Книга шоста

Підсумки

I. Навіщо їм влада?
 
II. Потрібні зміни
  • 1.Потреба у змінах
  • 2.Досвід минулого
  • З. Гірке сучасне
  • 4.Необхідні зміни виборчої системи
  • 5.Конституційна асамблея
III. Про жупел антисемітизму
 
IV. Замість післямови
 

І. Навіщо їм влада?

Мене завжди непокоїла думка:  чому влада має таку
притягальну силу для них? Чому влада так їх вабить
?
Вацлав Гавел*
 

Зазначені в епіграфі слова видатного сина Чехії були для мене вкрай близькими, бо постійно думав про це ж саме: — чому в Україні величезна кількість звичайної політичної шпани так прагне влади? Для чого їм влада? Про інтереси простих виборців ця шпана забуває наступного ж дня після одержання депутатського мандата. Що ж за сила, наче магнітом, тягне їх у владу? Маю повне моральне право так поставити запитання, бо й сам перебував у владі: тричі обирався народним депутатом України, двічі — районної ради, один раз — у 1994 р. — всенародно обраний керівником району. До влади ніколи не рвався і під час усіх своїх виборчих кампаній, у тому числі і програної у 2002 р. на Дніпропетровщині, завжди говорив виборцям: «Мене влаштовують обидва варіанти — буду обраний чи ні. Якщо оберуть, то сумлінно виконуватиму покладену народом місію, якщо не довірять — значить, звільнять мене від цієї непростої ноші, і я матиму, чим зайнятися: історичними дослідженнями, підприємництвом. У мене це завжди виходило непогано. До слова, у створеному мною ще у 1988 р. кооперативі «Броди» працювало 138 осіб — це за відомостями виплати зарплат з усіма нарахуваннями. То було не торгівельне, а виробниче підприємство — ми реставрували пам'ятки архітектури, здійснювали туристсько-екскурсійну діяльність; про нас писали в газетах, журналах, окремих збірниках, не раз висвітлювали у програмах телебачення. Ми ніколи нічого не приховували і в офшорах грошей не ховали. Та коли у 1990 р. мене вперше обрали народним депутатом, тоді ще Української РСР, я залишив підприємництво та цілком віддався справі великої політики. Я був серед тих, хто голосував за доленосні для українців рішення і визначальні документи, прийняті Верховною Радою України: «Декларацію про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р.), Акт проголошення Незалежності України (24 серпня 1994 р.), Конституцію України (28 червня 1998 р.). І якби будь хто у житті більше нічого не зробив, то навіть за прийняття будь-якого із згаданих документів міг би вже пишатися. А я пишаюся ще й тим, що очолюваний мною у 1994-1998 рр. Бродівський район за багатьма показниками вийшов на передові позиції не лише на Львівщині. У 1995 р. ми стали другим районом в Україні, де було ліквідовано заборгованості із заробітних плат учителям, лікарям та іншим бюджетним працівникам. І зроблено це було силами самого району. Аби такого досягнути, очолювана мною рухівська команда працювала самовіддано, не покладаючи рух. А у мене і багатьох керівників робочий день тривав не з 9-ї, а з 8-ї і не до 18-ї, а нерідко і до 22-ї години. Ми намагалися допомогти всім — у цьому якраз і полягає головна функція влади.

Про район теж писали. Величезна публікація доктора економічних наук професора Вячеслава Дедекаєва мала красномовну назву: «Бродівський феномен», а Левко Лук'яненко зі шпальт «Української газети» у заголовку статті закликав: «Вчіться у Дмитра Чобота». Так що зроблене мною дає підстави не лише цим пишатися, а заодно й пред'явити відповідні вимоги іншим представникам української влади.

Насамперед попрошу Ю. Тимошенко: «Назвіть, пані Юлю, речі, які ви зробили у житті і якими пишаєтеся?» Це дуже гарне запитання. Його мені поставив ще у 1992 році австрійський сценарист, який тоді знімав фільм про Йозефа Рота і місто Броди. І хоча запитання було поставлене несподівано, я йому довго перераховував усе, що зробив корисного для людей і що є предметом моєї гордості, — починаючи від створеного мною Бродівського краєзнавчого музею і закінчуючи Актом проголошення незалежності України. А на запитання: «Ваша найбільша мрія», я відповів: «Мрію, щоб Україна стала заможною, процвітаючою державою, а рівень добробуту мого народу не поступався провідним країнам Європи, і робитиму для цього все, що зможу». Нагадаю, тоді прилавки всіх магазинів були абсолютно порожніми, їх теж знімали телекамерами. «Дуже добре! — вигукнув сценарист, коли йому переклали сказане. — «На цих словах ми і закінчимо наш фільм», — радісно оголосив він. Фільм кілька разів показало австрійське телебачення, він закінчувався моїми словами, і його в Австрії та Німеччині бачили брідщани.

