

2. Родовідні проблеми Ю. Тимошенко

Справа родинного дерева Юлії Володимирівни виглядає вкрай темною. І хоча про Ю. Тимошенко написано кілька книжок, у жодній із них читач не знайде суттєвої інформації не те що про дідів-прадідів, а й навіть про її батьків. Це стосується не лише українських і російських авторів книжок про Ю. Тимошенко, але й рідної тітки А. Ульяхіної. Про свою племінницю Антоніна Миколаївна написала дві книжки — «Юля, Юлечка» (2006) і «Юля, Юлия Владимировна» (2007). У них є багато цікавого, зате зовсім немає відомостей про Юлиного батька і дідів. Більше того, згадуючи кілька разів про Юлину бабусю, тобто свою рідну маму, А.Н. Ульяхіна примудрилася не називати її імені та прізвища. А шкода. Варто було б розказати про свій родовід самій. Та про нього нічого немає і на офіційному інтернет-сайті Ю.В. Тимошенко. Чому? Може, тому, що більшість наших громадян не цікавиться українськими політиками, а тим більше — їхніми біографіями. А шкода: біографія може багато про що розповісти, як і родослівна особи, яка прагне ними керувати.

Свого часу я теж не дуже звертав на ці речі увагу. Однак під час виборчої кампанії 2002 року у Дніпропетровській області мені часто ставили запитання щодо походження керівника ВО «Батьківщина» — організації, до якої тоді належав. А одного разу запитали прямо в лоб: «Поясніть, будь ласка, як таке може бути, що батько Юлії Тимошенко Грігян Володимир Абрамович — вірменський єврей, мати Людмила Миколаївна Телєгіна — росіянка, а вона за документами — українка?» Відповіді на це запитання у мене не було, але його постановка спонукала задуматися.

Наприкінці серпня 2005 р. у ЗМІ з'явилося повідомлення, що земляк і ровесник Ю. Тимошенко Є. Червоненко, який не приховував свого єврейського походження, публічно заявив, що мати Юлії Тимошенко — єврейка, а батько — вірменин. Про батька-вірменина Грігяна Володимира Абрамовича писав у 2005 р. і офіційний біограф Ю. Тимошенко Олександр Середюк у книзі «Юлія. Політичний портрет Ю.В. Тимошенко».

Після виступу Є. Червоненка прес-служба ВО «Батьківщина» зробила заяву, що батько Юлії Володимирівни латиш, а мати — українка. Згодом це публічно підтвердила і сама Ю. Тимошенко та уточнила, що її батько «по своїй лінії до 100-го коліна латиш», за іншого разу вона обмежилася 10-м коліном. Справжнє дівоче прізвище Ю. Тимошенко, за її ж твердженням, — Грігяс. Але в період комуністичного режиму, на тлі репресій буква «с» у кінці слова була замінена на «н», таким чином Тимошенко стала Грігян.

Уточнення Ю. Тимошенко викликало чергове журналістське розслідування. Микола Остров, журналіст із інтернетвидання «Фраза», 26 листопада 2005 р. писав: «Припустимо, що батько Тимошенко насправді — латиш. Але питання все таки залишається — чому діда Тимошенко звали Абрамом? Ви знаєте багато латишів «до 100-го коліна» з чисто єврейським іменем Абрам?» І М. Остров заявив: «Ми готові битися об заклад на 5 кілограмів сала, що можна обійти всю Латвію (та й усю Прибалтику) і не знайти жодного прибалта на ім'я Абрам Грігян (ім'я діда Тимошенко). Зате таке ім'я цілком характерне для вірменських євреїв». Подальші дослідження не виявили у Прибалтиці людей із прізвищем Грігян і навіть Грігяс, зате у Вірменії вони є, особливо їх багато у Нагірному Карабасі.

Ця ж «Фраза» передрукувала слова кореспондента ізраїльської російськомовної газети «Вести» Шимона Брімана — безпосереднього очевидця Помаранчевої революції: «У двох єврейських общинах мені під великим секретом сказали, що Юлія Тимошенко — галахічна єврейка. Нічого дивного. Якщо помаранчева синагога допомагає повсталим, то чому б єврейці не очолити український національний рух?»*

А ще раніше, 19 вересня 2005 p., «Фраза» опублікувала статтю Хаїма Греца, де були такі слова: «Великий Ізраїль, який планують будувати гіперсіоністи, має потребу у сильному і незалежному союзникові у своєму регіоні. Таким, на їхню думку, могла би стати «Україна Тимошенко». Як стало відомо, в Ізраїлі є документи, які підтверджують, що Юлія Тимошенко є галахічною єврейкою».**

Документи, про які згадував X. Грец, мабуть, таки існують, скоріш за все — це копії з оригіналів українських архівів. Та, якщо уважно пошукати, то їх можна знайти і на теренах колишнього СРСР. Далі ми побудуємо розповідь винятково на частині таких документів, аби хоч трохи прояснити штучно заплутану ситуацію щодо роду Ю. Тимошенко. Бо якщо елітні пси мають родовідну у 100-200 років і налічують сотні предків, то негоже, аби корені українського прем'єра обривалися на другому коліні.

_________________________________________
*   Остров Н. Еврейские корни Тимошенко // Фраза. — 2005. — 26 ноября. — www.fraza.com.ua.
** Грец Хаим. Галахическая єврейка Тимошенко, революция и гиперсионизм // Фраза. — 2005. — 16 сент. — http://fraza.com.ua/print/16.09.05/10131.html

3. Родовід по лінії батька

Батько Володимир Абрамович Грігян

Батько Юлії Володимирівни — Грігян Володимир Абрамович — народився 3 грудня 1937 р. у сім'ї службовця. У написаній ним автобіографії зазначено, що він латиш за національністю. Його дитинство припало на війну; під час німецької окупації він з матір′ю проживав у Дніпропетровську. У 1945 р. Володимир Грігян пішов у перший клас Дніпропетровської школи №33, у якій займався до 5-го класу. У 1951 р., у зв'язку із зміною місця проживання, його перевели до школи № 100. Як і переважна більшість старшокласників, Володимира прийняли у члени ВЛКСМ. Після закінчення у 1955 р. 10-го класу Володимир Грігян розпочав трудову діяльність на Дніпропетровській кондитерській фабриці простим робітником. Одночасно він вступив учитися на вечірнє відділення Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту. За тодішніми правилами прийому до вузів, перевагу надавали працюючій молоді, до того ж на вечірню форму навчання вступити було легше, ніж на денну.

Про те, що Володимир Грігян прагнув учитися на стаціонарі, свідчить лист дніпропетровського військового комісара, полковника Графського директору Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту від 2 листопада 1955 р. за № ФД 11958 такого змісту: «На вечірньому відділенні ввіреного Вам інституту вчиться син полеглого військовослужбовця Грігян Володимир Абрамович, 1937 року народження. Прошу, як виняток, перевести його з вечірнього на денне відділення».

Незважаючи на клопотання військового комісара, справа, очевидно, не була вирішена позитивно. Це випливає із наказу ректора Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту за № 389 від 27 вересня 1956 р., у параграфі №1 якого записано: «Студента 1-го курсу групи 1-П-1 вечірнього факультету Грігян В.А. відрахувати з числа студентів як такого, що не вернувся із річної відпустки. Підстава: резолюція декана вечір. і заочн. ф. — Петровського А.В.». Параграф № 1 наказу був скріплений чіткіш підписом Петровського та позначений датою: «25.09.1956 р.».

Вищенаведене свідчить, що Володимир Абрамович Грігян був сиротою — його батько (і дід Юлії Володимирівни) загинув у роки війни. В особовій справі студента В.А. Грігяна зберігся документ, виданий Дніпропетровським облвійськкоматом 1 вересня 1955 р., такого змісту: «Довідка видана Грігяну Володимиру Абрамовичу у тому, що йому за полеглого на фронті 8.11.1944р. батька — офіцера Капітельмана Абрама Кельмановича Дніпропетровським облвійськкоматом виплачується пенсія міністерством оборони СРСР з 1 червня 1944 року. Довідка видана для пред'явлення у Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут. Помічник облвійськкома по пенсійній роботі підполковник Крамаренко, в.о. начальника фінвідділу капітан Богданов». Цей документ свідчить, що батьком Володимира Грігяна, а отже, і дідом Юлії Володимирівни Тимошенко був Капітельман Абрам Кельманович.

Довідка видана Володимиру Абрамовичу Грігяну Дніпропетровським облвійськоматом.
 

Дід Абрам Кельманович Капітельман

Крім вищезгаданої довідки облвійськкомату, про Капітельмана Абрама Кельмановича пише в автобіографії і сам Володимир Грігян: «Батько мій, Капітельман Абрам Кельманович, народився в 1914 році. До Великої Вітчизняної війни закінчив харчовий технікум, працював на Дніпропетровській кондитерській фабриці. В 1935 році він поступив в Дніпропетровський держуніверситет, який закінчив в 1940 році. Після закінчення держуніверситету він був скерований на роботу в м. Снятин на посаду директора школи. У цьому ж році він був призваний в армію. В 1944 році мій батько загинув у чині старшого лейтенанта зв'язку».

Про те, що Абрам Кельманович Капітельман був його рідним батьком, Володимир Грігян писав неодноразово — в усіх своїх анкетах, автобіографіях та особових листках обліку кадрів у різних радянських установах, тобто там, де вчився, працював і перебував на обліку.

Відповідним чином мусив діяти і сам А.К. Капітельман, однак про написані його рукою документи автору цих рядків наразі невідомо. Але те, що вони існують, немає жодних сумнівів.

З автобіографії Володимира Грігяна відомо, що його батька, А.К. Капітельмана, у 1940-му році скерували працювати директором школи у Снятин тодішньої Станіславської (тепер Івано-Франківської) області. Тут слід зазначити, що то був період, коли у Снятині, як і у всій Західній Україні, після її сталінського возз'єднання у вересні 1939 р. з Радянською Україною, встановлювалась радянська влада, формувалися нові установи. До роботи у них якраз і скеровувались молоді кадри із східних областей країни. Одним із таких і став А.К. Капітельман. На жаль, матеріалів, які б свідчили про його працю в Снятині, виявити не вдалося: ні у Снятині, ні в Івано-Франківську. В обласному державному архіві, не збереглися документи про школи і районний відділ освіти за період 1940-1941 рр. Мабуть, вони були втрачені в період німецької окупації. Та є велика ймовірність, що дещо збереглося. Справа у тому, що особові документи працівників радянських установ часто потрапляли до рук окупаційних властей, тому вони можуть і досі зберігатися серед паперів Снятинського гестапо в одному з архівів колишнього КГБ, а серед них — і справа директора Снятинської школи А.К. Капітельмана. Цілком можливо, що серед учнів, які вчилися у Снятинській школі в 1940 році, є ті, що пам'ятають свого довоєнного директора.

Але, судячи з усього, А.К. Капітельман у Снятині довго директором школи не працював — мабуть, лише першу чверть, бо у цьому ж році його призвали на військову службу до лав Робітничо-Селянської Червоної Армії.

Де загинув А.К. Капітельман і де знаходиться його могила, теж не ясно. У 15-ти випусках «Книги пам'яті» м. Дніпропетровська і Дніпропетровської області прізвище Капітельман відсутнє. Це дозволяє припускати, що він не є уродженцем Дніпропетровщини, а прибув у Дніпропетровськ з якогось іншого краю.

Бабуся Марія Йосипівна Грігян

Дружину Абрама Кельмановича Капітельмана звали Марією Йосипівною Грігян; вона народилася у 1909 році — так пише в автобіографії її син (і батько Ю.Тимошенко) В. Грігян. До війни М.Й. Грігян працювала на Дніпропетровській кондитерській фабриці на посаді хіміка. Оскільки на цій же фабриці працював і сам А.К. Капітельман, то зв'язок очевидний: вони тут могли познайомитись і одружитися, а швидше за все чоловік, який на той час уже вступив до Дніпропетровського держуніверситету, влаштував молоду дружину на фабрику, де працював і на якій у нього були добрі знайомі. Після війни М.Й. Грігян теж працювала на цій самій кондитерській фабриці. На час, коли її син Володимир Абрамович Грігян писав свою автобіографію, тобто станом на 16 липня 1956р., його мама там займала посаду технолога цеху.

Зміна прізвища

Коли саме побралися Абрам Кельманович Капітельман і Марія Йосипівна Грігян, не відомо, але 3 грудня 1937 року в них народився син Володимир. У ЗАГСІ його записали не на прізвище батька, а матері. Чому так вчинили, здогадатися неважко. У післяреволюційні роки євреї, які займали високі посади в радянській державі, масово залишали давні батьківські прізвища із явним єврейським звучанням і переходили на нові — з російською вимовою. Саме так з'явилися Свердлов, Каменєв, Зінов'єв, Риков та багато інших комуністичних вождів. Такі дії наслідували і їхні одноплемінники. Однак із запровадженням у 1936 році радянських паспортів це робити стало важче, а у період масових репресій 1937-1938 рр. — практично неможливо. Проте й тоді залишався невеликий вибір — під час народження дитини її національність і прізвище можна було записати так, як в одного із батьків. Очевидно, цим і скористалося подружжя Капітельманів і записало сина Володимира на прізвище матері — Грігян.

5. Прадід Йосип Йосипович Грігян

Сім'ю Капітельманів не оминули радянські репресії. Коли батькові Юлії Володимирівни — Володимиру Грігяну — виповнилося рівно чотири місяці, було засуджено його діда — Грігяна Йосипа Йосиповича (батька його матері Марії Йосипівни Грігян і прадіда Юлії Володимирівни). До речі, у радянських документах прізвище діда писалося як «Грігян» і «Гріган», але ніколи — «Грігяс», як то стверджувала Ю. Тимошенко. Мабуть, у 30-ті роки XX ст. не надто приділяли увагу таким дрібницям, як чітке написання прізвища, тому й з'явилися описки. Після XXII з'їзду КПРС, який відбувся у жовтні 1961р., розпочався масовий процес реабілітації репресованих. Людям, які вважали себе неправочинно засудженими, тодішній керівник СРСР Микита Хрущов надав право писати скарги і клопотання про реабілітацію, за що при його попередникові Сталіну можна було отримати додатковий термін. Дід Юлії Тимошенко Й.Й. Грігян не зразу повірив у правдивість намірів радянської влади і подав таку заяву аж 27 травня 1963 року. Ось її повний текст у перекладі з російської на українську мову:

У 1938 році я був притягнутий до суду за ст.58 як ворог народу і З квітня 1938 р. був засуджений на 10 років. Справа № 409 ОДТО Сталінської залізниці НКВС. І мене звільнили 7 січня 1948 р. За що мене засудили і за що я відсидів 10 років, я і до сьогодні не знаю. Знаю тільки одне, що я ніколи не був ворогом жодного народу, а тим більше радянського. Мені вже йде 80-й рік. Я осліп і оглух, іду до схилу і не хочу помирати з такою плямою, а тому прошу вас підняти мою справу і мене реабілітувати. Підпис. 27. V. 1963 р.

Справу Й.Й. Грігяна за завданням прокуратури переглянуло управління КДБ, у суд надали відповідне подання, і вже 4 жовтня 1963р. прадід Юлії Тимошенко отримав таку відповідь:

Справа по звинуваченню Грігана Йосипа Йосиповича, 1884 року народження, до арешту працював провідником вагонів станції Лоцманка, — переглянуто президією Дніпропетровського обласного суду 28 вересня 1963 року.

Постанова особливої наради при НКВС СРСР від З квітня 1938 року стосовно Грігана Й.Й. скасована, і справу розглядом припинено. Гріган Й.Й. реабілітований. Заст. голови Дніпропетровського обл. суду. Підпис. Літвінов.

У наведених вище документах привертає увагу те, що прізвище прадіда Ю.Тимошенко пишеться і через «я» — Грігян, так себе він зазначив у заяві, і через «а» — Гріган, так його написали в обласному суді, спираючись на матеріали справи. Але те, що різночитання стосується однієї і тієї самої особи, свідчить адреса, за якою вона проживала: «м. Дніпропетровськ, вул. Харківська, 19, кв.2».

В анкеті арештованого із справи №409, яку переглядав Дніпропетровський обласний суд, записано, що Йосип Йосипович Грігян народився 15 жовтня 1884 року у місті Ризі і на момент арешту проживав в Амур-Нижньодніпровську, на Воєнній вулиці, №52, та працював провідником вагонів пасажирських поїздів на станції Лоцманка Сталінської залізниці; освіту мав початкову, безпартійний, в антирадянських партіях не перебував, у графі «національність» зазначено: «латиш».

 
Довідка про реабілітацію Йосипа Йосиповича Грігяна — прадіда Ю. Тимошенко.

Й.Й. Грігяна арештували через підозру, що він прибув у Дніпропетровськ із буржуазої Латвії, де мав родичів, з якими підтримував постійний листовний зв'язок. На допитах від нього вимагали зізнатися, за чиїм завданням він прибув до Дніпропетровська, а також звинувачували в антирадянській діяльності. Зокрема йому інкримінували таке: «Гріган, дискредитуючи радянську владу серед робітників, вихваляв добре життя робітничого класу фашистських країн Німеччини і Польщі та говорив про невідворотність приходу Німеччини на Україну та реставрації фашистського устрою в СРСР».

Усі звинувачення Й.Й. Грігян відхилив і винним себе не визнав, що, безумовно, врятувало йому життя. У поясненні слідчому в 1938 р. Й.Й. Грігян розповів, як доля занесла його до Дніпропетровська.

Народився він у Ризі, де під час російсько-японської війни у 1904 році був мобілізований у царську армію, але від служби ухилився — заплатив лікареві 50 рублів і був нібито через хворобу демобілізований з армії. Тут слід зазначити, що 50 царських рублів становили досить пристойну суму, корова на той час коштувала 10-15 рублів. Далеко не кожний новобранець мав у кишені такі гроші для відкупу. Вже цей факт свідчить, що сім"я Грігянів у Ризі до бідних не належала.

Те, що прадід пані Юлі Йосип Йосипович Грігян у 1904 р. за банальний хабар російському чиновникові відкупився від «священного» обов'язку захищати «царя, веру и Отечество», сам із собе є досить красномовним, але якщо співставити факт корупційних, за сучасною термінологією, діянь прадіда з обвинуваченнями теперішньою російською військовою прокуратурою його внучки у підкупі російських генералів та офіцерів, то виникає резонне запитання: невже це у них родинне?

Під час Першої світової війни, у 1914 році Й.Й. Грігян приїхав з Риги до Дніпропетровська (тодішнього Катеринослава). Як це сталося, він не пояснює.

Тут варто зазначити, що під час Першої світової війни царський уряд масово висилав із прифронтових зон, прикордонних територій і портів «неблагонадійних», до категорії яких включали здебільшого євреїв. Існують свідчення, що євреїв із Прибалтики переселяли у міста Придніпров'я. Цілком можливо, що сім'я Йсипа Йосиповича Грігяна могла потрапити у Катеринослав саме як «неблагонадійна».

У Катеринославі (тепер Дніпропетровськ) Й.Й. Грігян до 1920 р. працював на заводі, який після революції отримав назву «імені Комінтерна». У 1920 р. сім'я Грігянів переїхала до міста Літина Вінницької області. У 1925 р. Й.Й. Грігян повернувся до Дніпропетровська. На час першого арешту у 1937 р. він працював провідником пасажирських вагонів.

У 1938 р. Й.Й. Грігяна арештували вдруге і висунули звинувачення у скоєнні злочинів, передбачених статтею 54-10 ч.1 Кримінального кодексу УРСР. На підставі наказу НКВС СРСР, слідчу справу №409 стосовно Йосипа Йосиповича Грігяна 9 січня 1938 р. направили у 6-й відділ Головного управління державної безпеки НКВС СРСР — аж у Москву. У тамтешніх архівах ця справа, мабуть, і досі зберігається у повному комплекті. Про це свідчить московська резолюція: «справу здати в архів».

Постановою особливої наради при Народному комісаріаті внутрішніх справ СРСР (була така позасудова інстанція) Йосипа Йосиповича Грігяна засудили до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Справу здали в архів, а в Дніпропетровськ направили виписку. Так радянська репресивна система розправилася із черговою безневинною жертвою.

Хто ж була прабабуся по лінії батька?

Із уривків матеріалів справи щодо звинувачення прадіда Юлії Володимирівни — Йосипа Йосиповича Грігяна — відомо, що на час його першого арешту у 1937 році у нього вже була дружина Грігян Олена Титівна, яка народилася в 1893 році у селі Мартинівка Кишеньківського повіту Полтавської губернії, українка за національністю. На час реабілітації чоловіка у 1963 році вона проживала разом з ним у Дніпропетровську по вулиці Харківській, 19, кв. 2. Можна припустити, що у цього подружжя Грігянів і народилася дочка Марія Йосипівна Грігян — дружина Абрама Кельмановича Капітельмана, від шлюбу яких і народився син Володимир Абрамович Грігян — батько Юлії Володимирівни. Та у цій родовідній щось не все сходиться. Згідно з даними протоколу допиту Олени Титівни Грігян — дружини Йосипа Йосиповича Грігяна, вона народилася у 1893 році. В автобіографії батька Юлії Володимирівни зазначено, що його мама Марія Йосипівна Грігян народилася в 1909 році. Виходить, що полтавська дівчина Олена вже у 16 років народила дочку Марію — бабусю Юлії Володимирівни. Та яким чином і де це могло статися? Адже Й.Й. Грігян сам стверджував, що приїхав у Катеринослав щойно у 1914 році. Виходить, що неповнолітня полтавська Олена якимось чином опинилася у Ризі, де на той час і проживала сім'я Й.Й. Грігяна. Тут маємо справу або із помилками в офіційних документах, або із якоюсь загадковою і темною історією. Цілком імовірно, що Олена Титівна була не першою дружиною Йосипа Йосиповича Грігяна, тому його дочка Марія, 1909 року народження, до неї може не мати жодного стосунку.

Брат Володимир Володимирович Грігян

У Юлії Володимирівни Тимошенко є рідний брат по батькові — Володимир Володимирович Грігян.

Розлучившись із мамою Ю. Тимошенко, її батько у 1965 р. знову одружився, цього разу — з Людмилою Василівною Войтенко, уродженкою Дніпропетровської області. Від цього шлюбу 30 травня 1969 року народився син Володимир Володимирович Грігян, який тепер проживає з дружиною Валерією у Дніпропетровську. Певний час він із дружиною працював у м. Києві. В усіх документах біографічного характеру рідний брат Юлії Тимошенко записаний росіянином.

Короткі висновки з родоводу по лінії батька.

По лінії батька родинне дерево Юлії Тимошенко складають дві основні гілки: дід Абрам Кельманович Капітельман і бабуся Марія Йосипівна Грігян. З етнічним походженням діда немає жодних питань, безумовно, він — єврей. Що стосується бабусі, то тут не все просто. У документах слідства батько Марії Йосипівни назвав себе латишем, але його прізвище Грігян та ім'я Йосип Йосипович дуже важко назвати латиськими. Прізвище Грігян має яскраво виражене вірменське походження. Що і підтверджується його поширенням на вірменських землях. Виникає запитання: як Грігяни потрапили із Вірменії у Латвію? Тут нічого дивного немає. До Першої світової війни і Кавказ, і Прибалтика входили до складу Російської імперії, тому у її межах піддані пересувалися досить вільно, особливо непосидючим був торгівельний люд, який в основному і складався з євреїв. Про належність прізвища Грігян вірменським чи кавказьким євреям повідомляли і ЗМІ.

Та важливішим у цій історії є зміна прізвища роду Капітельман на Грігян. Цей крок діда Юлії Володимирівни не властивий слов'янській родовій традиції — це як мінімум. Якби дід не пожертвував своєю родинною гордістю, то Юлія Володимирівна до заміжжя могла б мати дуже миле прізвище — Капітельман.

4. Родовід по лінії матері

Мама Людмила Миколаївна Тєлєгіна (Грігян, Нєлєпова)

Про рідну маму Юлії Тимошенко Людмилу Миколаївну Тєлєгіну відомо небагато. Народилася вона 11 серпня 1937 року у Дніпропетровську, в родині Нєлєпових. Дівоче прізвище мами — Нєлєпова. Як пише у книзі «Юля, Юлечка» її сестра Антоніна, Людмила Миколаївна у дуже ранньому віці вийшла заміж. Цей епізод про маму пов'язаний із бажанням її дочки Юлії вийти заміж у 18 років. Воно не знайшло великої підтримки у матері, і до неї звернулася сестра Антоніна: «А ти не пам'ятаєш, у скільки ти вийшла заміж? А я? Може, це на роду написано — рано закохуватися?» Такий аргумент Людмилу Миколаївну цілком заспокоїв.

Вийшовши заміж, Людмила Миколаївна взяла прізвище чоловіка і стала Тєлєгіною. Але життя молодої сім'ї чомусь не склалося.

Коли Людмила Миколаївна вдруге вийшла заміж, невідомо, однак її другим чоловіком став Володимир Абрамович Грігян. У чоловіка це теж було не перше одруження. Від цього шлюбу 27 листопада 1960 р. народилася дочка Юля — майбутня газова принцеса і Прем'єр-міністр України. Коли маленькій Юлі виповнилося три роки, батьки розлучилися. Людмила Миколаївна повернулася на прізвище першого чоловіка, а дочка Юля залишилась на прізвищі батька — Грігян.

Про себе і про свою родину ні Людмила Миколаївна, ні її сестра Антоніна, ні сама Юлія Володимирівна чомусь публічно не розповідають. Всюдисущі журналісти теж не роздобули беззаперечної за достовірністю інформації. Очевидно, саме тому у ЗМІ поширювалися лише різноманітні версії щодо національного походження маминої гілки роду Ю. Тимошенко — із посиланням на авторитетних осіб, але документальних підтверджень вони, на жаль, не мали, тому ми не будемо повторюватися, бо немає достатніх підстав їх підтверджувати чи спростовувати. Будемо говорити про те, у чому впевнені.

Дещо у цій справі пояснюють дві книжки про Ю. Тимошенко її рідної тітки Антоніни Ульяхіної; вони носять явно пропагандистський характер і спрямовані на здобуття прихильності українського виборця.

У кількох місцях книжки «Юля, Юлечка» А. Ульяхіна згадує про своїх батьків і навіть бабусю з дідусем, тобто прадідів Ю. Тимошенко, але жодного разу прямо про них не пише і навіть не називає по імені та по батькові й не зазначає прізвищ. Правда, у двох випадках у вуста бабусі вкладено українські фрази.

Це досить дивно читати у російській книжці; їх, мабуть, вставили для того, аби читач мимохідь прийшов до висновку, що прабабуся Ю. Тимошенко — українка. Може, й так, а може, й ні. Але якщо так, то чому ні мама Людмила Миколаївна, ні її сестра Антоніна Миколаївна не вміють абсолютно нічого говорити українською? Мені довелося їх бачити і чути — спілкуються вони лише добірною російською мовою, як, до речі, і чоловік Олександр Тимошенко та їхня дочка Євгенія. Це типова російськомовна родина. Сама ж Ю. Тимошенко досить успішно опанувала українську мову щойно у 1999 році. Безумовно, це похвальний, розумний і далекоглядний вчинок, особливо з огляду на незбагненну жадобу влади.

У двох місцях книжки «Юля, Юлечка» А. Ульяхіна свою бабусю і прабабусю Ю. Тимошенко, іменує Дашею. У таких випадках українці назвали б «бабунею Дариною», «Дарою», «Даркою», але аж ніяк не «Дашею». У цій же книжці на сторінці 56 зазначено, що Юлія Володимирівна зверталася до своєї тітки Антоніни «Тоша». Погодьтеся — такі імена не зовсім звичні для українського вуха. Зрештою, дівоче прізвище матері Ю. Тимошенко Людмили Миколаївни — Нєлєпова — теж дуже важко віднести до українських.

По лінії матері Ю. Тимошенко відомості про її родину дуже скупі й надто фрагментарні. Безумовно, що мама Ю. Тимошенко та тітка Антоніна Ульяхіна повинні знати про свої корені значно глибше. Однак про них вони не вважали за потрібне розповідати, а ми — їх розпитувати. Інших достовірних джерел не виявлено, тому обмежуємось тим, що стало очевидним.

Тітка Антоніна Миколаївна Ульяхіна (Нєлєпова)

Мама Ю. Тимошенко Людмила Миколаївна Тєлегіна має рідну сестру Антоніну Миколаївну Ульяхіну. Дівоче прізвище її мало би бути «Нєлєпова» — так, як і у мами Юлії Володимирівни. Народилася А.М. Ульяхіна 18 липня 1949 р. у Дніпропетровську. Як сама вона пише у книжці «Юля, Юлечка», проживала з батьками за три квартали від будинку таксиста, де мешкала її сестра і мама Юлі. За словами А. Ульяхіної, вона у ранньому віці вийшла заміж, але згодом розлучилася. Чоловіком у неї був Ульяхін Валерій Олександрович. Наприкінці 90-х років він працював заступником директора МП «Беютага», власником якого є родичі Ю. Тимошенко.

Антоніна Миколаївна має дочку Тетяну — двоюрідну сестру Ю. Тимошенко. Перу Ульяхіної належать дві книжки про Юлію Тимошенко: «Юля, Юлечка» (Дніпропетровськ, 2007) і «Юля, Юлия Владимировна» (Дніпропетровськ, 2007). У 2008р. ці праці перевидані харківським видавництвом «Фоліо». Обидві книги хоч і мають явний пропагандистський характер, та майже не містять інформації про родовід Юлії Тимошенко. Більше того, у них навіть не згадано про її батька — Володимира Абрамовича Грігяна. А він же до трьохрічного віку Юлі проживав із сім'єю, виховував донечку.

На відміну від старшої сестри, Антоніна Миколаївна має вищу освіту — вона закінчила Дніпропетровський гірничий інститут і була співучасником усіх бізнес-проектів Ю. Тимошенко та висвітлила деякі їхні аспекти у книзі «Юля, Юлия Владимировна». Останнім часом А.М. Ульяхіна очолює Дніпропетровську обласну організацію ВО «Батьківщина».

Про розуміння цим партійним вождем суті державного управління та політичних процесів свідчать такі її слова: «Політика — справа невдячна і підступна».* Безумовно, що Антоніна Миколаївна не має монополії на цей глибокий філософський висновок. За подібною філософією живе і діє її племінниця. І цьому важко зарадити. Але хіба можна із цим погодитися? Невже політика Франкліна Рузвельта, Уінстона Черчіля, генерала де-Голя, Махатми Ганді, Джавахарлала Неру, Рональда Рейгана, Маргарет Тетчер, Гельмута Коля, Вацлава Гавела, Леха Валенси була брудною і підступною справою? Звичайно, ні! У руках цих людей політика стала мистецтвом, за допомогою якого вони робили свої країни і народи добрішими, заможнішими і процвітаючими. Які ж далекі від цього великого мистецтва Юлія Тимошенко, її тітка та все їхнє олігархічне оточення! На це просторікування слід відповісти так: політика є брудною і підступною справою лише у людей, які за своєю суттю є брудні та підступні. І їм в українській політиці не місце.

_________________________________________
* Ульяхина А. Юля, Юлия Владимировна. — Дніпропетровськ: Журфонд, 2007. — С.43.

5. Підсумок

Вищенаведений матеріал не є повним і вичерпним у плані встановлення і розкриття всіх нюансів родового дерева Юлії Тимошенко — людини, яка свято вірить у циганське пророцтво, що вона мусить стати президентом. І оскільки Ю. Тимошенко так палко прагне високої посади, то повинна сама стати максимально відкритою для народу, зокрема й щодо свого походження.

Безумовно, що вкрай недобре, коли людина, яка прагне очолити країну та визначати долю всього народу, явно приховує своє етнічне походження і напускає туману туди, де все мусить бути чистим, правдивим і прозорим. Хіба такі дії достойні й порядні?

Національність людини не є її визначальною ознакою, але й не останньою. Належність керівника до відповідної нації вже самою природою і Богом покладає на нього особливу відповідальність перед нею; це важливий фактор, який впливає на всю його діяльність, спонукає до дій і праці на користь власного народу. Почуття відповідальності, обов'язку та любові до своєї нації значно сильніші, ніж відданість уболівальників команді своєї країни. Бо хіба чужі вболіватимуть так, як свої? Та це ж у спорті! А ми маємо справу з усім народом і всією державою. Мабуть, із цих міркувань у кожній країні керівником держави обирають представника корінної нації. Я ще не чув, щоб президентом Чехії обрали поляка, Польщі — німця, Німеччини — француза, Греції — турка або в Ізраїлі — араба. Цілком очевидно, що подібних випадків у Європі та світі не було. І головна причина не в тому, що чужак може виявитися непорядним, а в тому, що свій, крім порядності, має ще й кровний обов'язок перед власним народом, покладений на нього Всевишнім. Чому ж цього, справді святого і шанованого у світі принципу не дотримуються українці тепер?

У всі часи в Україні людей без роду і племені називали безбатченками, зайдами і пройдисвітами. За своєю природою вони вже були запрограмовані на не хороші справи, тому від них ніхто не сподівався чогось путнього і доброго. Тепер із такої категорії осіб значною мірою і сформований вищий український політикум. Його представники безсоромно величають себе «елітою» країни; вони тепер керують державою. І як результат — Україна має те, що має. А могла би мати значно краще.

5. Юлина сім'я

Одруження

Про знайомство Юлії й Олександра Тимошенків у книжках і публікаціях біографічного характеру існує кілька романтичних історій, пов'язаних із телефонним дзвінком. Їх так активно продукують, що не зауважили чимало розбіжностей. Це і дало підставу думати, що теперішні політтехнологи Юлії Тимошенко намагаються створити ореол романтичності навіть довкола її банального одруження. Але ми не будемо повторювати романтику, а зупинимося на очевидному.

У книжці «Юля, Юлечка» добре обізнана Юлина тітка Антоніна Ульяхіна пише, що після завершення літньої сесії в університеті її племінниця поїхала на літо працювати старшою вожатою у піонерський табір. Там же піонервожатим влаштувався її друг Олександр Тимошенко. Піонервожаті не просто подружилися, а палко покохалися і після закінчення літа вирішили відразу ж поєднати свої долі. Однак, як зауважує Антоніна Миколаївна, строга мама чомусь виступила проти раннього заміжжя доньки, але тітці вдалося швидко її вмовити, мабуть, тому, що Юля перебувала у надто переконливій ситуації. І мама «здалася, — пише А. Ульяхіна та продовжує: — Здалися і Сашині батьки, і все закінчилося благополучно — весіллям». 15 вересня 1979 р. у Жовтневому Палаці щастя міста Дніпропетровська Юлія Володимирівна Грігян зареєструвала шлюб із Олександром Геннадійовичем Тимошенком. Молода взяла собі прізвище чоловіка. 20 лютого 1980 р. у подружжя Тимошенків народилася донька Євгенія.

Чоловік Олександр Геннадійович Тимошенко

Докладних відомостей про чоловіка Юлії Володимирівни Олександра Тимошенко отримати не вдалося; довідники про нього майже нічого не повідомляють, а сам він уникає публічності. Відомо, що Олександр походить із впливової у Дніпропетровську родини. Його батько Геннадій Тимошенко працював головою Кіровського райвиконкому у самому Дніпропетровську, а в останній період радянської влади — начальником Дніпропетровського обласного управління кінофікації. За даними книги Андрія Кокотюхи «Юля», Олександр молодший від дружини на один рік. Там же написано і таке: «Хоча Тимошенки й не розлучені, формально разом уже давно не живуть. У них спільні ділові інтереси, однак родиною їх назвати вже не можна».

Донька Євгенія Олександрівна Тимошенко (Карр)

Батьки продовжують себе у дітях. Тому, дивлячись на батьків, можна здогадатися про характер їхніх дітей, а відповідно на прикладі дітей — судити про батьків. Діти — це своєрідне віддзеркалення батьків; вони вбирають у себе усе, в першу чергу саме із батьків: і хороше, і недобре, і манери. Діти політиків тут не є винятком, вони часто на людях демонструють те, що батьки роблять криючись, особливо це стосується ставлення і поваги до навколишніх. Тому, пишучи про біографію політика, неможливо оминути його дітей. А оскільки у Юлії Тимошенко дитина одна, то подивимось і на неї.

Як уже говорилося вище, народилася Євгенія Тимошенко 20 лютого 1980 р. Після закінчення дочкою 6-го класу, пише у книзі «Юля, Юлия Владимировна» А. Ульяхіна, батьки вирішили відправити її на навчання в Англію. Це трапилося, очевидно, у 1992 році. Разом із 12-річною Євгенією в Англію вирушила і її бабуся Людмила Миколаївна Тєлєгіна — мати Юлії Володимирівни. У Великобританії Євгенія Тимошенко проживала в англомовному середовищі і стала забувати рідну материнську мову. У 2001 р. Євгенія приїхала в Україну. «Я звернула увагу на легкий акцент, з яким вона вимовляла російські слова, — писала у книзі А. Ульяхіна і з жалем продовжувала: — Женічка, ти вже стала зовсім доросла... Пройдуть усі кращі роки вдалині від нас, від сім'ї. І нашу мову скоро забудеш». Під «нашою» А. Ульяхіна, безумовно, розуміла російську — іншою у сім'ї Юлії Володимирівни мабуть не розмовляли ніколи.

Про доньку Юлії Тимошенко Євгенію широкій публіці не було відомо майже нічого аж до літа 2005 р., коли відбулося її гучне весілля із Шоном Карром, як писала преса — британським музикантом, співаком і байкером. Кольорові фотографії та різноманітні інтерв'ю з приводу їхнього весілля облетіли чи не всі вітчизняні і зарубіжні ЗМІ.

У пресі повідомлялася історія, яку, очевидно, оповіла сама Євгенія Тимошенко. У барі одного із готелів єгипетського міста Шармель-Шейха у грудні 2004 року Євгенії впав в око симпатичний британець, і вона вирішила із ним познайомитися, для чого попросила бармена назвати їй номер, у якому британець зупинився. Бармен чомусь повідомив не той номер, тому єгипетська зустріч була підступно зірвана. Однак незабаром усе надолужили в Англії.

«Зустріч відбулася в Лондоні. Шон Карр був вражений шикарними апартаментами, у яких проживала скромна студентка», — пише Ярослав Хрещатий. Із манер і стилю життя Євгенії Ш. Карр зрозумів, що до звичайних людей її годі віднести. Згодом британець дізнався, що його нова подруга є дочкою українського прем'єра. «Я розумів, що це безумство. Я не міг повірити в те, що відбулося, настільки це було дивно», — щиро розповів Ш. Карр кореспонденту англійської газети «Дейлі мірор». І признався, що спочатку відчував панічний страх перед майбутньою тещею.

На час знайомства та перших романтичних побачень Євгенія вчилася в Англії в економічному коледжі. Чи закінчила вона його, як він називається, яку здобула освіту і спеціальність, як застосовує її на благо України та українського народу, інформація відсутня. Де тепер живе і чим займається подружжя Карр, широкій публіці теж не відомо. Але гучний скандал в Одесі у червні 2008 р. знову привернув до дочки Юлії Тимошенко та її зятя пильну увагу.

Зять Шон Карр

Найколоритнішою постаттю у сім'ї Тимошенків, безумовно, тепер став чоловік Євгенії і зять Юлії Володимирівни, британець Шон Карр. Час від часу його ім'я з'являється у ЗМІ, і зовсім не тому, що він музикант чи співак. На великій сцені Палацу культури «Україна» у Києві Шона Карра ще ніхто не бачив. Про його британські музичні альбоми чи прихильних до його творчості меломанів теж не чутно. Євгенія Карр у газеті «Високий замок» від 26 квітня 2008 р. заявила: «Шон останні 10 років не займався музикою». Чому ж тоді політтехнологи БЮТ показують його як видатного британського музиканта-рокера? Та й сам Ш. Карр також скромно оцінює власні вокальні можливості. «Якщо бути відвертим, то і співаком мене назвати складно — я просто верещу у мікрофон», — щиро зізнався Шон Карр в інтерв'ю газеті «Сегодня», Створена в Україні зятем Юлії Тимошенко музична група DVS, яку бачили на концертах у її підтримку під час парламентських виборів, розшифровується так: «Death Valley Screamers», що в перекладі з англійської означає «Ті, що верещать з Долини Смерті». А перший музичний альбом, який презентував Ш. Карр в Україні, називався «Just Crazy» — «Просто псих». Сам Ш. Карр полюбляє з'являтися на публіці по пояс оголеним із довгим до плечей, патлатим і зібраним у хвіст волоссям. Мабуть, так британський зять українського прем'єра демонструє оригінальний стиль життя і живописне татуювання, яким вкриті його руки і торс. Почитаєш це у пресі, послухаєш по радіо, побачиш по телевізору і замислишся над долею української пісні, музики і культури. Цікава їх може чекати перспектива у майбутньому.

Та не лише нову музичну культуру приніс зять Юлії Тимошенко в Україну. Для його концертів і сцени споруджувати не потрібно — достатньо звичайного пляжу.

20 червня 2008 р. на одеському пляжі Ланжерон стався інцидент, про який впродовж трьох тижнів писали і передавали всі українські ЗМІ. Зчинився скандал такої сили, що, на пропозицію політтехнологів, усім бютівцям заборонили будь-яким чином його коментувати, аби мимовільно не зашкодити іміджу Ю. Тимошенко. У цей день в Одесі відбувався міжнародний фестиваль байкерів (мотоциклістів). Шон Карр, як байкер із багатолітнім стажем, прибув, на своєму байку (мотоциклі) разом з дружиною Євгенією в Одесу. У спекотний день молодій парі захотілося проїхати байком прямо на пляж «Ланжерон». Їх супроводжували ще три мотоцикли — по дві людини у кожному.

Дорога до моря була закрита шлагбаумом, який охороняли два військовослужбовці внутрішніх військ МВС України. Відповідно до рішення міської ради, в'їзд на міські пляжі автомобілями і мотоциклами заборонений. Проїхати на пляж можна, але суто за перепустками для технічних засобів, що його обслуговують, швидкої медичної допомоги, міліції тощо. Величезний мотоцикл «Харлей Девідсон» Шона Карра до таких явно не належав, тому, незважаючи на грізні вимоги зятя і дочки прем'єра, перед ними шлагбаума не відкрили. Почалася сварка з добірними матюками, у ході якої Шон Карр сам почав відкривати шлагбаум. Військовослужбовці стали на заваді. Як наслідок — зчинилася шарпанина, здійнявся крик, і розпочалася справжня бійка, у якій брали участь два військовослужбовці, зять і дочка Прем'єр-міністра України. Один із охоронців отримав удар у підборіддя; у пресі писалося, що його завдав Ш. Карр. Проте військовослужбовці не лише витримали напад, а й перейшли у наступ і застосували спецзасоби — гумові палиці та газові балончики, заломили руки Ш. Карру і прикували його наручниками до шлагбаума, який він намагався перед тим відкрити. Незабаром приїхав наряд міліції і у «воронку» відправив подружжя Каррів до райвідділу внутрішніх справ міста Одеси, де вони просиділи півночі.

Дикунський концерт на пляжі «Ланжерон» відбувався серед білого дня, на очах враженої публіки; інформація про нього потрапила на сторінки газет і журналів, у радіо- і телепередачі, заполонила інтернет. І зрозуміло, чому: у центрі скандалу опинилися дочка і зять діючого прем'єра країни. Коментували події чиновники і політики різних рангів, окрім бютівців. Але дуже слушними тут є слова мера Одеси Едуарда Гурвіца, який сказав, що коли йому потрібно на пляж, то він не соромиться іти туди пішки.

Внаслідок конфлікту Шон і Євгенія Карри отримали по кілька гумових київ, понюхали газу і потрапили у міліцію. Військовослужбовці теж постраждали, і їх відправили на судмедекспертизу, яка зафіксувала у них тілесні пошкодження легкої тяжкості: синці на обличчі, забійні садна на бедрах, руках, подряпини від нігтів на шиї і т. ін. Ось такий концерт.

За інших обставин злісних хуліганів посадили б, як мінімум, на 15 діб, а за опір працівникам міліції та ще й напад на них під час виконання ними службових обов'язків світило б кілька років ув'язнення. Так би діяло гасло «Закон один для всіх», якби на одеський пляж силоміць проривався на мотоциклі якийсь рядовий байкер. Та в міністра внутрішніх справ України Ю. Луценка це правило має винятки: його не можна застосувати до самого міністра, його друзів, колег і їхніх дітей.

Очевидно, саме винятковими обставинами щодо цього правила слід пояснити появу 22 червня 2008 р. офіційного документа під назвою: «Повідомлення міністерства внутрішніх справ України», у якому говорилося, що «військовослужбовці внутрішніх військ МВС України, перевищивши свої повноваження, невмотивовано застосували грубу фізичну силу стосовно Шона Карра та Євгенії Тимошенко, спричинили їм тілесні пошкодження, чим спровокували конфлікт». З цього офіційного документа випливає, що конфлікт розпочався із збройного нападу військовослужбовців на мирне подружжя Каррів. Видаючи таке поспішне за формою і протиправне за змістом повідомлення МВС, його організатори й автори переслідували мету будь-що погасити конфлікт, який явно шкодив рейтингу Юлії Тимошенко. І хоча зміст офіційного документа МВС за своєю суттю був цинічною й огидною неправдою, він свою справу зробив — два тижні на нього посилалися як на незаперечну істину. Незважаючи на старання лже-правдоборця Ю. Луценка, на захист справедливості стали ЗМІ, громадськість і навіть його підлеглі — керівництво внутрішніх військ МВС України. За підсумками службового розслідування заступник командуючого внутрішніми військами генерал-майор Микола Мишакін прокоментував дії своїх підлеглих в інциденті з подружжям Каррів і заявив: «Ми в них не розчарувалися. Вони діяли в рамках своїх повноважень». У порушенні кримінальної справи проти військовослужбовців — солдата і прапорщика, яких нахабно обмовляло подружжя Каррів, теж відмовлено.

Коли 2 липня 2008 р. журналісти попросили МВС прокоментувати, чому початкові оцінки конфлікту в офіційному повідомленні МВС України так різко відрізняються від остаточних, їм відповіли: «Як міністрові доповіли, так він і вчинив, потім розібрався і зрозумів, що поспішив».*

Тільки вдумайтеся, шановний читачу, у цю відповідь! Міністр внутрішніх справ України Ю. Луценко офіційними каналами цілком свідомо поширював явну дезінформацію і вводив в оману народ, тиснув у такий спосіб на слідство, підлеглих. Тим самим він прагнув зробити із абсолютно невинних військовослужбовців, які сумлінно виконували свої обов'язки, звичайних цапів-відбувайлів, тобто притягнути до відповідальності невинних! Для чого він це паскудство робив на високій державній посаді? Відповідь очевидна — на догоду Юлії Тимошенко. У її обіймах він уже давно змінив статус польового командира Майдану на примітивну шістку прем'єра. Та це ще м'ягко сказано і далеко не все.

_________________________________________
* Українська правда. — 2008. — 2 липня. // http://www.pravda.com.ua/news/2008/07/2/3481169/.

У будь-якій більш-менш цивілізованій державі службовці, які доповіли міністру неправдиву і неперевірену інформацію та ввели його в оману, мусять бути звільнені з займаних посад. А якщо такого не було і міністр із власної ініціативи свідомо обманював народ, то який же він міністр?

Але повернімось до зятя Ю. Тимошенко. Конфлікт в Одесі висвітлив немало цікавого довкола цієї особи. Ось що про нього писала «Газета по-киевски» від 23 червня 2008 р.

«Зять українського прем'єра Шон Карр ще до одруження з Євгенією Тимошенко був засуджений на два роки виправних робіт — за звіряче побиття своєї першої дружини. Про це британському таблоїду The Mail on Sunday розповіла сама перша жінка Ліона — Емма Карр. За її словами, на Різдво 2002 року Шон Карр, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, а також під впливом кокаїну, побив її так, що у неї виявилася зламаною верхня щелепа і вибиті два зуби. Причому перелом був такий, що довелося виривати іще й інші зуби, через що Емма тепер носить вставний місток».

Вже в інших виданнях мені доводилось читати, що Ш. Карр заперечував слова першої дружини і називав їх помстою на свою адресу. Особисто я йому не вірю, бо він в Одесі говорив журналістам неправду. «Единожды солгавши, кто тебе поверит?» — говорив у такому випадку Козьма Прутков.

У якому стані перебував Шон Карр в Одесі, сказати важко. Та вже сам факт наявності шлагбаума та охоронців при ньому свідчив про особливий режим проїзду, і це повинна розуміти кожна людина.