Дуже добре знаючи тему, я навіть не можу уявити, що може відповісти, по суті, на чудове для позитивного політика запитання Юлія Тимошенко, особливо про час до грудня 1996 року — дати її пришестя у владу.

Чим, зробленим нею, вона може пишатися? Молодіжним центром «Термінал», який у 1990 р. займався «секс-просвітою» дніпропетровської молоді та школярів і збивав на цьому свій капіталець? Українсько-кіпрською корпорацією «Український бензин», яка, як нібито підприємство з іноземними інвестиціями, крутило сотнями мільйонів доларів США, але не сплачувало до державного бюджету податків і платежів — головного джерела виплат пенсій та заробітних плат працівникам бюджетної сфери? А, може, ЄЕСУ є предметом особливої гордості «газової принцеси»? Чи, може, Ю. Тимошенко пишається британською компанією «United Energy International Ltd», яку вона й створила, аби мінімізувати податки в Україні? Що ж корисного для України, або хоча б для дніпропетровців зробила Ю. Тимошенко з 1990-го по 1996 рік, тобто за період до першого обрання народним депутатом України? Чим вона може пишатися? Якщо Ю. Тимошенко скаже, що пишається тим, що врятувала кіровоградців від холоду і замерзання у 1996 p., бо дала їм безоплатно 5 тисяч тонн вугілля, то я зауважу: — це вона зробила у ході своєї першої виборчої кампанії, але хай назве приклад, коли раніше бодай комусь дала безоплатно хоча б одну тонну! Назвіть приклади такого альтруїзму, пані претендентко у Президенти! Мабуть, вона не назве, бо за українців вона згадує лише крізь призму виборів, як і про православні церкви. У зв'язку з тим ще одне прохання: «Назвіть, пані Юлю, хоча б одну українську церкву, якій ви дали хоча б один купон до своєї першої виборчої кампанії на Кіровоградщині, тобто до осені 1996 року?»

І коли такі приклади пані Юля назве, то ще і я можу змінити своє вкрай негативне ставлення до неї. Проте якщо таких прикладів немає, то тоді, пані Юлю, злазьте з воза і не морочте українцям голів.

Владні функції, якщо їх чесно ї сумлінно здійснювати, — це тяжка, часто дуже невдячна справа та ще й велика відповідальність. І чим вища посада — тим важчою є робота і більшою є відповідальність. Влада визначає життя держави та добробут її громадян, тому у ній мають працювати кращі, ті, хто прагне творити добрі справи для свого народу і своєї країни. Особлива місія лежить на керівниках — президентові, прем'єрові: вони визначають не лише курс, а й ритм життя країни, і їхні дії щодня відчувають на собі всі громадяни.

Один наш видатний сучасник на цю тему сказав чудові слова: «Влада дається волею Божою, як тяжкий хрест служіння своєму народові. Хто саме так розуміє і сприймає владу — той здатний виконати велику місію». Вдумайтеся, шановний читачу, в ці слова: «Влада дається волею Божою, як тяжкий хрест служіння своєму народові». Це справді так: влада — своєрідний хрест, який потрібно нести, вона ж і позбавляє людину багатьох звичайних радощів життя: сімейного затишку, спілкування з рідними, навіть для звичайного походу на природу немає ніколи часу. Ритм життя у владі шалений, а в робочому плані на день і шпаринки зайвої ніколи немає.

Я, наприклад, дуже дивуюся: навіщо мільярдерові Валерію Хорошковському, статки якого оцінені в 1 млрд. 550 мільйонів доларів, посада звичайного державного чиновника — голови Державної митної служби України, на яку його призначила Ю. Тимошенко? В. Хорошковський на роботу їздить автомобілем «Майбах» вартістю понад 500 тисяч євро. А зарплата у цього держслужбовця — 16 тисяч гривень у місяць. Однак, якщо він чесно виконуватиме свої державний функції, то за цілий рік не заробить на запасне колесо до свого автомобіля! Або візьміть іншого бютівця — банкіра Сергія Буряка. Чоловік із статками 887 млн. доларів пішов на державну службу — він тепер голова Державної податкової адміністрації України. На цю посаду поставлений завдяки Ю. Тимошенко; він заради цієї посади навіть здав щойно отриманий мандат народного депутата України за списком БЮТ! Навіщо це С. Буряку?