Чи можна уявити собі ситуацію, що якийсь український байкер з оголеним торсом, увесь у татуюваннях, під'їжджає до шлагбаума на будь-якому англійському пляжі і разом із дружиною з добірними матюками кричить, щоб англійські поліцейські йому відкрили проїзд? Як би на це зреагували тамтешні перехожі? А поліцейські? А що б зробили з українським байкером поліцейські, якби він силоміць, відіпхнувши їх, почав самовільно відкривати шлагбаум, при цьому вправно вдаривши одного з них кулаком у підборіддя?

Це ж наскільки потрібно принижувати Україну, не поважати себе, щоб міністр внутрішніх справ удався до обману, захищаючи якогось Карра! Та хто він такий? Про першу дружину вже знаємо; у неї від Ш. Карра, крім побитої щелепи, є ще й 12-річна донька, а сам він старший від Євгенії Тимошенко на 11 років. Коли вони побралися, Шону було 36, Євгенії — 25, Юлії Володимирівні — 45. На весіллі дехто плутав гарну молоду маму із нареченою. Сам Шон називає Ю. Тимошенко мамою. Він тепер дуже щасливий, але, як справжній джельтельмен, не забуває і про свою доньку від першого шлюбу Шарлотту. Між іншим, Шон дуже хотів, аби його дочка на весіллі була дружкою в Євгенії. Його перша дружина Емма якось сказала журналістам: «На останній нашій зустрічі він говорив лише про розкіш, яка його тепер оточує, приватних літаках і тілоохоронцях».*

У пресі повідомлялося, що Ш. Карр успадкував від батька майстерню з ремонту взуття. Бютівська газета «Високий замок» у номері за 26 квітня 2008 р. повідомляла, що Шону у спадок від батька дісталася «мережа взуттєвих майстерень і велика сума грошей». Що являє собою ця «мережа», не уточнювалося. Однак 29 червня 2008 р. дещо прояснив «Обозреватель». Ярослав Хрещатий у статті «Хто ви є, містер Карр?» пише, що зять українського прем'єра має звичайну базову освіту. «Про навчання після закінчення школи Шон не задумувався, ця сфера його просто не цікавила». До одруження із Євгенією заробляв на хліб у будці з виготовлення ключів і дрібного ремонту взуття одного із торговельних центрів англійського міста Лідс.**

_________________________________________
* Панькина Ирина. Дочь Тимошенко выходит замуж за дебошира //Экспресс-газета.— 2005.— 26сентября;
   Панькина Ирина. Что ждет дочь Тимошенко // Koмnpoмat.Ru //
http://www.compromat.ru/main/ukraina/timoshenkodoch.htm.
** Хрещатий Я. Who is Mr. Carr? // Обозреватель. — 2008. — 28 июня // http://obozrevatel.com/news-print/2008/6/29/24645.htm. (див. на http://world.obozrevatel.com/news/2008/6/29/245645.htm та
http://testukr.obozrevatel.com/news/2008/6/30/197120.htm — Кін)

6. Прикінцеві зауваги до родоводу

Безумовно, що материнська лінія родоводу Юлії Тимошенко висвітлена вкрай недостатньо; могли б бути глибше досліджені й корені батькової лінії. Проте і з вищенаведеного матеріалу вимальовується достатньо чітка і ясна картина, яку не можна порівняти з тим, що було опубліковано і відомо виборцям раніше.

На завершення цього розділу наведу приклади того, як величають себе близькі родичі Ю. Тимошенко на сторінках книжок «Юля, Юлечка» і «Юля, Юлия Владимировна», автором яких є її рідна тітка Антоніна Ульяхіна.

Бабусю називали «Даша».

Другу бабусю — «Льоля».

Маму Юлії Людмилу Миколаївну Тєлегіну — «Леля», «Льоля», «Льолєнька».

Тітку Юлії Антоніну Ульяхіну — «Тоша».

Двоюрідну сестру Юлії Тетяну — «Таточка».

Чоловіка Юлії Олександра — «Саня», «Санєчка».

Сам Олександр Тимошенко рідного батька Генадія називав «батя».

У книгах згадується родичка Нонна і сусідка, яка за відсутності мами Юлії доглядала за її квартирою, — тьотя Беття.

II. Циганська маячня

_________________________________________
* Ульяхина А. Юля, Юлия Владимировна. — Днепропетровск: Журфонд, 2007. — С.6.

Ще із шкільних років захоплювався біографіями видатних політиків; вивчав і навіть законспектував цікаві епізоди із життя Наполеона Бонапарта, Франкліна Рузвельта, Уінстона Черчіля, Махатми Ганді, Джавахарлала Неру, Джузеппе Гарібальді, докладно прочитав життєписи Гітлера, Сталіна, Леніна та багатьох інших відомих постатей. Однак у жодній із біографій історичних особистостей я не зустрічав того, що їм ворожка передбачила долю державного діяча. Важко собі уявити, що Маргарет Тетчер або Ангела Меркель, на яких так любить рівнятися Юлія Тимошенко, пішли до ворожки, аби та їм визначила майбутнє. Юлія Володимирівна пішла. І не просто пішла, а свято вірить у пророцтво. Ця віра у Тимошенків — Тєлєгіних — Ульяхіних стала родинною. Звідки такі відомості, запитає читач? Із книжки А. Ульяхіної «Юля, Юлия Владимировна». Так, так — рідної тітки Ю. Тимошенко. Тільки вона звичайну ворожку називає ясновидицею.

Коли сталася ця знаменна подія у житті Ю. Тимошенко та її родини, А. Ульяхіна не вказала. Та, судячи із того, що сім'я Тимошенків достроково залишила курорт Дагомис і поспішила в аеропорт Адлер — через загрозу його закриття у зв'язку із військовими діями у Чечні, то, мабуть, йдеться про 1998 рік. Цю дату підтверджує і фото із Дагомису, на якому зображені Юлія Володимирівна та її дочка Євгенія. Дочці явно років 18, а народилася вона у 1980-му. Однак є одне «але». Похід до ворожки пов'язаний із проблемами у бізнесі, а ним народний депутат України Ю. Тимошенко у 1998 році мала би не займатися. Але біс із ним, цим бізнесом, — розглянемо все по порядку.

Антоніна Миколаївна згадує, що коли сім'я Тимошенків — Тєлєгіних — Ульяхіних відпочивала на фешенебельному курорті у Дагомисі, біля Сочі, то у них трапилася велика прикрість — зник цілий корабель, навантажений металом, що, звичайно, стало подією №1. Її обговорювали, вели телефонні переговори і з Україною, і з Кіпром, де у Юлії Володимирівни були свої адвокати. Одне слово, переживали. Як-не-як пропало багато металу і чимало грошей. Клопіт був такий, що Юлія Володимирівна та її тітка Антоніна вирішили податися до «ясновидячої». На місцевому базарі жінки роздобули потрібну адресу. Далі процитую А. Ульяхіну:

«Після обіду, коли всі відправилися подрімати, ми з Юлечкою поїхали на таксі за адресою. Подзвонили в небагаті двері. Вони виявилися відчиненими, це видалося непоганим знаком. На жаль, ясновидиці не було, але у господині від неї був для нас лист (! — Д. Ч.). У ньому говорилося: того, що у Юлії пропало, вона ніколи не знайде, бізнес її досягне високих вершин і буде цілком зруйнований, вона буде багатою і небагатою, але вона повинна знати: «Це не твій шлях, твій шлях дуже важкий — це шлях в президенти». Там же було написано і про «казьонні доми», у яких побуває Ю.Тимошенко та її чоловік.

«На жаль, із цього пророцтва, — пише А. Ульяхіна, — збулося майже все. Не стала, правда, Юлічка президентом».*

Ось таке пророцтво. Дуже шкода, що Антоніна Миколаївна не навела повністю листа «ясновидячої», а лише його переказала, та й то не все, і ми не можемо його належно оцінити, тому відштовхнемося від відомого.

Перше: як ви, шановний читачу, оцінюєте сам факт, коли доросла і цілком освічена людина, кандидат наук, керівник величезної комерційної структури із річним оборотом 10-16 млрд, доларів, подається до звичайної ворожки, аби та сказала, хто і як у неї вкрав корабель металу?

Друге: невже Юлії Володимирівні, яка хизується нагородами УПЦ (МП), не відомо, що вся християнська церква вважає великим гріхом ворожіння й участь у ньому?

Третє: мета публікації книжки А. Ульяхіної очевидна. Факт пророцтва «ясновидиці» мав стати одним із важливих складових майбутньої кампанії з виборів Президента України. Треба ж чимось впливати на підсвідомість українця. Чом би Глобину байку про жінку-президента не посилити ще й пророцтвом кавказької «ясновидиці»?

А тепер повернімось до ворожіння. Сам факт, що Юлії Тимошенко передали готовий лист із пророцтвом, свідчить, що її там чекали. Виходить, що до послуг ворожки Ю. Тимошенко вдавалася не вперше. А це, у свою чергу, є незаперечним доказом того, що Ю. Тимошенко брала, а може і ще бере участь у шаманських обрядах або й сама шаманить. Цікаво, чи сповідалася вона за свої богопротивні дії?

Що стосується суті так званого пророцтва, то його й читати смішно. Вдумайтеся: «Що у Юлі пропало, те ніколи не вернеться». Ну як може вернутися корабель металу, коли його Юлині компаньйони з Кіпру, Китаю та Ізраїлю просто поцупили? Або таке: її бізнес досягне вершин, вона буде і багатою, і бідною... Та ж це загальні шаманські фрази! І «вершини», і «багатство» кожен розуміє по-своєму. А теревені про «казьонні доми» свідчать про циганський трафарет. У такому будинку побуває кожен: один у сільраді довідку візьме, інший у тюрму потрапить — і все в «казьонному». І у цю циганську віру шаманять у сім'ї Тимошенків — Тєлєгіних — Ульяхіних і досі? Мабуть, таки шаманять, бо їм страшенно сподобалися слова, що Юля стане президентом. Цілковита маячня. Але на якому серйозі сприймається!

_________________________________________
* Ульяхіна А. Юля, Юлия Владимировна. — С.6.

Треба думати, що саме у зв'язку із циганським ворожінням Юлія Володимирівна взялась за посилене вивчення української мови, якої вона не знала. З цього приводу А. Ульяхіна пояснила, що «виросла вона у російськомовному середовищі, закінчила російську школу». Однак Ю. Тимошенко виявила неабияку наполегливість, продовжує А. Ульяхіна: «Не біда. Українська ж — це не китайська, здолаю».* Дуже цікаве порівняння. І для чого така морока? Аби стати президентом? Та вона ним уже давно стала — президентом корпорації Єдині енергетичні системи України.

І навіть якщо циганське пророцтво про президента стосується не комерційної структури, а цілої держави, то невже кавказька «ясновидиця» написала про Україну? Ану покажіть народу це писане пророцтво, панове Тимошенки - Тєлєгіни - Ульяхіни! А мо' воно й не України стосується, а якоїсь іншої держави, і ви даремно вивчали мову не того народу, тратили такі зусилля не там, де слід?

Ось такі пироги з пророцтвом кавказької «ясновидиці», а по-моєму — звичайнісінької циганської ворожки. За добре позолочену ручку вона ще й не таке могла напророчити.

_________________________________________
* Ульяхіна А. Юля, Юлия Владимировна. — С.42.

III. Пророцтво Віктора Пінчука

У книжці А. Ульяхіної «Юля, Юлия Владимировна» є вкрай цікаві епізоди про співпрацю і взаємодопомогу Юлії Тимошенко та Віктора Пінчука. Однак Антоніна Миколаївна чомусь стверджує, що познайомилися вони після створення ЄЕСУ, тобто після 1995 року. Та це не так. Мабуть, А. Ульяхіна забула, що ще у далекому 1992 році вони вже мали спільний бізнес. Тоді дніпропетровська комерційна структура «Корпорація «Український бензин» (КУБ), генеральним директором якої була Ю. Тимошенко, створила з іншою дніпропетровською фірмою «Інтерпайп», директором і власником якої був Віктор Михайлович Пінчук, ще одну корпорацію — «Содружество», яка займалася поставками туркменського і російського газу. Так, що знайомитися їм у 1995-1997 рр. не було жодної потреби. Але повернімося до книжки А. Ульяхіної.

У ній читаємо явно негативні характеристики В. Пінчука: «Впадала в очі одна його якість — бажання кожній людині продемонструвати свою зверхність, барську зарозумілість і жорсткість стосовно людей, які стояли по достатку нижче від нього». Навіщо так негарно писати про В. Пінчука? Невже Юля стояла нижче від нього «по достатку»? Та ось про батька В. Пінчука А. Ульяхіна пише значно тепліше: «Зате абсолютно чарівним, інтелігентним, комунікабельним інтелектуалом виявився його батько — Михайло Аранович». Цілком можливо, що А. Ульяхіна мала якусь особисту неприязнь до Віктора Пінчука, але у Юлії Володимирівни такого не спостерігалося. Більше того, вона перебувала із ним у теплих, приятельських стосунках і навіть ділилася найпотаємнішим.

Перед своїм першим обранням народним депутатом України Юлія Тимошенко радилася не лише з мамою, а й із Віктором Пінчуком. З огляду на надзвичайну важливість, процитую епізод із книжки А. Ульяхіної «Юля, Юлия Владимировна», пов'язаний із наміром йти в політику і балотуватися у народні депутати України. Проте перед тим нагадаю, що то був 1996 рік — саме тоді Василь Васильович Дурдинець склав повноваження народного депутата України у зв'язку із призначенням першим віце-прем'єр-міністром України. У результаті звільнився Бобринецький виборчий округ №229 Кіровоградської області, де й були призначені позачергові вибори народного депутата України. Ось які думки з цього приводу висловили мама Юлії Володимирівни та її друг, визволитель і бізнес-партнер Віктор Пінчук:

«Мама на цю ідею відреагувала із здивуванням:

— Юлечко, а для чого це потрібно? Невже у тебе мало клопотів у бізнесі? Тебе і так ми бачимо рідко.

— Зате я зможу брати участь у створенні справедливих законів. Може, зможу дещо зробити корисного для своєї держави. Правда, Віктор Пінчук на мою пропозицію спробувати сили на виборах відповів повною відмовою. Він сказав, що не єврейське то діло стояти на площі і прапором махати, а якщо мені не вистачає проблем, то можу випробувати долю сама, але щоб потім не довелося розкаюватися. Ну і що ти вирішила?

— Я вирішила, що якраз це наше діло».*

Ось такий діалог. У ньому чимало пізнавального, та чи не найцікавішими є слова Віктора Пінчука, мовлені до Юлії Тимошенко: «Не єврейське то діло...» Чому він у такий дивний спосіб відмовляв її балотуватися у члени українського парламенту?

У 1996 році Юлія Володимирівна не послухала ні досвідченої мами, ні мудрого Віктора Пінчука і, кинувши немалі ресурси на вибори, при сприянні тодішнього Прем'єр-міністра України Павла Лазаренка таки стала народним депутатом України від Бобринецького виборчого округу №229 Кіровоградської області. Запитаєте, яке сприяння надав Павло Лазаренко? Відповідаю: всім пенсіонерам округу до виборів погасили всі заборгованості по пенсіях, а бюджетникам — по зарплатах. І це тоді, коли в усій Україні зарплати і пенсії затримували на 3-4 і більше місяців. Хто повірить, що погашення боргів в окремо взятому окрузі було здійснене без участі уряду, лише завдяки зусиллям мало кому відомої жінки, яка ходила тоді ще без коси?

Очевидно, що приголомшливий успіх Юлії Тимошенко та поради розумних достойників спонукали й самого Віктора Пінчука змінити своє ставлення до політики. На чергових виборах 1998 року він теж був обраний народним депутатом України від Дніпропетровська. Виходить, що спочатку Віктор Пінчук помилявся, коли стверджував, що «не єврейське то діло». А може, він все-таки мав рацію? Але, як би там не було, на відміну від Юлії Володимирівни, Віктор Михайлович вів себе достойно і ніколи не приховував, що він єврей, бо навіщо це робити у демократичному суспільстві?

_________________________________________
* Ульяхина А. Юля, Юлия Владимировна. — С.37.

IV. Бізнес — політична діяльність

1. Відео

Закінчивши навчання на економічному факультеті Дніпропетровського державного університету, Ю. Тимошенко у 1984 р. розпочала трудову діяльність на місцевому машинобудівному заводі ім. Леніна економістом відділу заробітної плати. На початку кооперативного руху в тодішньому СРСР Юлія Володимирівна вирішила спробувати себе у власній справі і в 1989 р. разом із чоловіком Олександром та друзями створила комерційну структуру «Молодіжний центр «Термінал», який діяв при обласному комітеті ЛКСМУ. Такі госпрозрахункові підприємства мали здійснювати відрахування у касу комсомолу. У цей час першим секретарем Дніпропетровського обкому ЛКСМУ працював Сергій Тігіпко, а завідувачем відділу пропаганди — Олександр Турчинов. Саме вони й надали підтримку ініціативам Ю. Тимошенко та її друзів.

«Термінал» займався відеопрокатом і розташувався в кінотеатрі парку ім. Т. Шевченка міста Дніпропетровська. Певне сприяння молоді надав свекор пані Юлі — Геннадій Афанасійович Тимошенко, який працював начальником обласного управління кінофікації.

_________________________________________
* 3 інтерв'ю Ю. Тимошенко // Дзеркало тижня. — 2000. — 2 вересня. — С.З.

— Тут слід нагадати, що у 1989-1990 pp. ще діяла вся кіномережа, включно із кінозалом у кожному селі, тому публіку цікавило щось нове. Цим новим і стали бойовики, еротичні та відверто порнографічні фільми, які крутили подібні молодіжні центри при комсомолі у багатьох містах України. На відеопрокаті пані Юля з друзями і заробила свій перший капітал. Та незабаром відео-бум пішов на спад, і Ю. Тимошенко переключила увагу на значно серйозніший бізнес — енергоносії.

2. КУБ

«Корпорація «Український бензин» (скорочено — КУБ) — так називалася нова комерційна структура, створена у травні 1991 р. за участю Ю. Тимошенко, та не вона там була головним гравцем.

Засновниками корпорації виступали «офшорна фірма «Somolli Enterprises Ltd», за якою стояв Олександр Гравец — ідеолог і автор фінансових схем. Він був головним, фактично володів контрольним пакетом, а Юлія Володимирівна при ньому вчилася основ великого бізнесу.

Олександр Гравец тривалий час працював в управлінні праці Дніпропетровського облвиконкому і був другом Генадія Тимошенка — свекора Юлі. Цей скромний радянський чиновник вклав у зареєстровану на Кіпрі офшорну фірму «Somolli Enterprises Ltd» 60 тисяч доларів.* А всього кіпрській офшорці у статутному фонді корпорації «Український бензин» належало 85%. Юлі й Олександру Тимошенкам офіційно належало по 5% і самому О. Гравецу як фізичній особі — теж 5%. «Іноземна інвестиція» звільняла КУБ від сплати податків і платежів до бюджету.

Корпорація «Український бензин» завозила в Україну сиру нафту, переробляла її на вітчизняних заводах, а продукти переробки — бензин, дизельне пальне, мазут тощо — продавала на внутрішньому ринку, отримуючи при цьому шалені прибутки. Корпорації «Український бензин» навіть вдалося отримати замовлення на ексклюзивну поставку палива для сільського господарства Дніпропетровської області, де вона стала справжнім монополістом в аграрному секторі. У КУБІ Ю. Тимошенко працювала спочатку комерційним директором, а згодом — генеральним.

_________________________________________
* Попов Д., Мильштейн И. Оранжевая принцесса. Загадка Юлии Тимошенко. — М: Из-во О. Морозовой, 2006. — С.96.

Задля справедливості варто зазначити, що назва корпорації «Український бензин» не відповідала реальному стану справ: на чотири п'ятих вона була кіпрською, а бензин — російським.

У середині 90-х років Ю. Тимошенко розпочала пошуки нових шляхів у бізнесі, які привели її до давнього друга Віктора Пінчука — майбутнього зятя Л. Кучми. Разом вони створили новий концерн «Содружество», який теж діяв на ринку енергоносіїв — постачав близько 9 млрд. кубометрів туркменського і російського газу для потреб 70 промислових підприємств у семи областях України. Проте співпраця з В. Пінчуком виявилася недовгою — Віктор Михайлович чомусь сам вийшов із «Содружества», це збіглося у часі з першим арештом Ю. Тимошенко.

3. Перший кримінал

27 березня 1995 р. перед посадкою у літак Запоріжжя - Москва при митному огляді у Ю. Тимошенко виявили 26 тисяч доларів США і 3 мільйони карбованців. За порушення чинного законодавства Юлію Володимирівну спочатку затримали, а потім арештували та посадили у Запорізький слідчий ізолятор. На квартирі Ю. Тимошенко, помешканні її матері та в офісі корпорації «Український бензин» провели обшуки, допитували свідків. Як-не-як, сума, яку намагалися нелегально вивезти з України, на ті часи була досить значною. Ю. Тимошенко вперше побувала на тюремних нарах і на собі відчула зміну шикарного респектабельного життя на звичайне ув'язнення з його брутальністю, антисанітарією і небом у клітинку. Звичайно, що вона злякалася, пережили великий стрес і всі родичі Ю. Тимошенко. У розділі «Біда» книги «Юля, Юлия Владимировна» Антоніна Миколаївна Ульяхіна пише, що бідна племінниця певний час перебувала у запорізькому слідчому ізоляторі «без води і практично без їжі, у вогкості, напівтемряві і холоді». Визволити пані Юлю з неволі взявся тесть Геннадій Афанасійович Тимошенко та давній друг і партнер по бізнесу Віктор Михайлович Пінчук, який особисто не раз їздив із Дніпропетровська у Запоріжжя залагоджувати конфлікт. І йому це вдалося.

По своїх каналах В. Пінчук дещо з'ясував і, зустрівшись із родичами, як пише А. Ульяхіна, «підтвердив, що Юля затримана у Запоріжжі на митниці, що мине якийсь час, перш ніж розберуться, тому не потрібно панікувати. Він із дружиною сьогодні ж їде туди і постарається отримати вичерпну інформацію».

Скільки часу перебувала під арештом Ю. Тимошенко, невідомо, однак передачі їй возили у Запоріжжя чоловік Олександр і тесть Геннадій Тимошенки. За час першого арешту, пише А. Ульяхіна, Юлечка «із молодої гарної жінки перетворилася у блідненького і худенького підлітка». Бідолашна.

Мабуть, головну роль у визволенні Юлії Володимирівни усе-таки відіграв саме Віктор Пінчук. До нього Юлині родичі найбільше зверталися по допомогу. І він не відмовив. Зрештою, для визволення газової принцеси у Запоріжжя їздили свекор Геннадій Тимошенко і Віктор Пінчук із дружиною. До справи залучили досвідчених адвокатів, і незабаром усі негаразди втряслися. За версією захисту, в усьому був винен водій Алік, який привіз Юлії Володимирівні в аеропорт не той портфель, — замість із документами, він чомусь припер такий самий саквояж із грішми, а Юлія Володимирівна його не відкрила, не перевірила і зразу ж пішла до літака. І лише на митному огляді вона зрозуміла, що не той портфель їй привезли. Та було вже пізно.

Зважаючи на думку захисту та враховуючи інші вагомі аргументи, слідчі дійшли висновку: в аеропорту міста Запоріжжя трапилося прикре непорозуміння. Було також взято до уваги і те, що Ю. Тимошенко виховує неповнолітню дочку, а трудовий колектив корпорації «Український бензин» бере її на поруки. У зв'язку з такими і ще серйознішими аргументами справу закрили, а бідну пані Юлю випустили на волю.

Ось така перша кримінальна історія в житті Ю.Тимошенко. Її пояснення явно розраховане на наївних. Це випливає із тієї ж книжки А. Ульяхіної, яка вже через кілька сторінок писала: «Крупні контракти отримати в Москві можна тільки з великими зв'язками і відкатами»* Виникає резонне запитання: «Чи не заради такої благородної справи намагалися провезти у Москву портфель із валютою?» Про цілковиту вірогідність такого свідчать наступні факти.

_________________________________________
* Ульяхина А. Юля, Юлия Владимировна. — С. 45-46.

На прес-конференції на тему «Тимошенко і влада», яку 18 вересня 2007 р. провела народний депутат України Інна Богословська, було наведено ще один кримінальний випадок, пов'язаний із Ю. Тимошенко. «У липні того ж 1995 р. стверджувала І. Богословська, — у московському аеропорту «Внуково» Юлію Тимошенко разом із чоловіком Олександром було затримано за контрабанду 100 тисяч доларів США. Після того їх екстрадирували з Росії до України»* При таких обставинах росіяни мали би конфіскувати усю незаконно перевезену готівку.