Цілком зрозуміло — бізнесмени прагнуть стати депутатами і проникнути на ключові посади виконавчої влади, передусім заради своїх приватних інтересів. Вони йдуть у владу, аби з її допомогою захистити свій бізнес, зміцнити власний матеріальний стан, збільшити свій капітал та завдяки посаді набути більшої вагомості у суспільстві. І керуються олігархи не інтересами Української держави й народу, а потребами свого бізнесу та особистими амбіціями. Саме тому їм потрібен доступ до механізмів державного управління, бюджетного фінансування і адміністративного впливу. Тому й державні рішення приймаються відповідним чином. То чому дивуватися, що у владі порядку немає, а економіку лихоманить? Бо немає визначального — самої ідеї і політичного плану. А звідси — ще одне запитання: «Що може об'єднувати таких різношерстних олігархів БЮТ?» Мабуть, лише суми за місце у списку. Ось вам і першопричина їхньої непостійності, необов'язковості та безперервних плачів пані Юлі про зраду. Зрештою, у неї й команди справжньої немає, а так — консорціум бізнесменів.

Відомо, що винагородою за будь-яку працю є заробітна плата. Вона в українських високопосадових державних службовців не надто велика, але і немала на тлі середньостатистичного українця. Однак зовсім не зарплата і пільги приваблюють олігархів у парламент і виконавчу владу. А що? Чесну відповідь на це запитання можуть дати лише самі чиновники — олігархи і Ю. Тимошенко. Але є великий сумнів, що вони будь-коли скажуть правду, та ще й публічно. Про те, що олігархи пішли у владу, аби нести важкий хрест, — теж не повірю. Як не вірю і Юлії Володимирівні.

Для чого Ю. Тимошенко влада? У чому причина її несамовитої боротьби за посади? За всю 17-річну історію Української незалежної держави, та й, мабуть, за всю історію України, не було особи, яка так захланно, затято, підступно та безсоромно прагнула здобути владу, розштовхуючи і паплюжачи всіх, хто зустрічається на її шляху. Заради чого так діє Ю. Тимошенко? Заради поста Президента? А він їй навіщо? Питання дуже серйозне, і варто над ним добре замислитися.

Слова про те, що «влада — тяжкий хрест служіння своєму народові», належать Степанові Хмарі, колишньому дисидентові, непохитному борцеві за незалежну Україну, народному депутатові України кількох скликань, Герою України. Степан Хмара чи не перший розпізнавав суть Юлії Тимошенко і вийшов із рядів її ганебної організації з чудовою але наскрізь фальшивою назвою «Батьківщина», у якій він був заступником! Це і з нього теж Ю. Тимошенко пробувала зробити для себе фіговий листок. Не вийшло! Степан Хмара залишив пані Юлю, бо побачив фальш, лицемірство і фарисейство — богопротивні якості. А влада від Бога — це влада правди, а не обману.

II. Потрібні зміни

1. Потреба у змінах

Як не парадоксально, але явно шкідницька і деструктивна діяльність у великій українській політиці Юлії Тимошенко та її бізнес-політичного охвістя принесла і очевидну користь, бо переконала чи не всіх у потребі проведення радикальних змін в державному управлінні країною. Проте шлях, який Ю. Тимошенко підготувала у втаємниченому від суспільства проекті змін до Конституції є неприйнятним, — це проект не для держави і народу, а під неї особисто; він не те що не фаховий, а — бездарний. А перед тим, як щось вагоме робити, слід взяти краще із свого минулого та опертися на досвід, уже вироблений людством.

2. Досвід минулого

Упродовж останніх років Верховна Рада України зовсім не подібна на представницький орган влади народу, вона більше нагадує кубло розбрату. Це очевидно всім. На 90% така ситуація стала наслідком деструктивної роботи Ю. Тимошенко, починаючи від дикого способу формування нею виборчих списків і закінчуючи влаштуванням, за її ж особистою вказівкою, всіляких авантюр і провокацій у сесійній залі та за її межами, вершиною яких стали блокування трибуни, президії, електрощитової, навіть дверей, обезструмлення парламенту і недопущення виступу Президента України. Такого в Україні ще не було ніколи.

Сірість роботи Верховної Ради України, яку й парламентом важко назвати, відповідає сірості її складу. Кого у теперішній Верховній Раді України можна віднести до яскравих особистостей, здатних висувати вартісні ідеї, вносити слушні пропозиції, вміти переконувати опонентів і брати на себе відповідальність за прийняте рішення? Їх кілька: Віктор Янукович, Микола Азаров, Сергій Головатий, Олександр Лавринович — у Партії регіонів, Володимир Литвин — у блоці свого імені, В'ячеслав Кириленко і Юрій Ключковський у «Нашій Україні», Петро Симоненко — у комуністів. А у БЮТ? Та після того, як Ю. Тимошенко й О. Турчинов перейшли на роботу в Кабмін, там немає нікого!