Про те, що у Москву таки доставляли великі гроші, свідчить інша кримінальна справа, порушена Головною військовою прокуратурою Російської Федерації проти Юлії Володимирівни Тимошенко за звинуваченням щодо надання хабарів генералам російської армії, які підписували контракти з ЄЕСУ.

Запорізький і московський трафунки, мабуть, спонукали Ю. Тимошенко до думки про те, що, крім великого бізнесу, непогано мати ще й депутатську недоторканність.

_________________________________________
* Богословська Інна. Влада і Тимошенко. Прес-конференція. — 2007. — 18 вересня; http:/www.viche.org/to-print?mid=6800

4. Загадковий бізнес

Дещо про корпорацію «Український бензин» розповіла сама Ю. Тимошенко під час її допиту як свідка у справі П. Лазаренка. Допит проводився 22 вересня 2000 р. у приміщенні Генеральної прокуратури України слідчим з особливо важливих справ О.Р. Українець і заступником федерального прокурора США Мартою Борщ. Присутніми були адвокати і перекладачі. І хоча протокол вівся українською мовою, Ю. Тимошенко виявила бажання відповідати російською. Ось фрагмент цього протоколу:

Запитання: Коли і ким була створена компанія «КУБ»?

Відповідь: На початку 90-х років, точніше, я не пам 'ятаю, коли була створена компанія «КУБ». Я не можу точно сказати, так як це було дуже давно.

Запитання: Чи входили ви до складу засновників «КУБа»?

Відповідь: На початку діяльності компанії я була засновником «КУБа», в потім вийшла. Щоб нормально розвиватися, компанії потрібні були інвестори. Я залишалася керувати компанією, але були залучені інвестори. Наскільки я пам'ятаю, я займала посаду директора.

Запитання: Яку діяльність здійснювала компанія «КУБ»?

Відповідь: Компанія «Куб» займалася торгівельною діяльністю.

Запитання: Чи змінювався склад засновників компанії КУБ, якщо так, то яким чином і хто вибував із складу засновників, хто входив до їх складу?

Відповідь: Я не можу зараз сказати точно, тому що минуло достатньо багато часу, але спочатку засновниками були три фізичні особи: Гравец Олександр Михайлович, Тимошенко Олександр Геннадійович і я. Потім з'явився інвестор — компанія «Сомоллі».*

Із відповідей Ю. Тимошенко чітко видно, що вона явно не бажала давати відповіді на прості запитання і навіть добре не пам'ятала, чи була вона директором. Подібним рівнем добросовісності позначені і решта відповідей Ю. Тимошенко. Коли їй пред'явили копії банківських документів на багатомільйонні перерахування коштів і попросили пояснити, за що саме здійснювався переказ, Ю. Тимошенко відповіла: «За товар», а коли її запитали, чи вона знала, за який саме товар, — відповіла: «Ні, не знала».

Пред'явивши Ю. Тимошенко 39 платіжних документів про перерахування великих сум коштів в іноземні банки (як правило, всі платіжки фіксували значні суми: — найменша — 1 млн. доларів США, а найбільша — 11 млн. 900 тис. доларів США), слідчі на своє запитання: «За що ці гроші були перераховані?» — чули одну і ту саму відповідь: «Те ж пояснення, що і на попереднє запитання». І так — 39 разів!** Цілком зрозуміло, що Ю. Тимошенко не бажала говорити не лише про деталі свого бізнесу, а й про елементарні речі: чотирьох засновників і навіть своє директорство у фірмі «КУБ». Ось тому про підприємницьку діяльність «газової принцеси» не так уже й багато є інформації у пресі та окремих виданнях. З яких причин Ю. Тимошенко так не хоче розповідати про свій бізнес? Якщо все чисто, гарно і законно, то чому це приховувати? Та подібні відповіді на запитання прокурори почули від Ю. Тимошенко не лише щодо компанії «КУБ», а й щодо ЄЕСУ.

_________________________________________
* Протокол допиту Тимошенко по «делу Лазаренко» (Фотофакт) / Илья Колесников // УРА - Информ // http://ura-inform.com/ru/print/politics/2007/03/27/dopros.
** Там само.

5. ЄЕСУ

Після виходу В. Пінчука із корпорації «Содружество» Ю. Тимошенко створює ще одну комерційну структуру — ЗAT «Промислово-фінансовий концерн «Єдині енергетичні системи України» (скорочено ЄЕСУ), яка стала спадкоємцем корпорації «Український бензин». Тобто відбувалася не реєстрація нової фірми, а перереєстрація старої — КУБа. Це дало змогу зберегти за новою структурою старі пільги в оподаткуванні, які з 01.01.1995 р. були відмінені для нових підприємств з іноземними інвестиціями, але збережені для вже зареєстрованих.

Засновниками, власниками і головними гравцями ЄЕСУ були ті самі люди, що і в КУБІ. Окрім них, з'явилися ще й нові структури: «United Energy international Ltd» — зареєстрована у Великобританії 03.07.1995 p., їй припало 85% статутного фонду; ЗАТ «Об'єднана енергія», зареєстроване у Москві 18.10.1995 p., ТОВ «Хімнафт», зареєстроване у Дніпропетровську, його директором і співзасновником виступав О. Гравец. У новій структурі доля О. Гравеца стала значно меншою, ніж у КУБІ, а згодом він вийшов із числа учасників ЄЕСУ і виїхав на постійне місце проживання в Ізраїль. Як влучно зауважили Дмитро Попов та Ілья Мільштейн, в основного партнера і вчителя Юлії Володимирівни «здали нерви, він зрозумів, що пора вставати із-за грального столу, виносити виграш».* Узагалі-то мудрий чоловік — вчасно спохопився.

Президентом ЗАТ ПФК ЄЕСУ стала Ю. Тимошенко, її тесть Г. Тимошенко — генеральним директором, чоловік — генеральним директором підприємства «Транспорт», яке входило в структуру ЄЕСУ. Формальними власниками інших підприємств і структур ЄЕСУ були мати Юлії Володимирівни, її тітка і дочка. Тобто створилася чисто родинна комерційна структура.

Базовий офіс ЄЕСУ знаходився в Дніпропетровську. У 1996 р. корпорація мала філії у Москві, Києві та Лондоні. Згодом до її складу входили три придбані заводи й авіакомпанія «ЄЕС - авіа», два банки — «Південкомбанк» і «Слов'янський». Крім цього, структури, підконтрольні ЄЕСУ, випускали газети, володіли кількома радіостанціями та інформагентствами. Тобто ЄЕСУ перетворилося на потужну бізнес-імперію.

_________________________________________
* Попов Д., Мильштейн И. Оранжевая принцесса. — С. 147.

Статутний фонд ЄЕСУ — 10 млн. доларів США. Основні напрями діяльності: реалізація природного газу, електроенергії, нафтопродуктів, а також продукції машинобудування, металопрокату, труб, виробництво будівельних матеріалів, каменеобробка, переробка сільськогосподарської продукції. Основою взаєморозрахунків ЄЕСУ був бартер, тобто товарообмінні операції, переуступка боргів, заліків, векселів.

Вже у 1996 р. корпорація ЄЕСУ стала найбільшим оптовим імпортером російського природного газу. Контракт із PAT «Газпром» передбачав постачання в Україну щорічно понад 25 млрд. кубометрів газу, який надходив підприємствам та населенню Донецької, Дніпропетровської, Черкаської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської та Миколаївської областей. Завдяки сприянню тодішнього, спочатку віце-прем'єр-міністра з питань ПЕК, а згодом і Прем'єр-міністра України Павла Лазаренка, корпорація ЄЕСУ зайняла на енергоринку України панівне становище. Інакше і бути не могло. Сама назва приватної комерційної структури свідчила, що вона у цьому сегменті української економіки прагне стати єдиною.

Схеми розрахунків у ЄЕСУ були дуже складними і добре відомими, мабуть, лише Ю. Тимошенко. Кому це цікаво — може прочитати у великих публікаціях Олексія Ленського «Історія сходження Юлії Тимошенко» та Олега Єльцова «Чи не час покаятися, Юліє Володимирівно?». Там непогано описано, яким чином мінімізувався прибуток ЄЕСУ та викачувалися з України величезні кошти. *

Ми не будемо описувати всіх хитросплетінь схем і розрахунків у діяльності ЄЕСУ, їх і Генеральна прокуратура України не змогла осягнути, адже справа складалася із 500 томів! Зупинимось на суттєвішому. Річний оборот ЗАТ ПФК «Єдині енергетичні системи України» становив понад 10 млрд. доларів щорічно. Це визнавала й сама Ю. Тимошенко: «Корпорація, якою я на той час керувала та котру я сама створила, мала річний оборот десять мільярдів доларів. Тоді це було найкрупніше підприємство не те що в Україні — в усьому СНД не було нічого подібного».* Та хочу зауважити: часом, шановний читачу, не подумайте, що ЄЕСУ була потужнішою, ніж «Криворіжсталь», зовсім ні — всі її служби знаходились в офісному приміщенні, а головними у діяльності корпорації були торгівельні операції з газом, електроенергією та нафтопродуктами. Діяла вона за класичним принципом: купи дешевше — продай дорожче. І головні прибутки ЄЕСУ мала від торгівлі.

_________________________________________
* Ленський О. Історія сходження Юлії Тимошенко // Свобода. — 2000. — 17 квітня. — С. 8-9; Єльцов О. Чи не час покаятися, Юліє Володимирівно? // Народна Воля. — 2000. — №10, жовтень. — С.12-13.

Незважаючи на найвищі в СНД обороти, президент ЄЕСУ Ю. Тимошенко не раз говорила виборцям, що оборот — це одне, а прибуток — цілком інше, і прибутки її корпорації зовсім не великі. Такі твердження розраховані на наївних, бо наявність заплутаних схем та ще й офшорних партнерів давала можливість чисто торгівельній структурі справді мінімізувати прибуток та наблизити його до нуля в Україні, а основний капітал сховати в офшорах.

Для кандидата економічних наук Ю.В. Тимошенко не зайве буде пояснити прості істини. Навіть нульовий прибуток, тобто коли доходи і видатки взаємно покриваються, свідчить, що підприємство не є збитковим. Але у такому режимі воно не може тривалий час працювати, бо рушієм прогресу є прибуток, який дає можливість розвивати виробництво. Судячи з того, що ЄЕСУ придбало будинки, створило прекрасні офіси та представництва в Дніпропетровську, Києві, Москві і Лондоні із сучасною оргтехнікою та дорогими меблями, мало великий автопарк, власну авіакомпанію, купувало цілі підприємства, — то його діяльність була прибутковою. Будь-яке нормальне підприємство мусить мати хоч би 10% річного прибутку, інакше у нього немає жодної перспективи. Якщо виходити з цього, то і корпорація ЄЕСУ теж повинна була мати хоча б 10% річного прибутку від загального обороту, — отже, можна дещо вирахувати. Оборот відомий — 10 млрд. доларів США. Виходить, що, за найскромнішими підрахунками, компанія Ю. Тимошенко мусила одержати в рік 1 млрд. доларів США чистого прибутку (10%). Множимо на 3 роки (1996, 1997, 1998) і маємо 3 млрд. доларів США. Підкреслюю, що це при 10% прибутку. А хто повірить у те, що на торгівлі газом, бензином, дизпаливом, сирою нафтою, мазутом, металопрокатом та ще й при цікавих розрахунках бартером, взаємозаліками і векселями прибуток становив лише 10%? Де ж ви, пані Юлю, заникали такі гроші, що тепер вимушені запрошувати олігархів у списки БЮТ?

_________________________________________
* Цит. за: Лоза Р. Невиконане замовлення. — К., 2002. — С. 29.

6. Перше виборче кіно

У зв'язку із прийняттям 28 червня 1996 р. нової Конституції України, яка не дозволяла поєднувати одночасну роботу в парламенті й органах виконавчої влади, перший віце-прем'єр-міністр України Василь Дурдинець склав депутатські повноваження. Так звільнився Бобринецький виборчий округ №229 Кіровоградської області, в якому були призначені дострокові вибори. Саме у них і взяла участь Ю. Тимошенко, тодішній президент корпорації ЄЕСУ. Причину такого кроку Ю. Тимошенко пояснювала бажанням творити нові закони. Треба думати, що мета все-таки полягала в іншому. Депутатський мандат, крім недоторканності, давав ще й перепустку в усі владні кабінети та слугував надійним прикриттям власного бізнесу. Аби цього досягти, немало олігархів викладали величезні гроші. Однак піонером у цій справі, безумовно, стала Ю. Тимошенко. До того ж після Запорізького СІЗО, як влучно написали І. Мільштейн і Д. Попов, «дорогу в парламент їй прокладав страх».*

_________________________________________
* Попов Д., Мильштейн И. Оранжевая принцесса. — С. 126.

Про те, що являла собою Ю. Тимошенко до свого першого обрання народним депутатом України, писала і газета «Московский комсомолец», вона навела таку її характеристику словами неназваного російського бізнесмена: «Розмови Юлі відрізнялися тоді безмежним цинізмом. Вона щедро використовувала лайливу лексику і ні про кого із своїх знайомих не говорила з повагою. Всі люди розглядалися з погляду корисності чи безкорисності. Про українських націоналістів вона тоді говорила із роздратуванням і зневагою. Між: іншим, теплого ставлення до Москви у неї теж не було. На відміну від бізнесу, політика її тоді не цікавила».*

Вибори в мажоритарному окрузі, це передусім публічна поява кандидатів. Саме на Кіровоградщині Ю. Тимошенко вперше з'явилася перед широкою публікою. їй потрібно було виступати перед виборцями, розповідати про себе, свою програму. Це було непростою для Юлії Володимирівни справою. Як пишуть Д. Попов і І. Мільштейн: «Їй було важко спілкуватися із незнайомими людьми, і це зауважили не лише телевізійники. Світло софітів було для неї надто яскравим — воно засліплювало і позбавляло впевненості у собі. При всій своїй ефектній зовнішності вона не вміла тримати себе на людях. У неї раз у раз зривався голос. Вона не контролювала власних жестів: то нервово стискала руки в кулаки, то перебирала волосся, псуючи зачіску. її рухи були скуті; вартувало їй з'явитися у центрі уваги, як у неї змінювалася хода, і в очах застигала нудьга».**

Очевидно, що саме через це Ю. Тимошенко найняла спеціалістів із паблік рілейшинз (іміджмейкерів), які й відучили її від незграбних жестів та навчили азів публічної діяльності. І вона це швидко опанувала. Пізніше один із цих іміджмейкерів назвав Ю. Тимошенко «геніальною актрисою рівня Голлівуду». Іміджмейкер захоплювався її «даром перевтілення», «облесливим голосом, усмішкою, поглядом».

«Разом із іміджмейкером вона знайшла безпрограшну формулу успіху у виборців, — писали Д. Попов і І. Мільштейн. — Потрібно було бути гарною, але не зухвалою. Жодних крикливих нарядів і дорогої біжутерії — потрібно стати скромною і привабливою, як сільська вчителька. Відповіді на будь-які запитання журналістів і виборців мають бути простими і радикальними. А головне — не скупитися».*** І Ю.Тимошенко не скупилася.

Пересівши із звичного «Мерседеса» у скромну «Волгу», Ю. Тимошенко у супроводі численної свити об'їздила весь Бобринецький округ, наліво і направо роздаючи не лише обіцянки справжнього чуда у майбутньому, а й цілком реальні речі вже тепер.

_________________________________________
* Ростовский М. Русско-армянская красавица на пятом десятке // Московский комсомолец. — 2004. — 26 ноября // http://compromat.ru/main/kuchma/timoshenkobomba.htm.
** Попов Д., Мильштейн И. Оранжевая принцесса. — С. 129.
*** Там само. — С. 131.

За розпорядженням прем'єра П. Лазаренка, виборцям Бобринецького округу виплатили усі заборгованості по пенсіях і заробітних платах за багато місяців. Це й справді виглядало чудом на тлі тодішньої української дійсності, коли пенсіонерам, медикам, працівникам бюджетної сфери належні їм виплати затримували місяцями.

Надворі стояла холодна осінь, і Ю. Тимошенко всіх обігріла — вона безоплатно надала кіровоградцям 5 тисяч тонн вугілля для шкіл, лікарень, малозабезпечених. До багатьох сіл Ю. Тимошенко пообіцяла протягнути газ, провести воду, виконати інші роботи. Вже у ході виборчої кампанії на кошти Ю. Тимошенко у селах почали відбудовувати зруйновані у комуністичні часи церкви. «І навіть коли де-небудь гасло світло у сільському клубі посеред кіносеансу, — писали Д. Попов і І. Мільштейн, — то досить було подзвонити у штаб Тимошенко — світло тут же загорялося... Вона вже давно навчилася показувати кіно».*

Виборча кампанія тривала недовго: протягом листопада-грудня 1996 року. Проте потужні зусилля дали чудовий результат — 92,3% виборців Бобринецького округу проголосували за Ю. Тимошенко. Так Юлія Володимирівна стала членом українського парламенту. Вже згадані Д. Петров і І. Мільштейн, іронізуючи, назвали Ю. Тимошенко «Політиком 1996 року» і зазначили: «Ця молода симпатична дівчина, по суті, є могильщиком політичної системи і політики як такої загалом — відтепер немає сенсу мати політичні погляди або платформу та й займатися власне політикою — досить мати гроші».**

В історію Верховної Ради України можна сміливо записати Юлію Володимирівну Тимошенко як першого депутата, що потрапив у стіни парламенту завдяки силі своїх грошей. Спосіб, продемонстрований у 1996 р. на дострокових виборах Ю. Тимошенко, під час чергової парламентської кампанії 1998 р. був узятий на озброєння багатьма олігархами, а на наступних виборах 2002-го, 2006-го і 2007 pp. він став в Україні домінуючим. Саме в цьому якраз і полягає найбільша загроза демократії у нашій Вітчизні.

_________________________________________
* Попов Д., Мильштейн И. Оранжевая принцесса. — С. 132.
** Там само. — С. 132.

Перший бізнес-політичний проект Ю. Тимошенко, успішно реалізований у Бобринецькому виборчому окрузі на Кіровоградщині, дав їй путівку у велику політику. На хвилі тріумфальної перемоги, бобринецькі виборці мало її не боготворили. УПЦ (МП) нагородила Юлію Володимирівну орденом Великомучениці Варвари, навіть бобринецьку футбольну команду «Новатор» перейменували в «Юлію-Новатор».

Однак поступово породжені різноманітними піар-акціями емоції вгамувалися, і люди почали тверезо дивитися на речі. Всього лише через рік — у березні 1998 p., — у цьому ж окрузі на чергових парламентських виборах Ю. Тимошенко отримала 38,5% голосів. Падіння майже у два з половиною рази! Як тут не погодитись із словами Антоніни Ульяхіної, рідної тітки Ю. Тимошенко: «Люди на виборах помиляються і віддають свої голоси за діячів, які чужі їхньому життю і сподіванням»* Чи не власну племінницю вона мала на увазі?

_________________________________________
* Ульяхина А. Юля, Юлия Владимировна. — Днепропетровск: Журфонд, 2007. — С.32.

7. Кримінальні справи 1998-го

Із відставкою П. Лазаренка з посади Прем'єр-міністра України для ЄЕСУ настала чорна смуга, корпорація не лише втратила могутнього покровителя, а й зазнала всіляких неприємностей і явних переслідувань. ЄЕСУ позбавили 26% акцій Харцизського трубного заводу, згодом висунули звинувачення в заборгованості перед «Укргазпромом» у розмірі 42 млн. доларів СІ1ІА. За рішенням податкових органів, були арештовані рахунки корпорації. У 1998 р. Вищий арбітражний суд ухвалив стягнути з ЄЕСУ 1,5 млрд. гривень боргу перед бюджетом. ЄЕСУ позбавили права поставляти газ на підприємства України та почепили на корпорацію борг перед Росією за постачання газу у розмірі близько 300 млн. доларів США.

Проти самої Ю. Тимошенко та її бізнес-партнерів теж порушили кілька кримінальних справ. Досліджувати їхню суть немає великої потреби, бо це занадто копітка, вкрай марудна та невдячна справа. Одне подання Генерального прокурора України Верховній Раді про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України Ю.В. Тимошенко мало вигляд цілої книги і було надруковане тижневиком «2000» окремою вкладкою на 4-х газетних шпальтах формату А-1. Усі висунуті звинувачення Ю. Тимошенко категорично відкинула і назвала їх політичними переслідуваннями. Безумовно, що якась доля правди у цьому була, та й диму без вогню теж не буває.

Ю. Тимошенко інкримінували зловживання службовим становищем, надання хабарів, ухилення від сплати податків в особливо великих розмірах, привласнення чужого майна в особливо великих розмірах, контрабанду російського газу.

Очевидно, не витримавши тиску, Ю. Тимошенко пішла на компроміс із Президентом Л. Кучмою. У ЗМІ з'явилося повідомлення, що, на прохання народного депутата Ю. Тимошенко, її прийняв Президент України і пригостив чаєм. Про що йшлося за чаюванням, знає вкрай обмежене коло осіб. Проте це чаювання стало своєрідним етапом у замиренні обох сторін.

У кабінет Л. Кучми Ю. Тимошенко зайшла ворогом, а трішки почаювавши, вийшла другом. І вже через кілька днів цілком відреклася від своєї дутої опозиційності та боротьби з Л. Кучмою: — 10 листопада 1998 р. на прес-конференції вона заявила, що із владою треба йти «на зближення і на співпрацю. Тільки Леонід Кучма може сьогодні зіграти вирішальну роль у подоланні кризових явищ»* Ці слова Ю. Тимошенко з ранку до вечора ширили Україною всі ЗМІ. Ось вам, шановний читачу, і приклад принциповості та незламності борця із «ненависним режимом». Та коли припече — Ю. Тимошенко знайде спільну мову не те що із Л. Кучмою, а й із Люципером.

Приблизно у цей же час виникли великі проблеми у колишнього прем'єра та голови партії «Громада» Павла Лазаренка, і він, побоюючись за власне життя, покинув Україну. Це сталося у лютому 1999 р. А вже у березні Ю. Тимошенко разом із О. Турчиновим розпочинають заходи з організації нової партії — ВО «Батьківщина». Під такою ж назвою у парламенті створено фракцію, в яку перейшла більшість громадівців. Такі кроки однопартійців голова партії П. Лазаренко та видання ВО «Громада» розцінили як зраду. І мали для цього підставу.

_________________________________________
* Цит. за кн.: Кокотюха А. Юля. — Харків: Фоліо, 2006. — С.94.

Дуже показово, що ще восени 1998 р. Ю. Тимошенко заявила: «Я ніколи не буду виступати в ролі розкольника партії. Якби я ставила перед собою таке завдання, то діяла б сьогодні за іншим сценарієм. Ініціювала б створення паралельних первинних організацій, організовувала б паралельні з'їзди... А я цього не роблю і робити не буду».* Тобто не минуло й півроку, як Ю. Тимошенко різко змінила свою політичну позицію: від агресивної опозиційності до миролюбної співпраці з режимом Л. Кучми. Зрештою, це постійний стиль поведінки пані Юлі — в усьому шукати власну користь, тому безпринципність та всеїдність були і є її постійними супутниками.

Дії Ю. Тимошенко та її оточення ґрунтовно нашкодили єдиній правій опозиції до Л. Кучми в особі партії «Громада». Фактично, «Громаду» підірвали з середини її ж учорашні соратники. Ось тут якраз і можна говорити про політичну зраду. Бо коли це не зрада, то що?

На відміну від «Громади», ВО «Батьківщина» зайняло явно лояльну позицію стосовно влади і підтримувало у парламенті всі дії Л. Кучми. Навіть під час президентської виборчої кампанії 1999 року «Батьківщина» нічим не турбувала чинну владу.

Повна лояльність Ю. Тимошенко до режиму та її дії з розвалу партії «Громада» дали підставу Л. Кучмі напередодні президентських виборів 1999 р. заявити, що в Україні правої опозиції немає — в опозиції перебувають лише комуністи і соціалісти. Це була головна модель пропаганди. На штучно створеному протистоянні комуніста П. Симоненка і демократа Л. Кучми останній і переміг на виборах. А такої моделі політичної ситуації, без прислужницьких дій Ю. Тимошенко, тодішній режим ніколи б не зміг добитися. Тому зроблене Юлією Володимирівною було належно оцінено. Про її кримінальне переслідування прокуратура забула, більше того, тільки-но Л. Кучма був повторно обраний Президентом України, він одним із перших своїх указів призначив Ю. Тимошенко віце-прем'єр-міністром України в уряді В. Ющенка. І якби Юлія Володимирівна цього не заслужила, то хіба би він її призначив? Але чи є подібні «заслуги» достатніми і належними підставами для призначення членом уряду? Я ось тепер дивуюся: чому Леонід Данилович так вчинив? Та ж на цей час, крім чисто торгівельного бізнесу, за плечима Ю. Тимошенко нічого серйозного не було, ні виробничого, ні навіть жодного адміністративного досвіду — хоча б на посаді завідуючого відділом райдержадміністрації! Із грязі одразу в князі. Дуже цікаве формування українського уряду!

_________________________________________
* Там само. — С.96.

8. Кримінальні проблеми початку XXI століття

Касетний скандал, який розгорівся в Україні 21 листопада 2000 p., та оприлюднення аудіозаписів, здійснених у кабінеті Президента Л. Кучми, спонукали останнього запідозрити причетність до цих акцій Юлії Тимошенко. Президент навіть пропонував віце-прем'єру згорнути антипрезидентську кампанію. Та вона набирала обертів і без Ю. Тимошенко. Тому влада, мабуть, і реанімувала вже призабуте кримінальне переслідування керівників ЄЕСУ. 5 січня 2001 р. Генпрокуратура оголосила про порушення двох кримінальних справ проти Юлії Тимошенко, яка на той час займала посаду віце-прем'єр-міністра України. За поданням прокуратури, Президент Л. Кучма видав указ про звільнення Ю. Тимошенко з посади, а ще через деякий час — 13 лютого 2001 р. — Юлію Володимирівну арештували і помістили у Лук'янівський слідчий ізолятор (СІЗО). Ю. Тимошенко пред'явили звинувачення у наданні хабарів, контрабанді газу, службовому підлозі й ухиленні від сплати податків в особливо великих розмірах.

У Лук'янівському СІЗО Ю. Тимошенко перебувала 42 дні. За цей час із неї зробили мученицю за народну справу, хоча вона насправді такою не була, а сиділа за звинуваченнями у банальних фінансових аферах.

Внаслідок дивовижного вчинку судді Печерського районного суду м. Києва Миколи Замковенка, Ю. Тимошенко вийшла на волю й одразу ж була влаштована у лікарню «Медиком». Через кілька днів за протестом прокуратури президія Київського міського суду скасувала рішення Печерського районного суду м. Києва. Біля палати Ю. Тимошенко виставили озброєну охорону. А 2 квітня 2001 р. постановою Голови Верховного Суду України В.Ф. Бойка було призупинено виконання постанови президії Київського міського суду. Так Ю. Тимошенко здобула свободу, але загроза її кримінального переслідування не була усунута.

Сама ж кримінальна справа, у якій головним героєм була Ю. Тимошенко, нараховувала 500 томів. За інформацією Генеральної прокуратури, внаслідок не зовсім законної, на думку слідчих, діяльності ЄЕСУ, за межі країни виведено 1 млрд. 100 млн. доларів США та завдано збитків Україні на суму 2 млрд. доларів. Однак судового підтвердження цих слів немає й досі, бо до суду справа так і не дійшла. Сама ж Ю. Тимошенко всі звинувачення заперечувала і називала їх політичними переслідуваннями. Можливо, що це так частково і було, адже Ю. Тимошенко опинилася в одному опозиційному таборі з П. Лазаренком — потужним конкурентом тодішнього Президента Л. Кучми. Ця обставина і стала суттєвим фактором, який накликав на комерційні структури Ю. Тимошенко великий гнів діючої влади. Проте для об'єктивності слід зазначити й таке. У середині 90-х років увесь великий український бізнес мав, м'яко кажучи, дуже сумнівний характер, тому ретельно проведена перевірка могла виявити немало фінансових порушень і зловживань. Як говорили у ті часи, Л. Кучма діяв за принципом: «Друзям — все, ворогам — закон». Під важкий прес цього правила потрапив і бізнес Ю. Тимошенко, нічим не кращий і не гірший з-поміж бізнесу решти олігархів.

Незважаючи на відчайдушні зусилля та шалену діяльність юристів, великий бізнес Ю. Тимошенко не витримав адміністративного пресу, а створена нею бізнес-імперія почала тріщати по всіх швах і незабаром, по суті, була зруйнована цілком.

Однак сама Ю. Тимошенко мужньо вистояла і благополучно минула чергову лаву підсудних. Очолюваний нею виборчий блок пройшов у Верховну Раду України на парламентських виборах 2002 року, здобувши 7,8%. Ю. Тимошенко знову стала депутатом і отримала таку жадану депутатську недоторканність. І хоча новий Генеральний прокурор України С. Піскун скерував у Верховну Раду України подання про притягнення Ю. Тимошенко до кримінальної відповідальності та її арешт, депутати свого колегу не здали. До речі, це не був єдиний випадок — подібних подань на Ю.Тимошенко Генеральний прокурор направляв чотири рази. Переважно вони не доходили до сесійного залу — застрягали на рівні Комітету з питань регламенту та депутатської етики, або поверталися в прокуратуру Головою Верховної Ради. Очевидно, саме такою пікантною справою слід пояснити особливий пієтет бютівців до регламентного комітету, і в шостому скликанні — їх там майже половина, аж 9 із 22-ох!

Коментуючи ситуацію щодо таких подань, Генеральний прокурор України С. Піскун у пориві відвертості сказав читачам газети «Столичные новости»: «Я вже неодноразово просив депутатів і буду просити, щоби вони, подібно до Феміди, закрили очі на те, що це гарна жінка, депутат, лідер фракції. Прочитайте подання Генпрокуратури і дайте свою оцінку діям цієї людини як громадянина України. Четверта частина державного бюджету була вивезена з України в 1997 році. Із тих двох мільярдів можно було б і пенсії виплатити, і зарплати підвищити. Чому ж ми повинні прощати тим представником влади та іже з ними, які, вкравши мільярди, зробили десятки тисяч людей жебраками?»*

Ці слова вкрай обурили Ю. Тимошенко, і вона подала позов до суду про захист своєї честі, гідності та ділової репутації. Та у судові засідання чомусь не з'явилися ні Юлія Володимирівна, ні її адвокати. Через те «захист честі» так і не відбувся, а справу закрили.

І лише після Помаранчевої революції, коли Ю. Тимошенко опинилася у кріслі прем'єра, Генеральний прокурор України С. Піскун нараз прозрів і сам заперечив свої ж подання та коментарі у пресі. Святослав Михайлович заявив: «Якщо за стільки років депутати не дали своєї згоди, а правоохоронні органи не знайшли доказів її злочинів, необхідно керуватися презумцією невинуватості». При цьому С. Піскун зіслався на рішення судів, які закрили ряд справ по її родичах. «На основі цього прокуратура вирішила закрити справу і по Тимошенко». Генпрокурор підкреслив: справу закрили перед 24 січня 2005 p., тобто до того, коли Президент призначив Ю. Тимошенко в. о. Прем'єр-міністра України. ** Однак, чомусь про таку знамениту подію суспільству повідомили після того, як Юлія Володимирівна очолила український Уряд.

_________________________________________
* Столичные новости. — 2003. — 2 сентября // http://www.fl6.ru/infoprint/34267.htm. (Див. http://cn.com.ua/N275/investigation/investigation.html — Кін)
** Цит. за: Гаврыш О., Калныш В. Экс-премьера обьявили миллиардером // Коммерсант // http://www.kommersant.ua.html?doc Id = 611191

Я ось тепер думаю: де ще є країна, у якій особу із чорним шлейфом таких кримінальних історій як у Ю. Тимошенко призначили керувати урядом? Тепер Україна пожинає плоди її урядування.

Після інавгурації новообраного Президента України Віктора Ющенка Ю. Тимошенко аж ніяк не сиділа, склавши руки, в очікуванні поста прем'єра. Хоча ця посада її страшенно турбувала, але не менше хвилювало і ЄЕСУ. Через два дні після інавгурації, ЄЕСУ та британська компанія United Energy International Ltd тихенько подали заяви у Вищий господарський суд України про відміну рішення господарських судів щодо нарахування заборгованості в сумі 3,7 млрд грн. Буквально через тиждень — 2 лютого 2005 р. позов було повністю задоволено. До речі, неймовірна швидкість розгляду цієї судової справи гідна занесення до книги рекордів Гіннеса. Безумовно, що ця судова вікторія є шедевром у здобутках ЄЕСУ, а особливо адвокатів Ю. Тимошенко. Інтереси ЄЕСУ у Вищому господарському суді України захищала Юлія Вікторівна Швець, а британську компанію — Віктор Дмитрович Швець.

На підставі рішення Вищого Господарського суду України 18 лютого 2005 р. Головна податкова адміністрація України списала з ЄЕСУ усі заборгованості разом із пенею та іншими нарахуваннями на загальну суму 7,5 млрд гривень.*

Незважаючи на такі судові звитяги, Ю. Тимошенко чомусь страшенно турбували матеріали, які лежали у Генеральній прокуратурі України. Ставши Прем'єр-міністром України, вона у дивовижний спосіб добилася, аби її особистий адвокат В. Швець отримав відповідальну посаду в Генеральній прокуратурі України — начальника управління. Як розповів Генеральний прокурор України Святослав Піскун, про призначення В. Швеця на роботу в Генпрокуратуру його попросив сам Президент, тому він не міг йому відмовити. Виникає запитання: невже В. Ющенко ні з того, ні з сього вирішив «зміцнити» Генеральну прокуратуру особистим адвокатом Ю. Тимошенко, який до того ж і не мав відповідного досвіду? Треба ж уміти робити справи чужими руками! Та ще й якими та як!

Восени 2007 р. народний депутат України від Партії регіонів І. Богословська зробила заяву, яка потрапила у пресу. У ній пані Інна висунула панові В. Швецю деякі претензії, зокрема, про те, що коли він працював у Генеральній прокуратурі України, то мав доступ до матеріалів щодо діяльності ЄЕСУ, а тепер із 500 томів кримінальної справи не вистачає 10 томів оригінальних платіжних документів, без яких уже ніхто і ніколи не встановить істину. Після прочитання цієї інформації у мене виникла думка: невже Ю. Тимошенко для цього й прилаштувала у Генпрокуратурі свого адвоката? Тепер В. Швець — народний депутат України від БЮТ, а його дочка Юлія Вікторівна Швець стала членом Центральної виборчої комісії за квотою БЮТ. Заслужили.

_________________________________________
* Сидоренко Иван. Тимошенко накажет себя? Документы // http://obozrevatel.com/news/2008/1/29/214280.htm

9. Російський «лохотрон»

Таку назву мала стаття Бориса Солдатенка у газеті «Красная звезда» (центральному органі Міністерства оборони Російської Федерації) за 12 липня 2001 року. Ця величезна публікація розповідає про те, як п'ять генералів російського міністерства оборони грали у «лохотрон» із ЄЕСУ на 450 млн доларів США у вже далекому 1996 році. Аби краще передати пафос публікації, процитую окремі її частини. Стаття починається так:

«У цій історії із самого початку не було нічого детективного. Ні вбивств, ні погонь, ні перестрілок. Все просто, і від цього зовсім незрозуміло. У 1996 році Міністерство оборони Російської Федерації уклало з корпорацією «Єдині енергетичні системи України (ЄЕСУ) контракт на поставку будматеріалів для потреб російського військового відомства на суму 450 мільйонів доларів США. Крім цього, корпорація ЄЕСУ згідно підписаного договору з міністерством фінансів РФ у залік поставок газу в Україну повинна була передати будматеріали і товари для потреб Міністерства оборони РФ. Здавалося, тут нема нічого складного. Начальнику Головного управління військового бюджету і фінансування Міноборони РФ генерал-полковнику Георгію Олійнику потрібно було провести попередню (!) оплату вказаної суми українській стороні... на рахунок британської «United Energy International Ltd», а тиловим службам чекати надходження... з території України обіцяних будматеріалів.

Однак українські товари не надходили. Більше того, пропали і перераховані «колишній братській республіці» 450 мільйонів доларів США, призначених для будівництва житла для російських військових. Причому відбувалося все це у важкий для Міністерства оборони РФ рік — продовжувалася війна в Чечні, йшло реформування військового відомства, у частинах виплачували грошове забезпечення із затримками у три-чотири місяці.

Минуло кілька років, і ось наприкінці 1999 року Головна військова прокуратура пред'явила начальнику Головного управління військового бюджету і фінансування Міністерства оборони РФ генерал-полковнику Георгію Олійнику звинувачення у перевищенні службових повноважень. На перший погляд, здавалося, що справедливість восторжествувала, посадову особу, яка незаконно перерахувала величезну суму грошей в іноземній валюті, що пройшла по статті «Національна оборона», притягнуто до відповідальності. Ходять поки-що безпредметні чутки про можливе одержання кимось із Міноборони хабара у розмірі 3 мільйони доларів США. Та турбує інше — куди поділися всі 450 мільйонів доларів і чому гроші пішли в англійську корпорацію?»*

_________________________________________
* Солдатенко Борис. Российский «лохотрон» // Красная звезда. — 2001. — 12 июля; Про це ж: http://www.redstar.ru/2001/07/12-07/4-01.html

Б. Солдатенко писав, що за незаконне перерахування за кордон коштів до кримінальної відповідальності притягнуті начальник Головного управління військового бюджету і фінансування Міноборони РФ генерал-полковник Георгій Олійник, головний бухгалтер ГУВБіФ генерал-майор Євгеній Дацко, начальники управлінь генерал-майори Леонід Герасименко і Анатолій Воробйов. Згідно з документами слідства, ці генерали оформили, підписали і відправили в один із відділів Центробанку РФ платіжні доручення на перерахування 450 мільйонів доларів США відомій нам англійської фірмі за ніби-то уже отримані будматеріали без... будь-яких документальних підтверджень.

Із посиланням на інформацію слідчих військової прокуратури, Б. Солдатенко подає вірогідну схему дії «лохотрону».

«PAT «Газпром» взяв кредит у Національному резервному банку і банку «Імперіал» (іншими словами у себе самого) відповідно 200 мільйонів доларів США і 250 мільйонів доларів США. Ці гроші були перераховані (ніби) в рахунок погашення заборгованості перед бюджетом в Центробанк РФ.

Далі Державна податкова служба РФ, у свою чергу, переводить всі 450 мільйонів доларів США на рахунок Міністерства фінансів РФ. Міністерство фінансів РФ відповідно для фінансування держбюджету за статтею «Національна оборона» направило ці гроші на рахунок Головного управління військового бюджету і фінансування Міністерства оборони РФ. Потім за нібито раніше досягнутою домовленістю між Мінфіном і урядом України уже відомі посадові особи з Міністерства оборони РФ перераховують всю суму на рахунки англійської компанії «United International Ltd» за те, що українська сторона готова передати на цю суму російському оборонному відомству матеріально-технічні цінності (під час слідства вияснилося, що в Москві навіть не знають, що це таке).

На цьому мандри по банківських рахунках суми, яка без малого складає півмільярда доларів США, на жаль, не закінчилися. Хочу відзначити окремо: до завершення того ж банківського дня англійці перевели ці гроші через СЕСУ в PAT «Газпром», ніби погашуючи українські борги. А російський «Газпром» устиг повернути із цих грошей одержані ним кредити Національному резервному банку РФ і «Імперіалу». Так завершилася гра російського «лохотрону», ставка в якій була 450 мільйонів доларів США із... кишені Міністерства оборони Росії. Вражає»?'

Таким був початок російського скандалу щодо газово-фінансової діяльності Ю. Тимошенко. Так її подала газета «Красная звезда», однак у публікації закралися деякі неточності. Б. Солдатенко чомусь називає ЄЕСУ «українською державною корпорацією», насправді — це чисто приватна структура, у якій Ю. Тимошенко відігравала головну роль. А згадана англійська фірма «United International Ltd» володіла 85% у статутному фонді ЄЕСУ і теж належала Ю. Тимошенко.

_________________________________________
* Солдатенко Борис. Российский «лохотрон» // Красная звезда. — 2001. — 12 июля; Про це ж: http://www.redstar.ru/2001/07/12-07/4-01.html

Слідство у справі російського лохотрону тривало досить довго.

У 2001 р. Московський арбітражний суд задовольнив позов Міністерства оборони Росії щодо стягнення 26 млн. 228 тисяч доларів США з ЄЕСУ — то були лише відсотки, які набігли за борг, загальна сума якого тоді складала 330 млн доларів США — залишок із 450 млн доларів, які Міноборони Росії перерахувало тимошенківський британській компанії «United International Ltd» за будматеріали. Цих матеріалів було поставлено лише на 120 млн. «Решта грошей, — писало 26 вересня 2001 p., російське видання «Газета», — щезли».*

Вже після засудження у 2003 р. російського генерала Г. Олійника, до Великобританії виїжджали високопосадовці РФ шукати кошти Міноборони. З цього питання у травні 2004 р. у Лондоні відбулася зустріч голови Рахункової палати РФ Сергія Степашина з головою Національного контрольного управління Великобританії сером Джоном Борном.* * Британське відомство надало російським колегам максимально можливу інформацію. У російську пресу просочилася інформація щодо діяльності британської компанії «United International Ltd». Тепер російські компетентні органи добре знають не лише засновників цієї комерційної структури, а й те кому, коли і на які рахунки вона відправляла кошти. Чи не у цьому полягає суть такої дивовижної вразливості Ю. Тимошенко перед російською владою?

P.S.

Про історію російського «лохотрону» можна також прочитати у таких публікаціях.

1. Єльцов О. Ю. Тимошенко. «Не виноватая я! Он сам ко мне пришел!» // http://www.ua-pravda.com/old/articles/portret/1103.php?mode=printable.

2. Финансовые "схемы" Минобороны // Компромат. Ru // http://www.compromat.ru/main/mo/zachem.htm

3. Тимошенко грозит 4,5 года // Деловая неделя // http://dn.kiev.ua/person/olcinik1804-print.html.

4. Российские адвокаты не исключают обращения в лондонский суд по сделке между Миноборони РФ и "ЕЭС Украины" // Энерго Портал. — 2004. — 29 марта// http://energoportal.net

5. Тимошенко и прокуроры // http://www.yandex.cc/articles/2005/02/04/timoshenko/

_________________________________________
* Кондратьева Маргарита. Украинских энергетиков поставили на счетчик // Газета. — 2001. — 26 сентября; Про це ж: http://www.gzt.ru/topnews/world/-ukrainskih-energetikov-postavili-na-schetchik-/497.html
** Миллионы Тимошенко нашлись в Лондоне?! // http://provokator.com.ua/p/2004/05/15/140824.html

10. Російська кримінальна пляма

Особливим штрихом до політичної біографії Ю. Тимошенко є кримінальна справа, порушена проти неї у Російській Федерації. Головна воєнна прокуратура (ГВП) Росії у березні 2000 р. порушила і розслідувала кримінальну справу про хабарі стосовно 5-ти генералів і вищих офіцерів російського міністерства оборони. За даними ГВП, коли Ю. Тимошенко керувала ЄЕСУ, вона давала хабарі російським офіцерам в обмін на зміну у бік завищення цін на постачання для МО РФ будівельних матеріалів по одній із хитромудрих схем розрахунків за газ. Згідно з такою домовленістю, російське військове відомство перерахувало кошти у сумі 450 млн. доларів США на рахунок британської фірми «United Energy International» — основного засновника ЄЕСУ. Номінальним керівником цієї комерційної структури був турок Ерджумент Аксой — друг сім'ї Тимошенків, за словами самої пані Юлії. Коли 22 вересня 2000 p., під час допиту в іншій кримінальній справі за участю американського прокурора Марти Борщ, Юлію Володимирівну запитали про пана Аксоя, вона відповіла: «Наші сім'ї дружать».* Так що британська фірма, якій росіяни перерахували за завищеними цінами 450 млн. доларів США, була абсолютно надійним бізнес-партнером Ю. Тимошенко. Більше того — Ю.Тимошенко була її співзасновником! Але це окрема тема.

_________________________________________
* Колесников И. Протокол допроса Тимошенко по «делу Лазаренко» (Фотофакт) // УРА — Информ // http://ura-inform.com/ru/print/politics/2007/03/27/dopros.

З усього видно, що перераховані росіянами кошти потрапили в абсолютно надійні руки. Під час цієї оборудки, за висновками експертів, збиток російському Міністерству оборони оцінено у 98 млн. доларів США.

По кримінальній справі стосовно коштів Міноборони Російської Федерації 25 січня 2001 р. тодішнього віце-прем'єр-міністра України Ю. Тимошенко у Києві допитали російські слідчі, а 30 липня цього ж року Головна військова прокуратура Росії порушила проти неї кримінальну справу. Чому російська прокуратура так вчинила супроти громадянки України? Та тому, що дії з ознаками злочину було скоєно на території Росії — в Москві, там і порушили справу. Як повідомлялось у російських ЗМІ, по цій кримінальній справі засуджено начальника Головного управління бюджету і фінансування МО РФ генерал-полковника Георгія Олійника (вирок — 5 років позбавлення волі — винесено 24 липня 2003 p.). Усього по цій справі проходило 5 російських високопосадових військовослужбовців.

15 вересня 2004 р. ГВП заявила про виклик Ю. Тимошенко на допит 21 вересня і подала в Генпрокуратуру України відповідне міжнародне доручення. Та пані Тимошенко відмовилась їхати до Москви, назвавши виклик на допит «провокацією». Вона також написала генеральному прокурору Російської федерації Володимирові Устінову листа з проханням не перешкоджати «визвольній боротьбі народу України».*

Слова про «визвольну боротьбу» — це звичайна відмазка. Річ у тім, що і за українським, і за російським законодавством у справі про корупцію однаковою мірою карають і того, хто брав хабаря, і того, хто його давав. Цілком очевидно, що Юлія Володимирівна страшенно боялася їхати до Москви, бо там її могли пред'явити звинувачення, арештувати і передати справу до суду. Така перспектива її явно не влаштовувала.

Оскільки Ю. Тимошенко відмовилася добровільно прибути у Москву, то 23 вересня 2003 р. Московський гарнізонний суд за поданням ГВП видав санкцію на її арешт. Юлію Тимошенко оголосили у міжнародний розшук. Однак світова громадськість сприйняла такі дії російської прокуратури як тиск на українську опозицію, до якої на той час уже належала Ю. Тимошенко.

_________________________________________
* Весь сор в одной избе // Компромат RU // http://www.compromat.ru/main/ukraina/timoshenkoug.htm; Фабрицкая Ю. Юлия Владимировна Тимошенко «Уголовное» досье // «Антиоранж» — антиоранжевая газета // http://antiorange.com.ua/print/article/resident/68/4024/

У ході розслідування справи про розкрадання коштів Міністерства оборони РФ внаслідок використання залікових схем з українською компанією ЄЕСУ російська прокуратура виявила і цілий ряд інших діянь із ознаками кримінальних злочинів.

Кримінальне переслідування Ю. Тимошенко російська прокуратура не припиняла навіть тоді, коли її у лютому 2005 р. вперше призначили Прем'єр-міністром України. Дійшло до того, що напередодні офіційного візиту до Москви української урядової делегації на чолі з прем'єром Ю. Тимошенко генеральний прокурор Російської Федерації В. Устінов заявив, що кримінальної справи відносно Ю. Тимошенко ніхто в Росії не закривав. Ці слова можна було зрозуміти і як натяк про можливий арешт підозрюваної у скоєнні злочину. Заява В. Устінова спричинила міжнародний скандал. Як наслідок — Ю. Тимошенко відмовилася від офіційного візиту до Москви.

Коментарі цієї події в українських ЗМІ виглядали наївно і непереконливо. Навіщо ж було призначати прем'єром людину, за якою тягнеться дуже довгий шлейф криміналів? Держава, яка себе поважає, подібних речей не допускає, бо державний діяч мусить мати бездоганну репутацію. То що тут можна закинути генеральному прокуророві Російської Федерації В. Устінову — хіба він доручав Ю. Тимошенко давати в Москві хабарі? Це одне. І друге: якщо в Україні оголошують хрестовий похід проти корупції, то навіщо призначають особу, яка підозрюється у таких гріхах, на високу державну посаду?

Ю. Тимошенко та її оточення невпинно мусували тезу про замовний характер російської кримінальної справи, але згодом сама ж Юлія Володимирівна спростувала цю недолугу думку.

Кримінальну справу проти Ю. Тимошенко Головна військова прокуратура Російської Федерації закрила щойно 26 грудня 2005 року, тобто тоді, коли Ю. Тимошенко вже була звільнена Президентом України В. Ющенком із поста прем'єр-міністра. Саме після своєї скандальної відставки Ю. Тимошенко двічі літала на приватному літаку в Москву, де мала зустрічі Із Президентом Росії В. Путіним. Ці зустрічі і дають підстави для здогаду, що кримінальне переслідування Ю. Тимошенко в Росії було припинене за домовленістю на найвищому рівні, якраз у розпал тодішньої «газової війни».

ГВП РФ припинила кримінальне переслідування Ю. Тимошенко за терміном давності. Вже це формулювання свідчить, що порушення закону таки мало місце, а цим порушенням і були хабарі, які, за даними слідства, Ю. Тимошенко давала російським військовим високопосадовцям у 1996 році. Проте тут є одна дуже суттєва особливість. Закриття кримінальної справи за терміном давності не є реабілітуючим, навпаки, таке формулювання лягає ганебною плямою на людину, бо автоматично робить її злочинцем. Тому закриття у такий спосіб кримінальної справи може відбутися лише за письмовою згодою підозрюваного чи обвинуваченого у скоєнні злочину. І якщо людина на таке формулювання не погоджується — вона мусить у судовому процесі довести свою невинуватість. Ці речі слідчий зобов'язаний повідомити підслідному під розписку. А підслідний може або погодитись про закриття на таких умовах кримінальної справи, або не погодитись. Юлія Тимошенко вибрала перший варіант і погодилася на закриття кримінальної справи проти неї за терміном давності, що й засвідчила письмово. Тим самим Ю. Тимошенко визнала, що вона скоїла злочин, термін покарання за який минув. Однак і тут теж є ще одна пікантна кримінальна особливість.

Кримінальна справа проти Ю. Тимошенко була порушена за частиною другою статті 291 Кримінального кодексу Російської Федерації (хабар посадовій особі за здійснення свідомо незаконних дій), що визначається як тяжкий злочин і має термін давності 10 років. Тобто він спливав щойно у 2006 році. Для того, щоб справу закрити раніше, російська військова прокуратура перекваліфікувала звинувачення на частину першу цієї ж статті — «дача хабаря», а це злочин середньої важкості, і термін давності по ньому становить 6 років.

Російська кримінальна справа лягла ганебною плямою у біографії Ю. Тимошенко, оскільки вона сама підписалася під тим, що у її діях є склад кримінального злочину, тобто у письмовій формі (!) фактично визнала, що скоїла тяже корупційне діяння. Але найдивовижніше те, що явну кримінальну ганьбу Ю. Тимошенко та її оточення, у притаманному їм нахабно-цинічному стилі, подавали в Україні як свою видатну перемогу. Вони розповідали про чергове закриття чергової «замовної» справи проти «королеви революції», але чомусь не пояснювали, у який спосіб Ю. Тимошенко цього добилася.

P.S. Мені неодноразово доводилось виїжджати за кордон. При оформленні документів для одержання візи потрібно заповнити відповідні бланки встановленого зразка. У бланках деяких країн, зокрема США, є графи:

«Чи відбували ви судове покарання, якщо так, то коли і за що?»

«Чи порушувалися проти вас кримінальні справи, якщо так, то коли і за що?»

Цілком зрозуміло, що кожна країна не зацікавлена у тому, аби до неї приїжджали кримінальні елементи.

В обох графах я, як і переважна більшість громадян, писав «НІ». І все.

Тепер спіймав себе на думці: це ж як потрібно пріти Юлії Володимирівні при заповненні таких документів! Та у тих графах і місця не вистачить, аби вона перерахувала всі свої кримінальні пригоди! Можна лише уявити обличчя американського чиновника, який переглядатиме добросовісно заповнений Ю. Тимошенко документ. У нього мимохідь виникне запитання: «Боже, хто до нас хоче їхати?»?

11. Британський бізнес Тимошенків

Як випливає із відеосвідчень Ерджумента Аксоя, які 5 квітня 2004 р. заслухало американське журі у справі П. Лазаренка, пан Аксой був усього-на-всього директором-розпорядником зареєстрованої у Лондоні компанії United Energy International Ltd, а її співзасновниками, за його ж словами, виступали громадяни України Юлія та Олександр Тимошенки й Олександер Гравец.*

_________________________________________
* Поступ. — 2004. — 8 квітня // http://www.postup.in.ua/usual.php?what=22704.

Інформацію про свідчення Ерджумента Аксоя подало чимало українських і російських ЗМІ. «Українська правда» уточнила, що подружжя Тимошенків і О. Гравец володіють британською фірмою «United Energy International Ltd» через засновану у Швейцарії компанію.* Однак те, що Ю. Тимошенко контролювала лондонську комерційну структуру, — поза будь-яким сумнівом. До речі, це не було секретом і для українських правоохоронних органів — у поданні Генерального прокурора України С. Піскуна Верховній Раді України «Про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України Тимошенко Юлії Володимирівни та її арешт» теж є подібна інформація.**

Виходить, що Юлія й Олександр Тимошенки є власниками британської фірми, яка, у свою чергу, була головним співзасновником зареєстрованого в Україні ЗАТ з іноземними інвестиціями Промислово-фінансовий-концерн «Єдині Енергетичні Системи України». Виникає запитання: про які «іноземні» інвестиції в Україну тоді можна вести мову? І чи є така пікантна обставина достатньою для звільнення ЄЕСУ від сплати податків та платежів до державного бюджету України? Виникають й інші запитання.

1. Чи зареєстрували у передбаченому законом порядку громадяни України Юлія Володимирівна Тимошенко й Олександр Геннадійович Тимошенко свої інвестиції у британську фірму United Energy International Ltd?

Якщо так — то запитань жодних немає, але коли такого вищезазначені громадяни не зробили, то, безумовно, до них мусять мати серйозні претензії українські правоохоронні і податкові органи.

2. Чи декларували в Україні співзасновники і співвласники британської компанії United Energy International Ltd Ю.В. Тимошенко й О.Г. Тимошенко свої доходи, отримані у цій британській компанії та швейцарській фірмі протягом останніх років?

Якщо мали і не декларували — перед нами може бути один з найбільших в Україні прикладів ухилення від сплати податків не те, що в особливо великих — небачених досі розмірах.

_________________________________________
*   Українська правда. — 2004. — 7 квітня // http://www.pravda.com.ua/news/2004/04/7/2999106/.
** Українська правда. — 2002. — 6 вересня // http://www.pravda.com.ua/news/2002/09/6/2990446/.

І коли так гучно розрекламоване гасло «Закон один для всіх» в Україні насправді діє, то для пані Юлі Тимошенко тут не може бути жодного винятку.

І ще одне: 500-томну кримінальну справу по ЄЕСУ у Генеральній прокуратурі України, мабуть, створили для виконання плану зі здачі макулатури. До речі, там до цієї важливої процедури вже приступили — бо ж пишуть у пресі, що перші 10 томів благополучно здали.

Ви лише вдумайтеся, шановний читачу, у цю кількість! 500 томів! Та коли через мінімум три роки голова слідчої групи ГПУ дочитає останній том, то він уже забуде, що було в першому! А в суді таку справу слухали б до другого пришестя. Навіщо така марудна тяганина?

Чи не простіше зробити запит до відповідних органів Великобританії та Швейцарії про надання в порядку правової допомоги інформації про те, кому, коли і на які рахунки компанія United Energy International Ltd та її швейцарський партнер перераховували кошти? Цей перелік буде цілком достатнім, аби справу дуже швидко розслідував і завершив молодий, толковий лейтенант міліції або молодший радник юстиції прокуратури. Справа ж проста, як лінійка.

PS. В ухвалі судової колегії з розгляду спорів Вищого Арбітражного Суду України від 13 грудня 2000 року щодо справи по ЗАТ з іноземними інвестиціями ПФК ЄЕСУ зазначено, що: «Контракти №24 від 30.12.95 р. та №03 (UN) від 31.12.96 p., як і решта угод, не відповідали чинному законодавству... Також була встановлена судом і безпідставність розрахунків та перерахувань валютних коштів за межі України внаслідок штучного створення ЗАТ ЄЕСУ умов, за яких формальним оптовим імпортером газу стала компанія «United Energy International Limited». Іншими словами, британська фірма United Energy International Ltd створювалась, аби мінімізувати прибутки ЄЕСУ в Україні та викачувати валюту за кордон.

12. Наурійський бізнес

7 лютого 2001 р. газета «День» повідомила: заступник Генерального прокурора України Микола Обіход заявив, що у ході розслідування кримінальної справи стосовно Ю. Тимошенко встановлено «факти про незаконне перерахування 1 млрд доларів США корпорацією ЄЕСУ на рахунки банку на острові Науру».* їх виявила слідча група Державної податкової адміністрації України. Подібне звинувачення містилося і у поданні Генерального прокурора України про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності та арешт народного депутата України Ю. Тимошенко. Там фігурував ще й екзотичний острів Мен, куди переказали 401 млн. 535 тисяч доларів США.**

_________________________________________
* Трофімова Т. Генпрокуратура заявляє про зв'язок // День. — 2001. — 7 лютого. - C.1. // http://www.day.kiev.ua/60080/
** Заволодіння коштами в особливо великих розмірах... // Українська правда. — 2002. — 6 зересня // http://www.pravda.com.ua/news/2002/09/6/2990452/.

Сама Ю. Тимошенко та її оточення не лише категорично заперечили звинувачення у порушенні закону, а й назвали дії прокуратури політичними переслідуваннями режиму Л. Кучми. Звичайно, якась доля правди у цьому є, та сам факт перерахування ЄЕСУ через банк «Слов'янський» 1 млрд. доларів США у банк острова Науру та 401 млн. доларів США на острів Мен заперечити важко.

Ми не будемо порушувати питання законності чи не законності фінансових операцій з екзотичними островами, здійснених фірмою Юлії Тимошенко. Можливо, що то були цілком законні господарські операції. Поглянемо на сам факт з іншої точки зору.

Науру — це крихітний тихоокеанський острів, цілком відрізаний від зовнішнього світу, знаходиться він біля Соломонових островів майже посередині відстані між Австралією та Гаваями. Коли корпорація ЄЕСУ перерахувала в банк острова Науру один мільярд доларів США, там діяла місцева авіакомпанія із єдиним літаком Боїнг 737; він почергово здійснював чотири рейси в тиждень в Австралію та Нову Зеландію. З пересадками у тих країнах можна було добратися до Науру. На самому острові площею 21 кв. км мешкало 10850 осіб, у своїй більшості — наурійці: суміш мікронезійців, полінезійців і малонезійців. Основна мова — наурійська, але жителі користуються і англійською. Науру — самостійна держава, яка має свого президента, однак не має ні армії, ні власних грошей — в ужитку австралійський долар.* Зате на острові у 1999 р. було зареєстровано 250 банків. За даними спецслужб США і Росії, у 1998 р. на рахунки «прописаних» у Науру банків було переведено 70 млрд. доларів США з метою уникнення сплати податків.**

Як писали у «Галицьких контрактах» Андрій Явецький і Віктор Андрієнко, «острів Науру заробляє гроші на продажу «дірки від бублика». Саме так фахівці називають сплату послуг за відкриття й обслуговування рахунків, які здійснюють банки острова.*** Для того, щоб відкрити офшорний рахунок, потрібно сплатити 5,5 тисячі доларів США. З урахуванням інших платежів щорічна сума видатків клієнта острова Науру складає 20 тисяч доларів. Зате більше ніяких податків він не сплачує із будь-яких сум, навіть із одного мільярда доларів США!

Науру — це банківський рай для фінансових шахраїв усього світу. Навіть могутні спецслужби США не можуть вивести пуття у діяльності наурійських банків, бо всі вони користуються рахунками в інших країнах світу. У своєму звіті представники Державного департаменту США охарактеризували фінансову політику Науру як «відкрите запрошення для фінансових злочинців та тих, хто відмиває гроші».****

У світлі вищенаведеного виникає запитання: «Навіщо заснована і керована патріоткою України Ю. Тимошенко корпорація ЄЕСУ загнала на далекий тихоокеанський острів Науру аж один мільярд доларів США? Невже вона звідти качала газ для неньки-України ?»

_________________________________________
* Пропала связь с самым маленьким государством — островом Науру // http://www.newsru.com/world/27feb2003/nauru.html
** Там само; Явецький А., Андрієнко В. В океані диво-острів — відмивати гроші просто... // Галицькі контракти. —1999. — №47.
*** Явецький А., Андрієнко В. В океані диво-острів.
**** Там само.

Встановлені слідством факти загадкових перерахувань, які корпорація ЄЕСУ здійснювала на екзотичні острови Науру (1 млрд. доларів США) і Мен (401 млн. 535 тисяч доларів США), варто порівняти з іншими. За оприлюдненою народним депутатом України Інною Богословською інформацією, «ЄЕСУу 1996 р. закуповувало в Росії газ через корпорацію «Ітера» ціною 10,8 долара за 1 тисячу кубометрів, а реалізувала українським підприємствам вже по 80 доларів за тисячу кубометрів. Вся різниця виводилася за кордони, на офшорні компанії, які належали клану Тимошенків»* Крім цього, І. Богословська на прес-конференції 18 вересня 2007 р. навела і такий факт. «З 10 млрд. доларів обороту, податків було сплачено лише 36 тисяч гривень».**

При цьому І. Богословська запевнила журналістів, що всі наведені нею цифри і факти є цілком достовірними і підтверджуються документально. Тому і в нас немає підстав не вірити такому поважному джерелу.

Це йдеться про 1996 р. На той час я працював головою Бродівської районної державної адміністрації Львівської області і добре знаю, що творилося в економіці. Головну біду тоді становили катастрофічні заборгованості по пенсіях і заробітних платах. Тому сплата податків була одним із пріоритетів діяльності органів влади. У Бродівському районі навіть колгоспи, які тоді ще ледь існували, платили всі, немало підприємців у нас сплачували набагато більше ніж тимошенківська структура, яка крутила шаленими грішми і мільярди відправляла на екзотичні острови Науру і Мен. За чиїм підписом на платіжках здійснювалися ці делікатні фінансові оборудки? Невже тут може виникнути сумнів щодо Ю. Тимошенко? Ось вам і патріотка.

_________________________________________
* І. Богословська: Кожна українська сім'я за час діяльності ЄЕСУ втратила 450 гривень // Події. Інтернет видання. — 2007. — 18 вересня // http://ua/podii.com.ua/print/?p=politics/2007/09/18/170120.html (див. http://ua3.proua.com/news/2007/09/18/170120.html — Кін)
** Там само.

13. Патріотка

Після призначення у грудні 1999 р. Віктора Ющенка Прем'єром-міністром України Ю. Тимошенко посіла посаду віце-прем'єр-міністра з паливо-енергетичного комплексу. Під час своєї першої поїздки до Москви у цій якості Ю. Тимошенко провела переговори з тодішнім керівником PAT «Газпром», своїм давнім знайомим і приятелем Ремом Вяхіревим. Зустріч завершилася тим, що український віце-прем'єр у Москві звинуватила «Нафтогаз України» у крадіжках російського газу і приховуванні реальної заборгованості України перед Росією. Як писав журналіст Олег Єльцов, «названа Тимошенко сума боргу у 2,8 млрд. доларів, здивувала не лише прем'єр-міністра Ющенка, але і сам «Газпром», який ніколи раніше — у крайньому разі публічно — таких «дорогих» претензій Україні не висував. У відповідь Ігор Бакай, глава «Нафтогазу» заявив, що його компанія не має наміру відповідати за борговими зобов'язаннями комерційних структур, і назвав свою суму заборгованості — приблизно 900 млн. доларів».*

Тут слід наголосити і на такій важливій обставині. Перед Новим 2000 роком тодішні перший віце-прем'єр України Анатолій Кінах і міністр Росії Віктор Калюжний узгодили і назвали цілком інші цифри українських боргів. Чому ж тоді віце-прем'єр Ю. Тимошенко вискочила із своєю заявою, як Пилип із конопель?

Навіть для сторонньої і цілком необізнаної у газових справах людини виникає запитання: «Чому віце-прем'єр міністр України не вияснив справу у своїй державі? Чому він зробив таку шкідливу заяву у Москві?» Цілком зрозуміло, що професійним підходом тут і не пахне, бо тхне цілком іншим.

Як писала російська «Независимая газета», Ю. Тимошенко вела переговори з Ремом Вяхіревим тет-а-тет, хоча у складі урядової делегації був і міністр палива та енергетики України Сергій Тулуб і заступник голови правління корпорації «Нафтогаз України» Ігор Діденко. Тобто фахівців усунули від процесу. Навіщо? Ця ж «Независимая газета» дає наступне пояснення:

«Побувавши у Москві і заявивши, що Україна заборгувала Росії за газ 2,8 млрд. доларів, Юлія Тимошенко не лише метафорично висікла себе і свою державу, але й отримала можливість нарешті розраховуватися і за борги ЄЕСУ перед Міністерством оборони РФ, які складають 235 млн. доларів».** Чи потрібен тут коментар?

_________________________________________
* Ельцов Олег. Признаки заговора: Юлия Тимошенко // http://www.ua-pravda.com/old/articles/portret/1103.php?mode=printable (передрук з http://tema.in.ua/article/337.html — Кін)
** Цит. за: Ельцов Олег. Признаки заговора: Юлия Тимошенко // http://www.ua-pravda.com/old/articles/portret/1103.php?mode=printable

14. Захоплення банку

У середині червня 2001 р. з волі вождів БЮТ я став учасником дуже дивної операції. Одного дня О. Турчинов попросив мене злітати з ним та групою депутатів на один день у Дніпропетровськ, потрібна допомога депутатів. На місці, мовляв, все розповімо.

Чартерним рейсом на літаку, який усі, навіть обслуга Бориспільського аеропорту, називали «Юліним», ми вилетіли — з Києва у Дніпропетровськ. У літаку два салони — загальний і для керівників — із столом, диваном, м'якими кріслами. У цьому салоні летіли депутати, при цьому ще й причастилися і пообідали — пасажирів обслуговували дві стюардеси. З депутатів, крім автора цих рядків, були О. Турчинов, М. Павловський, В. Зубов, І. Пилипчук, О. Настенко і, здається мені, що і В. Таран та С. Сас.

В аеропорту Дніпропетровська нас зустріли і повезли на якусь вулицю до дуже гарного біло-жовтого будинку із великим золотистим написом на фасаді: «Південокомбанк». Нам оголосили, що цим банком незаконно заволоділи якісь особи, тому Юлія Володимирівна дуже просить, аби депутати їй допомогли. Потрібно було негайно захопити банк і не вийти з нього до завтрашнього дня, коли мали відбутися збори акціонерів. Ця новина нас здивувала, але ми виконали «праведне» прохання — зайшли наприкінці робочого дня у банк і зайняли чимало кабінетів. Особисто для мене ситуація виглядала дурнуватою, я ніяк не розумів, що насправді відбувається, та й звісно нічого не міг відповісти банківським працівникам. Пояснення, здебільшого, давав О. Турчинов. Але у банку піднявся неймовірний гвалт. Одні двері навіть пробували висадити силою. Міліціонер з бронежилетом і автоматом закрив собою вхід у підвальне приміщення і дуже схвильовано заявив, що у ньому знаходиться золотовалютний запас банку і якщо ми туди спробуємо увійти, то він вимушений буде відкрити вогонь на враження.

Незабаром у банк примчало висока міліцейське начальство і прохало депутатів залишити приміщення банку та пропонувало вирішувати усі питання у передбаченому законом порядку, а суперечки — у суді та не робити міліцію крайньою. Перепалка у банку тривала кілька годин. Нарешті після перемовин, які із кимось вів О. Турчинов, надійшла команда залишити банк.

Коли ми вийшли на двір, то вже вечоріло. Усю навколишню територію оточила сила-силенна міліції, серед якої було немало бійців у бронежилетах з автоматами у руках; зібралося й досить багато цікавих. Усі депутати почували себе вкрай незатишно, В. Зубов аж вхопився за голову. І, справді, чому професор Валентин Зубов і академік НАН України Михайло Павловський мали захоплювати банк? Я цього не розумію й досі.

На зборах акціонерів банку, які відбулися наступного дня, О.Турчинов вів себе дуже активно, він навіть голосував і пробував змінити керівника Південкомбанку на прізвище Решотка, але це йому не вдалося.

Я розповів цю історію тому, аби повніше розкрити суть організації під назвою «БЮТ», депутатам якої часто доручають виконувати далеко не парламентські функції. Для таких і подібних дій академіки та професори явно є зайвими.

15. «РосУкрЕнерго»

Ставши у лютому 2005 р. Прем'єр-міністром України, Ю. Тимошенко чи не одним із своїх головних завдань поставила боротьбу з «РосУкрЕнерго» — компанією, яка впродовж кількох років здійснювала постачання в Україну газу. До речі, публічно народу толком ніхто й не пояснив, що собою являє компанія, проте, завдяки зусиллям Ю. Тимошенко та О. Турчинова, чи не усі зрозуміли, що то якась зловісна мафіозна структура. Може й так. Я її ні захищати, ні хвалити не збираюся, лише зауважу на деяких моментах.

1. "РосУкрЕнерго" створювалося з ініціативи вищого російського керівництва і за погодженням із Президентом України Л. Кучмою та українським урядом.

2. "Росукренерго" постачало в Україну газ за помірними цінами порівняно із світовими за довготерміновим договором.

3. Президент України В. Ющенко не раз закликав не спішити, не рубати з плеча і головне — не зашкодити вже налагодженій справі.

4. Російська сторона дуже швидко пішла назустріч вимогам Ю. Тимошенко і перервала постачання газу через "РосУкрЕнерго", але за цим кроком зразу ж різко підскочили ціни на газ згідно з новим договором із "Газпромом" Росії! Хто від цього виграв? Пересічні українці?

5. У таких діях Ю. Тимошенко дуже важко відшукати раціональне зерно та будь-що позитивне. У чому причина? У некомпетентності? Думаю, що ні. Світло на цю, явно темну справу, проливають принаймні три наступні факти.

Факт перший. Ще, будучи віце-прем'єром-міністром України, в інтерв'ю журналісту Олегу Гавришу Ю. Тимошенко сказала: «Ми в Україні усвідомлюємо, що PAT «Газпром» і МЕК «Ітера» сьогодні — це єдині партнери України з постачання газу. І, як наслідок, ринок газу України узагалі не зможе працювати без цих компаній. Тому всі трансформації і реформування українського ринку газу будуть враховувати російські інтереси, інтереси PAT і МЕК».* Про намагання завести на газовий ринок України приватну компанію «Ітера» не раз повідомлялося в ЗМІ. «Ітера» — це давній партнер Ю. Тимошенко по газовому бізнесу, а її керівник Ігор Макаров — її надійний друг, якого вона у 2005 р. особисто вписала до складу української урядової делегації на поїздку у США! У світлі цього виникає запитання: «Чи завзята боротьба Ю. Тимошенко з «Росукренерго» не переслідувала банальної мети — змінити монополіста на газовому ринку України?» З «Ітерою» у Ю. Тимошенко чомусь не вийшло. Із «Газпромом» Росії угоду напряму уклав «Нафтогаз України», але значно за вищою ціною, ніж то було з «Росукренерго». Росія безумовно виграла, в Україна?

Факт другий. Якщо «РосУкрЕнерго», як запевняли українців, є мафіозною структурою, то чому голова СБУ О. Турчинов не порушив кримінальної справи? Чому цей безстрашний комсомольський кар'єрист лише лаяв на усі лади «РосУкрЕнерго»?

Факт третій. Безумовно, щось у діяльності «Росукренерго» було загадковим і комусь дуже невигідним. Інакше чому перший заступник голови СБУ генерал-лейтенант А. Кожемякін дав наказ нищити документи, пов'язані із діяльністю цієї організації в останні години свого перебування на високій державній посаді? Докладніше про це дивись у розділі про А. Кожемякіна.

Що не кажіть, а дуже темна газова сфера, темнішої і грошовитішої мабуть не буває.

_________________________________________
* Цит. за: Ельцов Олег. Признаки заговора: Юлия Тимошенко //
http://www.ua-pravda.com/old/articles/portret/1103.php?mode=printable

16. Корупційні звинувачення пана Бродського

Михайло Юрійович Бродський у 2005-2006 pp. був одним із трьох вождів БЮТ. Він виконував там специфічні функції і здійснював навіть посередництво між деякими олігархами та Ю. Тимошенко; брав активну участь у формуванні не лише списку БЮТ на парламентських виборах 2006 р., а й списків в обласні ради, вказував керівникам виборчого штабу БЮТ Львівської області, хто і де має стояти у списку БЮТ на виборах в обласну раду. Тобто М. Бродський фактично брав активну участь у формуванні депутатського корпусу Львівської обласної ради. У 2006 р. Михайло Юрійович відмовився балотуватися у Верховну Раду України і зосередився на виборах у Київську міську раду, де він став депутатом і керівником фракції БЮТ. За бютівським планом, М. Бродський як керівник найбільшої фракції у Київраді мав бути обраний секретарем ради. Ця посада для БЮТ мала важливіше значення, ніж посада віце-прем'єра, оскільки відкривала шлях до встановлення контролю над столицею. Та добре продумані плани не вдалося втілити у життя. Із київської фракції БЮТ вийшло 18 із 43 депутатів. Сам М. Бродський теж чомусь розірвав теплі стосунки із Ю. Тимошенко та почав її нещадно критикувати. Як людина, яка мала доступ до найпотаємніших справ БЮТ, М. Бродський почав надавати пресі досить цікаву інформацію, що чудово доповнює політичний портрет Ю. Тимошенко.

Коли у квітні 2007 р. Ю. Тимошенко проводила у Києві прес-конференцію, на якій звинувачувала суддів Конституційного Суду України у корупції, до речі, абсолютно голослівно, без будь-яких доказів, то до залу зайшов її колишній сподвижник М. Бродський і сам звинуватив помаранчеву принцесу у таких же гріхах — спробі підкупу двох суддів Конституційного Суду України. На прилюдні звинувачення М. Бродського Ю. Тимошенко не відповіла. Промовчала Юлія Володимирівна і наступного дня, на зустрічі із журналістами, коли її попросили прокоментувати звинувачення М. Бродського, хоча, як правило, вона жорстко відповідає своїм опонентам.

— Вона мовчить. Хай подасть на мене в суд, якщо я наклепник, — заявив пан Бродський.*

Зацікавившись такою справою, Російське інформаційне агентство «Новости» через кілька днів після скандалу на прес-конференції взяло інтерв'ю у Михайла Бродського. Нижче наводимо його фрагменти.

— Михайло Юрійовичу, це серйозні звинувачення, у вас є які-небудь підтвердження спроб підкупу суддів Конституційного Суду України особисто Юлією Тимошенко?

— Хай подасть на мене в суд! Знаєте, в європейській і світовій практиці політик, якщо вважає, що його хтось обмовляє, подає в суд. Правда? По згаданій ситуації щодо суддів — у суд!

— Ви стверджуєте, що місця у списку Тимошенко продавалися за гроші...

— Так.

— У вас є якісь факти? Кому, за скільки...

— Я ще раз сказав: у суд!**

У розпал кампанії з дострокових парламентських виборів «Українська правда» попросила М. Бродського дещо прокоментувати. Ось що сказав Михайло Юрійович 23 липня 2007 p.:

— Я багато що знаю. І якщо Юлія Володимирівна не заспокоїться зі своїм референдумом та іншими підмостями — я таке опублікую, що їй доведеться їхати жити до зятя в Англію.

Як відомо, — зазначала редакція, — Тимошенко виступила з ініціативою провести референдум, де б народ висловився відносно політреформи.

Далі М. Бродський заявив, що він особисто займався закриттям кримінальної справи проти Ю. Тимошенко, і запитав:

— А як ви поставитеся до того, що я як член Комітету національного порятунку закривав кримінальну справу проти Тимошенко? Чи назвете це корупцією?

_________________________________________
* Бродский обвинил Тимошенко в продаже мест в списке БЮТ // Российское агентство международной информации (РИА - Новости) // http://www.rian.ru/politics/20070418/63908594-print.html
** Бродский: «Я не думал, что Тимошенко будет заниматься подкупом судей» // РИА Новости // http://www.rian.ru/interview/20070420/64055168.html

М. Бродський сказав, що у цій справі він зустрічався з Генеральним прокурором України, але деталей не пояснив.

— Так, до речі, про Юлію Володимирівну. Чому вона дотепер не простувала обвинувачень у корупції і не подала на мене в суд? Після того, як я прийшов на її прес-конференцію? І її про це чомусь ніхто не запитує? — зазначив М. Бродський і продовжив:

— А я знову стверджую, що все сказане тоді — правда. І готовий прийти в суд, навіть Печерський, щоб у суді довести свою правоту.

При цьому М. Бродський наголосив:

— Я стверджував і стверджую, що Тимошенко — корупціонерка. Вона бреше, вона нікого не любить, крім себе і свого крісла, а всі інші для неї — біомаса, — заявив політик.

М. Бродський зробив іще ряд закидів щодо купівлі за 5 мільйонів будинку у депутата з СДПУ (о), про ремонт та інше.*

Тему щодо особливостей бютівського спискотворення М. Бродський зачепив і в ефірі каналу «Інтер» у листопаді 2007 р. Там він наголосив: «Корупція починається з того, як потрапляють у список».** Зрештою, як потрапляли у список БЮТ на виборах 2006 р., М. Бродський непогано розповів і журналістові «Української правди» Сергію Лещенку.*** Справа бютівського спискотворення М. Бродському добре відома, і до його слів варто прислухатися.

Безперечно, що звинувачення Михайла Бродського не є якимись надзвичайними та надто оригінальними, але головна їх суть полягає у тому, що вони належать людині, яка разом із Ю. Тимошенко й О. Турчиновим тривалий час визначала політику БЮТ, приймала важливі рішення, була добре обізнана у тонкощах крутійських мережив і підкилимових інтриг. Слова М. Бродського є свідченням безпосереднього учасника та очевидця подій, самих обставин, вони мають першорядне значення для історичного дослідження тепер і матимуть не меншу вагу у майбутньому.

_________________________________________
* Бродський погрожує Тимошенко, що змусить її втекти до Англії // Українська правда. — 2007. — 23 липня // http://www.pravda.com.ua/news/2007/07/23/3260851/.
** Бродський рятував БЮТ від рекету і розповідав про роман Тимошенко і Шуфрича // Українська правда. — 2007. — 30 листопада // http://www.pravda.com.ua/news/2007/11/30/3329237/.
*** Лещенко С. Бродский: Тимошенко обладает даром гипноза, я сам находился в состоянии зомби // Українська правда. — 2007. — 11 квітня // http://www.pravda.com.ua/ru/news/2007/4/11/57220.htm.

17. Помаранчева зозуля

У ході Помаранчевої революції хтось назвав Ю. Тимошенко «помаранчевою принцесою», «королевою революції», і ці слогани, вдало запущені, мабуть, бютівськими іміджмейкерами, підхопили усі ЗМІ. Збоку все ніби так і виглядало. Головним, звичайно, виступав тодішній кандидат у Президенти України Віктор Ющенко, але при ньому народ постійно бачив Юлю. То чому ж її не назвати королевою? Та, якщо пильніше придивитися, то виходить дещо інша картина.

Помаранчева революція, як відомо, розпочалася із встановлення на майдані Незалежності у Києві знаменитої сцени. Ця ідея належала нашоукраїнцям, вони і встановили трибуну, але запросили до спільної справи боротьби із тодішнім владним режимом усіх союзників, у тому числі і бютівців. Тобто в основі самої ідеї бютівських ініціатив не було.

Друге: вже у перші дні Україною прокотилася хвиля мітингів і демонстрацій, які організувала «Наша Україна». Однак мені не відомий такий захід, який би у якомусь місті України самостійно організував БЮТ. Таких, мабуть, і не було ніде.

Третє: з ініціативи депутатів-нашоукраїнців ряд міських, районних і обласних рад прийняв звернення на підтримку В. Ющенка. Жодна сесія місцевих рад не була скликана з ініціативи бютівців.

Четверте: штабом революції керували нашоукраїнці. Головою був Роман Безсмертний, він виконав титанічну чорнову роботу; практично постійно жив у наметі і навіть не красувався на сцені майдану. Але народ бачив лише видиму частину, тобто тих, хто щовечора виходив на сцену і звертався до них із промовами. Юля Тимошенко їх виголошувала досить часто, гарно й ефектно. Проте що вона пропонувала?

Під час Помаранчевої революції Ю. Тимошенко неодноразово висловлювалась за радикальне розв'язання конфлікту — захоплення Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради України. Не знати, чим би закінчились у такому разі силові дії, але кровопролиття, безумовно, уникнути було б неможливо.

Категорично проти таких методів виступав В. Ющенко. Зрозуміло, що Віктор Андрійович не був подібний на голуба миру, але і на яструба війни теж, він просто піднявся над усіма та домігся вирішення справи не силою крові, а силою розуму, і лиш за це, він заслуговує найвищої похвали. Саме завдяки йому гострий суспільний конфлікт було розв'язано мирним способом. Тим самим Україна показала приклад усьому світу, як народ може вирішити величезну проблему ненасильницькими діями.

Я ось тепер думаю: а що би сталося в Україні, якби перемогли ідеї Юлії Тимошенко щодо силового захоплення влади? Безперечно, що нічого доброго — в усіх відношеннях. Конкретні дії (висловлення пропозицій — це теж дія) Ю. Тимошенко під час Помаранчевої революції свідчать, що їй більше підходить визначення «яструб революції». Проте і таке порівняння не є точним. Яструб усе-таки — дуже достойний і гідний, тому його і величають царем птахів, а реальні дії та поведінка пані Юлі нагадують зовсім іншу пташку.

Після того, як Віктора Ющенка обрали Президентом України, головною турботою Ю. Тимошенко та її оточення стала справа здобуття поста Прем'єр-міністра України. Однак така ідея не знайшла підтримки в керівництва «Нашої України» із багатьох причин, професійної і моральної насамперед. Сам Президент теж не був у захопленні від такої перспективи і теж мав дуже серйозні застереження. Це добре розуміла Ю. Тимошенко і робила все, аби здолати чергову перешкоду. Всі нашоукраїнці, хто виступав проти її призначення прем'єром, стали для неї заклятими ворогами, і вона їх навмисно дискредитувала, як могла і де могла.

Для того, аби змусити Президента таки призначити прем'єром Ю. Тимошенко, штаб БЮТ розробив не бачену до цього в Україні піар-акцію. На інавгурацію новообраного Президента з багатьох областей звезли бажаючих, таких виявилося немало. Усіх волонтерів «Батьківщини» попросили заздалегідь зайняти місця безпосередньо біля монумента Незалежності, де мав виступати Президент України. Вони їх і зайняли задовго до урочистостей. Гості, які прибули за кошти «Батьківщини», компактно стояли із партійними прапорами і в інших місцях майдану. Всіх їх попросили привітати партійного лідера і якомога гучніше проскандувати: «Юля! Юля!».

Задуманий піар вдався пречудово. Коли біля монументу з'явилася Ю. Тимошенко, її однопартійні скандували: «Юля! Юля!» На інавгурацію Віктора Ющенка це навіть не виглядало. Коли Президент завершив свій виступ, бютівські волонтери, які стояли поблизу трибуни, а їх було кілька тисяч, почали знову скандувати «Юля, Юля!», «Юля — прем'єр!». їх підхопив мало не цілий майдан. Спрацював ефект оплесків у залі, коли п'ять осіб із різних кутків, одночасно вдаривши в долоні, викликають овації більшості присутніх. Так і тут заздалегідь підготовлена акція скандування була підхоплена іншими та ще й посилена гучномовцями. Тобто бютівські верховоди заздалегідь продумано створили штучну ситуацію, що ніби-то народ вимагає призначення прем'єром Ю. Тимошенко.

І якщо хтось щось заперечить проти вищесказаного, то я його попрошу дати відповідь на такі запитання:

1. Навіщо бютівські волонтери за три години до виступу Президента із транспарантами і прапорами ВО «Батьківщина» в руках зайняли всі підступи до монументу Незалежності, де він мав виступати?

2. Чому у день інавгурації Президента волонтери БЮТ тримали велику кількість транспорантів «Юля — прем'єр!», причому зроблених в одній майстерні?

3. Чому на урочистостях із приводу інавгурації Президента України Віктора Ющенка бютівці скандували: «Юля — прем'єр!»?

Відповідь цілком зрозуміла: акція була добре продуманою, вона переслідувала єдину мету — переконати новообраного Президента у тому, що народ «вимагає» призначити прем'єром Ю. Тимошенко. Саме під враженням інавгураційних подій на Майдані цього ж дня Президент у Бориспільському аеропорту підписав указ про призначення Ю. Тимошенко виконуючою обов'язки Прем'єр-міністра України, а незабаром парламент підтримав таке рішення. Так жінка з косою очолила український уряд. Але Ю. Тимошенко добре запам'ятала всіх, хто не бажав її кар'єрного росту, їх вона занесла до списку так званого «оточення президента» і розпочала брутальну кампанію з їхньої дискредитації. Насамперед Ю. Тимошенко перестала із ними вітатися, не подавала руки та ще й хвалилася про це у ЗМІ. І хоча причини протистояння, за великим рахунком, були абсолютно несерйозні, надумані та безпідставні, але Ю. Тимошенко вперто і наполегливо розкручувала махових нападок на найближчих соратників В. Ющенка, яких вона зневажливо обзивала «оточенням Президента», «любими друзями» та іншими непристойностями.

Протистояння із Президентом завершилося на початку вересня 2005 року грандіозним, так званим «корупційним скандалом» та відставкою уряду Ю. Тимошенко. Проте навіть із поразки пані Юля зуміла добути користь — вона вмить перетворила себе на жертву і через півроку таки добилася просто фантастичного результату на парламентських виборах 2006 року. Та повернімося до методів поведінки та способів дій Ю. Тимошенко на прикладі її першого прем'єрства.

Потрапивши в урядове гніздо, Ю. Тимошенко робила все, аби виштовхнути з нього всіх, хто її заважав. Подібним чином вона діяла і в самому БЮТі — там вона робила все, аби вижити звідти А. Матвієнка, лідера Української республіканської партії «Собор» — одного із трьох учасників БЮТ. І то лише тому, що Анатолій Сергійович, на відміну від багатьох безхребетних бютівців, завжди мав свою точку зору та відстоював власні погляди. З усього видно, що Ю. Тимошенко поводить себе, як зозуля: — потрапивши у будь-яке гніздо, вона виштовхує з нього кожного, хто їй заважає. Така у зозулі природа.

18. Юлина тисяча

18 грудня 2007 р. Ю. Тимошенко була обрана Прем'єр-міністром України, а відразу ж після новорічних і різдвяних свят українці отримали від неї подарунок — по тисячі гривень вкладникам Ощадбанку колишнього СРСР. Цілком зрозуміло, що 6 млрд. гривень, які Уряд виділив для таких цілей, він за два новорічні тижні не заробив. Видавали те, що залишилося від попередників, і робили це шляхом простого перерозподілу: у когось взяли, а тут віддали. Проте і таку нескладну справу зробили по дилетантськи, бо спричинили до страшного ажіотажу, росту цін та інфляції.

Протягом шести місяців громадяни України отримували «Юлину тисячу». Звичайно, що для людей, які вже втратили будь-яку надію на справедливість, і одна тисяча гривень мала суттєве значення, бо переважно справа стосувалася пенсіонерів. Таких щасливчиків виявилося 6 мільйонів. За ці 6 мільйонів майбутніх голосів Ю. Тимошенко й організувала авантюрну і популістську акцію, яка не продумана, не обрахована, парламентом не схвалена та й не вирішує головного — повернення реально втрачених вкладів.

Наприклад, якщо людина мала 20 тисяч радянських карбованців, то на них вона могла збудувати дім або купити автомобіль і гараж. А що вона купить за одну тисячу гривень тепер? Та Ю. Тимошенко перетворила справу виплати компенсацій за радянські вклади в Ощадбанку на чергову піар-акцію. Її колишній соратник, народний депутат кількох скликань Олександр Волков прямо сказав: «Юлія Володимирівна розпочала виплачувати «свою тисячу». Цим вона заробляла бали не для уряду, а для своєї президентської кампанії».* Досить чітко і ясно висловився про суть справи.

Кошти для виплати компенсацій Ю. Тимошенко мала намір брати з приватизації стратегічних підприємств України, зокрема Одеського припортового заводу, звідси й така несамовита боротьба за Фонд державного майна України. Своя людина у кріслі голови цього Фонду потрібна для Ю. Тимошенко ще й з багатьох інших причин. Уся ця справа має яскраво виражений авантюрний характер, тому й не може знайти підтримки ні у Президента, ні у депутатського корпусу парламенту. Проте погляньмо на цю проблему з іншого боку.

Те, що вкладники Ощадбанку постраждали, — це незаперечний факт. Україна, яка взяла на себе борги колишнього СРСР як його спадкоємець, винна перед людьми, проте як розумно вирішити цю проблему? Чи є правильним шлях, який блискавично показала Ю. Тимошенко? Мабуть, що ні. У її способі не те що наукою не пахне, а й здоровий глузд відсутній. Народу навіть не пояснили суті справи. А вона така.

_________________________________________
* Волков О. Только звезданутый верит... // Киевский телеграф. — 2008. — 20 июня.— С.З.

Станом ще на 1990 рік у тодішньому Радянському Союзі на рахунках Ощадного банку люди зберігали 120 млрд. карбованців. Увесь державний бюджет СРСР тоді становив 250 млрд. карбованців, тобто люди накопичили заощаджень майже на половину всього річного бюджету. Ці заощадження не лежали мертвим капіталом ні у Києві, ні у Москві — згідно з планами економічного і соціального розвитків, кошти Ощадбанку, як і Держстраху СРСР, залучалися до державного бюджету. Тобто щорічно своїми заощадженнями люди інвестували радянську економіку.

Вже у 1990 році виникла загрозлива ситуація. Народ мав 120 млрд. карбованців заощаджень, а грошей в обігу було лише 40 млрд. карбованців. Якби у 1990 році всі вкладники одночасно захотіли би взяти свої кровно зароблені гроші, то Ощадбанк СРСР не зміг би їх видати — папірців не було. Окрім цього, промисловість тоді випускала товарів народного споживання на 40 млрд. крб. Тобто покриття становило лише 80 млрд. крб. (на 40 млрд. — грошей і на 40 млрд — товару), а ще на 40 млрд. крб. не було ні товару, ні грошей! Навіть не було папірців! Що свідчило про банкрутство фінансової системи СРСР.

Вперше цю проблему спробував розв'язати тодішній прем'єр-міністр СРСР Валентин Павлов. Урядовим рішенням він з травня 1991 р. втричі підняв оптові ціни на всю сировину та енергоносії, що й призвело до першого різкого скачка цін. Тобто, не виробивши додатково жодного цвяха чи бублика, В. Павлов зробив вигляд, що їх стало втричі більше. Таким чином, була здійснена спроба врівноважити масу грошей із масою товарів. Відчайдушні кроки В. Павлова практично нічого, крім старту шаленої інфляції, не дали, а через три місяці — у серпні 1991 р. — Радянський Союз розвалився.

Вперше питання повернення людям вкладів Ощадбанку порушила Народна Рада (тодішня опозиція) вустами свого керівника — академіка І.Р. Юхновського ще у Верховній Раді України 12-го скликання (за теперішньою нумерацією — першого). Народна Рада запропонувала наступний план:

1. Пояснити народу реальну суть проблеми.

2. Оголосити державу банкрутом.

3. Передати вкладникам державне майно на відповідну суму у вигляді сертифікатів напередодні планової приватизації.

Тобто пропонувалась цілком цивілізована схема, за якою кредиторам погашаються збитки.

Та тодішня комуністична більшість і слухати не хотіла про банкрутство держави. У результаті дійшло до того, що є тепер. І примітивні заходи кандидата економічних наук (із 1999 р.) Ю. Тимошенко цієї справи не вирішать.

Проблему заощаджень, як, до речі, і проблему коштів Держстраху СРСР, слід розв'язати шляхом прийняття окремого закону, яким встановити відрахування із приватизованих підприємств України та їхнього майна. Адже ні для кого не секрет, що приватизація в Україні здійснена у дикий спосіб. Власниками створеного всім народом протягом десятиліть стали кілька десятків тисяч найспритніших — вони стали мільйонерами і мільярдерами. А десятки мільйонів трудяг за свої приватизаційні сертифікати не отримали навіть жодної копійки. Тобто теперішні власники користуються майном лише у своїх інтересах. Вони постійно перепродують фабрики, заводи, замітаючи сліди і збільшуючи свої статки у кілька разів протягом одного року. Хай продають, однак за кожну таку операцію нехай сплачують відповідний процент у фонд погашення заборгованості Ощадбанку колишнього СРСР. І усе буде мирно та справедливо. Хай багаті олігархи, і не лише з БЮТ, поділяться нарешті з народом тим, що фактично вони від нього і відібрали.

А кошти від приватизації стратегічних об'єктів, за які пані Юля намагається збільшити свій електорат, слід спрямувати на розвиток потрібних державних програм: будівництво доріг, соціального житла, здійснення природозахисних заходів, забезпечення житлом військовослужбовців, розвиток науки, культури, освіти, підтримку мистецтва, реставрацію замків і фортець, створення музеїв і т. ін.

19. Політичне хамство

Спостерігаючи за роботою Верховної Ради України з її середини та іззовні, бачу одну тривожну особливість: з кожним новим скликанням українського парламенту його склад стає все гіршим і гіршим. Тепер уже можна точно сказати, що за інтелектуальним, освітнім, фаховим і культурним рівнем депутатський корпус Верховної Ради України дванадцятого скликання, а за теперішньою нумерацією — першого (1990-1994), був найсильнішим. В умовах гострого політичного протистояння саме цей парламент піднісся над дріб'язковим сьогоденням і проголосив вічне — Незалежність України. Депутати першого скликання не чіплялися, як теперішні, за владу — вони самі скоротили собі термін депутатських повноважень на цілий рік. Це були депутати, обрані за мажоритарною системою. Гроші тоді не відігравали на виборах жодної поважної ролі, тому виборці в округах бачили, хто є хто, і вибирали кращих. Досить сильним був і склад другого скликання, а ось, починаючи з третього, розпочався різкий спад, а тепер бозна-що робиться.

Візьмемо для прикладу культуру поведінки. Не будемо говорити про недолугі сварки, бійки, усілякі блокування та навіть недопущення Президента до трибуни, подивимось на простіше — мову і фразеологію виступаючих.

У першій Верховній Раді політична напруга була найбільшою — комуністи протистояли націоналістам і демократам, але ніхто колегу не обізвав «брехуном» або не сказав, що він «бреше». Бо це слово звучить образливо і порівнює людину з твариною. І коли траплялася якась неточна обставина, то завжди знаходили відповідний синонім: «висловлюється неточно», «помиляється», «не відповідає дійсності», «говорить неправду», «вигадує», «фантазує», «розповідає байки», «заливає», «лукавить», «щось не те говорить» і на крайній випадок — «обманює».

Подивіться, що говорять лідери БЮТ — Ю. Тимошенко й О. Турчинов. Та майже щодня їхня мова щедро всипана усілякими образами, а слова «брехун» і «бреше» у цих правдолюбців уже стали буденними.

А ось іще кілька прикладів щодо рівня політичної культури, вихованості і такту. «За Черновецьким стоїть величезна банда», — заявила Ю. Тимошенко на мітингу перед виборцями Дніпровського району у київському парку Перемоги 19 травня 2008 р.

Банда — це організована злочинна і суспільно-небезпечна група. Якщо керівнику уряду про неї відомо, то чому не вживає відповідних заходів? Чому так легко розкидає зухвалі і образливі звинувачення на адресу політичного опонента?

На цьому ж мітингу Ю. Тимошенко вдалася і до таких сентенцій: «Найбільший телеканал належить банді», «покидьки в політиці».

Але що це за канал і хто ці «покидьки», прем'єр не назвала. Тому людям залишилося здогадуватися. І дехто міг думати, що Юлині терміни стосуються її ж команди.

«Там залишається старе, надійно корумповане керівництво». Це так Прем'єр-міністр висловилася на адресу Фонду державного майна України.

Якщо у глави уряду є конкретні факти — подавайте до суду, або принаймні конкретно назвіть особу (осіб) та вкажіть на їхні конкретні злочинні дії, хоча б так, як це зробив М. Бродський стосовно до Ю. Тимошенко. Проте так говорити про один із вищих органів державної влади?..

«Ніякої кількості голосів за відставку уряду у цієї зграї немає». Це так Ю. Тимошенко висловилася про опозицію у Верховній Раді України, яка за чисельністю майже дорівнює правлячій коаліції!

Дуже культурне визначення, спрямоване на повагу до політичних опонентів, між іншим, членів парламенту.

«Поплічники Балоги об'єдналися у якийсь там ЄЦ». Так Ю. Тимошенко висловилася на адресу керівника Секретаріату Президента України.

Безумовно, що такий тактовний комплімент явно розрахований на тривалу і дружню співпрацю.

До цього можна додати неодноразове вживання прем'єром і першим віце-прем'єром висловів щодо «м'яса кріля», які, між іншим, бютівська мочилка «Високий замок» виносила аншлагами на свої сторінки. На що розраховували керівники БЮТ, роблячи такі брутальні і непристойні натяки на адресу члена парламенту і керівника партії «Єдиний центр» Ігоря Кріля? «Хоч не вкушу, то гавкну», — кажуть у таких випадках у народі.

Виступаючи на прес-конференції 19 травня 2008 р., Ю. Тимошенко назвала керівника Секретаріату Президента України «керівником клану корупціонерів».

І це все потрапляє у ЗМІ. Приклад Ю. Тимошенко наслідують підлеглі: «Я буду боротися з корумпованим кублом, яке засіло на Банковій», — заявив 20 травня 2008 р. журналісту бютівець А. Портнов.

На вулиці Банковій у Києві, окрім будинку Президента, є ще й два приміщення Верховної Ради, у яких засідають бютівці. Тому мені, наприклад, невтямки, кого ж мав на увазі пан Портнов? Може, оточення свого шефа?

Безперечно: вищенаведені приклади — лише дещиця із бютівського хамства, яке чи не щодня ллється з екранів телевізорів, звучить на радіохвилях, карбується на віки на шпальтах газет.

В інтернеті опубліковано роздруківки розмов, які приписують Ю. Тимошенко. І хоча вона їх і заперечила; судячи із стилю, датування подій та обставин, особисто я не маю сумніву у їхній автентичності. Крім усього іншого, там брутальщиною, непристойностями та образами аж кишить. Навіть на адресу Президента.

Мене завжди дивувала агресивна поведінка Ю. Тимошенко, її манера лаяти і ображати кожного, хто з нею не погоджувався. Дуже кепська риса для політика навіть районного рівня.

Навмисне приниження гідності людини, образи, непристойності — це риси, характерні для людей зухвалих, грубих і нахабних, або по-іншому — хамів. Хамство несумісне з елементарною порядністю і честю. Я ось дивуюся: як Ю. Тимошенко може сподіватися на повагу до власної гідності, систематично принижуючи гідність інших?

Прем'єр-міністр України Ю. Тимошенко невпинно декларує намір вести Україну до Європи. Проте в Європі хамство в політиці є неприпустимою річчю. Можна лише уявити, яка хвиля обурення здійнялася би у сусідній з нами Польщі, якби тамтешній прем'єр вжив одне із вищенаведених висловлювань Ю. Тимошенко. А для пані Юлі — як з гуски вода, та й уже всі поступово змирилися із її зухвалістю, грубістю і нахабністю — складовими морально-етичного поняття, яке називається хамством.

Якось у ЗМІ прозвучав коментар керівника Секретаріату Президента України В. Балоги на дії Ю. Тимошенко — він назвав їх «політичним хамством». Дуже влучна, між іншим, назва. Та ось питання: чи можна політичному хамові доручати керівництво державою?

20. Заморська допомога

Дуже шкодую, що не зберіг статтю із газети «2000» за весну 2007 p., автором якої, як мені не зраджує пам'ять, був відомий журналіст Сергій Кичигін. У публікації йшлося про поїздку Ю. Тимошенко у США та її зустрічі із керівниками впливових єврейських організацій. На цей час журналіст теж перебував у США і подав цікаву інформацію про ці зустрічі. Мене вразило запевнення єврейських керівників, що вони підтримуватимуть на українських виборах Ю. Тимошенко. Ніколи подібні заяви не дозволяли собі висловлювати українські організації за кордоном та давати українським партіям чи політикам в Україні якусь допомогу, бо у нормальних демократичних країнах таке іноземне сприяння, навіть і співвітчизникам, розцінюється як втручання у внутрішні справи іншої держави.

Пригадую, коли у 1989 р. мені, як керівнику Бродівської організації НРУ, американець українського походження Юрко Юрчишин, директор банку у Бостоні, подарував маленький диктофон фірми «Соні», то просив не афішувати це, бо його можуть звинуватити у підтримці української опозиції. І я не розказував про цей подарунок, аж тепер пишу. У період становлення Народного Руху України цей диктофон дуже допоміг: бродівські рухівці записували і власні виступи на мітингах, і виступи компартійних діячів. Пан Юрко Юрчишин, батьки якого виїхали з України в Америку, щиро хотів допомогти етнічній Батьківщині, але не дозволяв навіть у дрібницях переходити межу пристойності, прийняту у демократичному світі. До речі, після проголошення Україною незалежності пан Юрко Юрчишин тривалий час працював радником голови Національного банку України, на цьому посту в Україні він і загинув в автомобільній катастрофі.

Випадок із щирим українським патріотом Юрком Юрчишином я навів для того, аби підкреслити контраст. Тепер американські прихильники Юлії Тимошенко, аніскільки не переймаються подібними «дріб'язками», які можна назвати фактичним втручанням у справи іншої держави при обранні у ній влади. Прочитавши публікацію С. Кичигіна, я подумав: «Яким чином єврейські лідери США нададуть сприяння Ю. Тимошенко в українських виборах? Як це можна зробити, не порушуючи закону?»

Дещо привідкрила завісу стаття під назвою: «Тимошенко в США: встречи не для СМИ» на сайті «Единое Отечество» за 31 березня 2007 р. Публікація величезна, у ній досить докладно висвітлено перебування Ю. Тимошенко у США та Ізраїлі: від організації поїздок та конкретних осіб аж до її зустрічей із американськими урядовцями, українськими і і єврейськими громадськими організаціями. Там, зокрема, зазначено, що зустріч з членами організації під назвою Американсько-ізраїльський політичний комітет (АРАС) «мала цілком конфіденційний характер, і висвітлена, по суті, не була». За даними видання, «першим і головним питанням зустрічі, до якого, до речі, Юлія Володимирівна виявилася не готовою, було наступне: яким чином євреї можуть розраховувати на повернення своєї власності, якою вони володіли до 1917 року? Тимошенко не знайшла, що відповісти. Виручив супроводжуючий її пан Немиря, який сказав, що вони якраз вивчають це питання. На цій зустрічі Юлії Володимирівні була запропонована серйозна фінансова допомога і медійна підтримка».* Про це ж написала і газета «Персонал Плюс», яка, до того ж, уточнила, що єврейські організації ставили перед Ю. Тимошенко питання повернення не лише нерухомого майна, а й землі.**

А я ось подумав, що «серйозна фінансова допомога» навряд чи може вимірюватися вартістю диктофона «Соні», який, до того ж, вже не є дефіцитом, а щодо «медійної підтримки», то виникають запитання: невже її будуть надавати ЗМІ самих США чи Ізраїлю? Мабуть, що ні. ЗМІ, мас-медійну підтримку яких обіцяли Ю. Тимошенко, вже давно є в Україні і їх, мабуть, контролює АРАС. Якби то було не так — хіба вони могли таке обіцяти?

Коли політику надають допомогу, то є дуже великий сумнів, що вона має безкорисливий характер. Якщо пан Ю. Юрчишин дарував мені у 1989 р. диктофон «Соні», то він при цьому чимось керувався. Він же не роздався диктофони наліво-направо усім бажаючим, а дав його керівнику райорганізації НРУ.

Чому? Мабуть тому, що з Народним Рухом України добродій Юрко Юрчишин пов'язував заповітну мрію свою, своїх батьків і дідів про незалежну і самостійну Україну. А на що сподіваються від Ю. Тимошенко її заморські добродійники потужного єврейського лоббі?

_________________________________________
* Тимошенко в США: встречи не для СМИ // Единое Отечество. — 2007. — 31 марта //http://www.otechestvo.org.ua/main/20073/3108.htm
**Українська криза — «інфекція зовні»? // Персонал Плюс — 2007. — 6 червня; Про це ж: http://www.personal-plus.net/224/2123.html; На цю ж тему: Припинити втручання у внутрішні справи України // Персонал - Плюс. — 207. — 8 серпня; // http://www.personal-plus.net/233/2356.html

21. Три додаткові штришки

1. Велика переоцінка Юрія Рогози

У третій книзі про Юлію Володимирівну відомого письменника Юрія Рогози є вражаючий фрагмент, коли він, користуючись нагодою зустрічі із прем'єром, викликав їй кілька людських прохань і проблем та вніс пропозицію щодо поліпшення її іміджу. Ось що з цього вийшло.

«Пані Юля жодних поміток не робила, лише звично і чітко виносила усні резолюції:

— Це до Миколи...

— Це хлопцям у восьму кімнату...

— Це моїм помічницям нагадай, вони щось підкажуть... Я все старанно записував, я ще дуже вірив тоді. Нарешті справа дійшла до останнього пункту.

— І ще... Пані Юлю, не носили би ви цих дурнуватих плать із мереживами, або як там вони називаються. Вони вам не личать... Старять, та й взагалі, ви у них на себе неподібні.

Ось тут-то на мене і піднялися двоє уважних темних очей. Зібраних, жорстких, проникливих..

— Ти це серйозно говориш?

— Ну, звичайно, чого б я вас дурив? Та й люди зі мною згідні.

І ось тут Прем'єр-міністр моєї Батьківщини простягнула руку, взяла блокнот і замислено зробила у ньому якийсь не дуже-то і короткий запис. Вперше за увесь час нашої розмови».*

Залишаю коментар цього епізоду читачеві.

_________________________________________
* Цит. за кн.: Рогоза Юрий. Убить Юлю — ПК.: Медиаэксперт, 2007. — С. 102-103.

2. Жінка ціною в 11 мільярдів доларів

У виданій у Москві книзі «Помаранчева принцеса» її автори Дмитро Попов та Ілля Мільштейн використали американську публікацію про Ю. Тимошенко, автором якої був журналіст Метью Бжезінський, племінник знаменитого Збігнєва. Цей журналіст був акредитований у Москві, але Ю. Тимошенко забажала із ним пообідати і порозмовляти: все-таки родич впливової знаменитості. А головна мета була продиктована одним — повідомити племінника, що вона прагне стати Президентом України. Тобто хотіла дати відповідний сигнал сильним світу цього. Коли це було, автори не зазначають, та з усього видно, що у часи розквіту ЄЕСУ. Далі цитую московське видання:

«За Метью вона посилає літак із Дніпропетровська. Після обіду літак доставив журналіста назад у Москву. Племінник зніяковів, він не хотів один займати увесь літак. Вона його заспокоїла: «Не хвилюйтеся. У мене їх чотири».

Пізніше приголомшений Бжезінський присвятив їй цілу главу у своїй книзі «Gasino Moscow». Із книги ми дізналися, що, крім приватного літака, його уяву вразив взвод тілоохоронців із числа колишніх радянських спецназівців, який охороняв Юлію Тимошенко. Главу про неї він назвав «Жінка ціною в 11 мільярдів доларів».*

3. Екзотичне сало

У відповідь на звинувачення у зраді національних інтересів Прем'єр-міністр України Ю. Тимошенко, у звичній для себе манері, перевела їх в іншу площину: «Щодо зради — пред'явили 7 пунктів. Там любов до сала українського, любов до українського борщу. Що там ще може бути таке екзотичне?»**

Заздалегідь розробленого політтехнологами вислову Ю. Тимошенко явно не запам'ятала, бо опустила «любов до українських вареників», «любов до української вишиванки», «любов до української кобзи» і ще щось; зате вона щиро вставила власне — «Що там ще може бути таке екзотичне?».

Українське сало, український борщ, вареники, вишиванка, кобза — це душа українська, а екзотикою вони є лише для іноземних гостей, туристів, заволок, головотяпів і політичних пройдисвітів.

_________________________________________
* Попов Д., Мильштейн И. Оранжевая принцесса. Загадка Юлии Тимошенко. — М.: Изд-во О. Морозовой — 2006. — С. 142-143.
** Цит. за: Цитата тижня // Україна молода. — 2008. — 29 серпня. — С.4.

22. І чому не послухав?

За Ю. Тимошенко та її структурами тягнеться неймовірний, як для глави будь-якого уряду, шлейф кримінальних історій, звинувачень у корупції та несплаті податків в особливо великих розмірах, судових процесів, неправди, фарисейства, провокацій та інших недостойних дій.

І якщо вдуматися, то заїжджена теза про політичні переслідування режиму Кучми тут спрацювати аж ніяк не може, бо газову принцесу вперше арештували і відправили на нари ще задовго до того, як вона зайнялася політикою і стала членом українського парламенту, а на допити її викликали слідчі не лише України, а й США та Росії. Створеними Ю. Тимошенко фірмами, їхньою діяльністю та коштами ретельно займалися спецслужби й інших країн, зокрема Великобританії. Чого лише варті судові процеси по несплаті тимошенківською корпорацією ЄЕСУ податків в особливо великих розмірах! А російські кримінальні діяння Ю. Тимошенко, закриті «за строком давності»? Можна лише уявити, які товсті досьє існують за кордоном на українського прем'єра. У якій ще державі допустили, щоб високопоставлений урядовець був так залежний від іноземних держав та вразливий у власній? Але ж в Україні йдеться не просто про урядовця, а про прем'єра, главу уряду, яка так прагне стати ще й президентом. Та такого «президента» іноземні спецслужби перетворять на звичайну маріонетку. І на то у Ю. Тимошенко вже нема ради! А в українців?

А українці — добрі люди, їм, як і усім добрякам, миліша солодка брехня аніж гірка правда, тому у них може бути все. Особливо з погляду на те, як Ю. Тимошенко артистично пояснює темні історії своєї біографії, як вона в'юном викручується, як фахово все прикриває, а як облесливо словоблудить!

І немало українців ймуть цьому словоблуддю віру! Наївні. Негативний заряд не може перетворитися на позитивний. Яка б велика кількість мінусів не була — вона нізащо не стане найменшим плюсом. То закон природи. І цю особливість добре підмітив племінник знаменитого Збігнєва Бжезінського Метью Бжезінський. «Вона говорить правильні речі, але не дайте їм обманути вас», — застеріг він українців.*

Наведені у цій книзі численні факти проявів обману, лицемірства, цинізму та підступності вражають своїми масштабами, нахабством та безсоромністю. У мене немає найменшого сумніву, що в усій українській історії за морально-етичним рівнем із Ю. Тимошенко не зрівняється ніхто, а за богопротивними якостями конкурента серед глав урядів їй важко знайти не те що у Європі, а йу світі.

Коли я спостерігаю чергову бютівську авантюру чи провокацію, читаю брутальні публікації у їхній пресі, чую лицемірні слова Ю. Тимошенко про те, що Віктор Ющенко бачить у ній конкурента, спостерігаю її єднання із регіоналами під фарисейський акомпонемент запевнень у вірності демократичній коаліції, з якої БЮТ і не думав виходити, то мені стає соромно... за себе. Бо якби не моя наївна допомога відвертому пройдисвіту, то явно огидні явища сучасної політики українці тепер, мабуть, і не спостерігали. Маю на увазі свої особисті дії, внаслідок яких Ю. Тимошенко уникла арешту і лави підсудних.

Сталося це наприкінці березня 2001 року. У той день Печерський районний суд м. Києва, в особі судді Миколи Замковенка, ухвалив рішення про необґрунтованість застосування до Ю. Тимошенко запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою. Нагадаю, що 13 лютого 2001 р. Ю. Тимошенко було заарештовано. У цей день із фракції «Батьківщина» вийшло чотири чи п'ять народних депутатів, а я у знак протесту проти політичних репресій (чомусь тоді у це наївно вірив) подав заяву про вступ у «Батьківщину» (думав — вступаю в партію, а виявилось — в...).

У день прийняття знаменитого рішення судді М. Замковенка, я серед інших депутатів поїхав до Лук'янівського СІЗО добиватися негайного визволення Ю. Тимошенко. Мені, одному із депутатів, вдалося пройти на територію СІЗО.* І коли Ю. Тимошенко крізь стрій охоронців виводили до тюремних воріт, то я, взявши сумку, повів її на прохідну, на якій знаходилися депутати. Це її і врятувало, бо за воротами на неї чекав великий загін «Беркута» та два працівники Генеральної прокуратури, які мали їй вручити ордер на новий арешт. Безумовно, якби таке сталося, то Ю. Тимошенко таки предстала би перед Фемідою на фоні 500-томів кримінальної справи по її діяльності в ЄЕСУ. Про судову перспективу «газової принцеси» не важко здогадатися — вона б зараз тихо і сумирно б шила сімейні труси, медичні халати і робочі рукавиці, а в українському політикумі не було би дикунських чвар, безглуздого розбрату і публічної гризні.

_________________________________________
* Цит за: Богословська І. Влада і Тимошенко. Прес-конференція. 18 вересня 2007 р. // Події. Інтернет-видання // http://podii.com.ua/print/?p=politics/2007/09/18/170120.html.
** Докладніше про цю історію дивись розділ «Доленосний випадок» у книзі: Чобіт Д. Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ. — Броди: Просвіта, 2006. — С 33-35.

Як багато залежить від кожного з нас. Якийсь незначний, на перший погляд, випадок може вплинути на долю цілої країни. Недаремно великий Вольтер вжив знаменитий вислів: «Його Величність Випадок».

Пригадую, коли я перескочив через турнікет і прорвався крізь наряд військовослужбовців на подвір'я СІЗО, то О. Турчинов, із переповненими жахом очима, кричав, аби я не провокував ситуацію і повернувся на прохідну. Про це ж мене просили два офіцери і міліцейський генерал Савченко. І чому я їх тоді не послухав?

23. Відомі про Ю. Тимошенко і БЮТ

«У Юлии Владимировны характер мобильно-взрывной. Она будет идти к своей цели не останавливаясь ни перед какими преградами».
Олександр Фельдман,
народний депутат України. — Українська правда. — 2008. — 23 лютого.

«Ще перебуваючи у списку «НУ» я всіх переконував, що перспектива України — тільки в об'єднані Партії регіонів і «помаранчевих». Але, як бачимо вийшло те, що вийшло».
Сергій Головатий,
народний депутат України. — 2000. – 2008 — 13 июня.

«Я б не назвав цю партію суто ідеологічною, хоча я й до неї належу».
Володимир Яворівський.
— Високий Замок. — 2008. — 11 червня.

«У фракції БЮТ уже давно немає єдності духу і спільності ідеї».
Ігор Рибаков,
народний депутат України від Блоку Юлії Тимошенко. — Факты. — 2008 — 11 червня.

"Як тільки вони дориваються до влади, то думають пише про свої інтереси".
Олександр Волков.
— Киевский телеграф. — 2008.— 20 июня.

"Президент постійно робить дурниці, оскільки не можна покладатися на Тимошенко, як на надійного партнера".
Олександр Волков.
— Киевский телеграф. — 2008. — 20 июня.

"Судячи з першого досвіду її роботи — по бюджету — можу сказати, що це людина небезпечна. Так як гальм у Юлії Володимирівни немає".
Сергій Терьохін. — День. — 14 серпня 1999р.

"Браконьєра призначили лісником".
Джордж Сорос.
Так вигукнув американський фінансист і філантроп, коли дізнався про призначення у 2000 р. Ю. Тимошенко віце-прем'єр-міністром України з питань паливно-енергетичного комплексу.
Попов Д., Мильштейн И. Оранжевая принцесса. — С. 193.
— Киевский телеграф. — 2008.— 20 июня.

«В Юлі Тимошенко, як і в її оточення, немає політичного майбутнього. В куртизанок, які дбають лише про власне задоволення, причому не по любові, а за гроші, безчесно відібрані у народу, майбутнього немає».
Павло Лазаренко, колишній Прем'єр-міністр України // — Попов Д., Мильштейн И. Оранжевая принцесса. — С. 188.

«Майже два роки тому я сказав, що Юлії Володимирівні кинути Віктора Андрійовича — що два пальця обмочити».
Олександр Волков, — Киевский телеграф. — 2008. — 20 июля.

«Подивіться на список (БЮТ. — Д. Ч.) і самі зрозумієте, тут не потрібні коментарі, я не кажу, що там люди хороші чи погані, я просто впевнений на 100%, що ця сила не буде захищати інтереси українського народу».
Петро Димінський, народний депутат України IV-го скликання // Чобіт Д. Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ. — Броди: Просвіта, 2006. — С.85.

«З таким списком не соромно виходити на люди. Аж душа співає».
Олександр Турчинов.
— Україна молода. — 2005. — 20 грудня.

«За півроку життя в опозиції ми втратили 26 депутатів».
Юлія Тимошенко.
— Дзеркало тижня. — 2007. — 16 червня.

«Як вважає лідер ЛДПР Володимир Жириновський, лідер БЮТ «ані перед чим не зупиниться і до могили його (В. Ющенка. — Д. Ч.) доведе».
Руденко С. Уряд Юлії Тимошенко. — К.: Саміт-книга, 2008. — С. 26.

24. Юлія Тимошенко: Думки вголос.

«Я хочу нагадати, що до 1997 року я створила й очолювала одну з найбільших приватних компаній».
Руденко С. Уряд Юлії Тимошенко. — К.: Саміт-книга, 2008. — С.33.

«Я вважаю, що потрібно не саджати олігархів, а змушувати їх ділитися».
Руденко С. Уряд Юлії Тимошенко. — К.: Саміт-книга, 2008. — С.32.

«Я думаю, що я зможу зробити все, щоб ніхто не міг зруйнувати ані демократичну коаліцію, ані єдність Президента і прем'єра».
Телевізійна служба новин. — Студія «1+1». — 2008. — 3 лютого.

«Лаятися із Віктором Андрійовичем — це руйнувати перспективи України. І ніколи наша команда цього не робила, і робити не буде».
Руденко С. Уряд Юлії Тимошенко. — К.: Саміт-книга, 2008. — С.26.

«Віктор Андрійович — мудра людина».
Українська правда. — 2001. — 6 січня.

«Віктор Андрійович належить до тієї категорії людей, до яких відчути повне розчарування неможливо».
Українська правда. — 2001. — 26 грудня.

«Можу сказати, що він (В. Ющенко. — Д. Ч.) дуже допомагає мені в житті вистояти».
Дзеркало тижня. — 2001. — 13 січня.

«Із Віктором Ющенком ми були єдиною командою».
Известия. — 2001. — 27 січня.

«Я, лідер виборчого Блоку Юлії Тимошенко, заявляю про те, що очолювана мною політична сила ніколи і за жодних обставин не буде вступати в коаліцію з Партією регіонів».
Руденко С. Уряд Юлії Тимошенко. — К.: Саміт-книга, 2008. — С.33.

25. Заключения до книги другої

Мабуть, поява на владному олімпі України Юлії Тимошенко, як і її теперішнього друга Віктора Медведчука, була для українців конче потрібною справою. На прикладі їхньої діяльності та створених і розбудованих під них організацій СДПУ(о), ВО «Батьківщина», БЮТ українці наочно побачили, що являє собою політична макуха. І це дуже добре видно на всіх рівнях: центральному, кримському республіканському, обласних, районних і міських — методи діяльності та якісний підбір кадрів скрізь ідентичні. А причина одна: організації ВО «Батьківщина» та БЮТ створювалися під одну персону — Юлію Володимирівну Тимошенко, точно так, як СДПУ(о) — під В. Медведчука.

Вартувало Вікторові Володимировичу відійти від справ, як СДПУ(о) розлетілась, як картковий будиночок. Така сама доля очікує і бізнес-політичні структури Ю. Тимошенко, через те що у їх основі немає правди. А все, що будується на лукавстві, обмані і неправді, не витримує випробування часом.

Безумовно, вищенаписане може не сподобатися пані Юлі, вона воліла б, щоби про явно непривабливі для неї речі не писали. Однак Ю. Тимошенко прагне стати президентом держави, то народ мусить про неї знати все. А що стосується негідних вчинків та непристойностей, то їх потрібно соромитися не тоді, коли про них пишуть, а коли їх роблять.