Для прикладу проілюструю ситуацію у Верховній Раді України першого скликання. У Народній Раді — так тоді називалася опозиція — була велика плеяда яскравих постатей і явних народних лідерів, серед них три академіки: Ігор Юхновський, Михайло Голубець, Павло Кислий; ціла когорта добре відомих у світі борців і правозахисників: Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Степан Хмара; Ірина Калинець; гроно письменників, які тоді будили і підіймали народ: Іван Драч, Дмитро Павличко, Роман Іваничук, Роман Лубківський, Володимир Яворівський, Петро Осадчук, Павло Мовчан; режисер Лесь Танюк, журналіст Віталій Карпенко; науковці: Орест Влох, Михайло Швайка, Володимир Панченко, Степан Пушик. Не менш яскравими стали Лариса Скорик, Іван Заєць, Сергій Головатий, Микола Поровський, Владислав Носов, Віталій Мельничук, Тарас Нагулко, Віктор Бедь, Василь Червоній, Олександр Барабаш та цілий ряд інших, не менш достойних і мудрих; їх було так багато, що й не всіх нараз згадаєш.

А які професіонали тоді перебували у рядах правлячої комуністичної більшості! Володимир Івашко, Станіслав Гуренко, Віталій Масол, Вітольд Фокін, Леонід Кравчук, Микола Хоменко, Валентин Симоненко, Валерій Пустовойтенко, Володимир Слєднєв, Василь Дурдинець, Валерій Череп. І це далеко не повний список, бо кому, наприклад, не запам'яталися колоритні, мудрі і дотепні комуністи: Олександр Мороз, Василь Степенко, Микола Артеменко, Сергій Дорогунцов, Василь Сухий, Андрій Печеров? А серед незалежних депутатів виділялися Іван Плющ, Вадим Гетьман, Іван Салій, Микола Шкарбан! За всіма вищезгаданими особистостями якось загубився навіть Леонід Кучма — він тоді ще не впливав на ситуацію, а лише придивлявся.

І в першому, і в другому складі Верховної Ради України підібралися справді кращі з кращих, ті, хто пройшов чистилище виборів у мажоритарних округах. Тому й рівень Верховної Ради був високим в усіх відношеннях. І хоча тоді тривала найгостріша боротьба ідей та відбувалося найсильніше політичне протистояння, але дикунства, образ і хамства не було. Так було тоді. А що коїться сьогодні?

3. Гірке сучасне

Постійні кризи та гризня за владу стали головними ознаками діяльності Юлії Тимошенко на чолі уряду та блоку її імені. Такі речі не додають Україні авторитету і не приносять користі народу — вони шкідливі за своєю суттю. Далі тривати подібне неподобство не може.

4. Необхідні зміни виборчої системи

Для того, аби кардинально поліпшити ситуацію в державі, слід радикально змінити спосіб формування Верховної Ради України. Вже, мабуть, ні в кого не викликає сумніву потреба повернення до змішаної, пропорційно-мажоритарної системи виборів. За принципом 50 на 50. Пропорційна система дасть можливість розвиватися партіям — основі громадянського суспільства, а мажоритарна — забезпечить можливість проходження у парламент незалежних, але достойних представників народу, це по-перше. І по-друге: факт наявності мажоритарних депутатів, серед яких просто не може бути випадкових, стане тим фактором, який безумовно вплине на якісний рівень кандидатів у парламентських списках партій. І по-третє: наявність мажоритарних депутатів покінчить із клановим поділом українського парламенту та забезпечить його продуктивну роботу, бо більшість гарантовано буде створена, і то не з якихось явно нестабільних 227 голосів, а не менше, як із 300. Тоді й уряд працюватиме, ніби годинник.

Обрання за списками партій теж слід суттєво вдосконалити. В основі має бути висунення кандидатів та їх підтримка на всіх рівнях: первинна організація, районна, обласна та остаточне затвердження на з'їздах партій. І жодних квот ні для вождів, ні для секретарок не може бути. Якщо хтось із них знає достойну кандидатуру, то має спочатку звернутися до партійних низів і пройти увесь шлях затверджень. Тоді посилиться роль самої партії і, звісно, зведеться до нуля можливість банального розпродажу депутатських мандатів.

У всіх демократичних європейських країнах немає імперативного мандата, тобто права партії позбавити повноважень свого депутата. Парламенти формуються не партіями — їх обирають народи, тому член парламенту будь-якої країни відповідає перед народом і має бути вільним у своїх діях. Партії на нього можуть впливати, тому для рівноваги їм слід дати великі можливості щодо організації його відкликання, але лише через голосування народу. Проблема перебіжчиків — це не проблема народу, а проблема партій. А депутати і політики мусять мати право не лише на перехід до іншої політичної сили, а й до зміни своїх поглядів, бо життя не стоїть на місці, а мудрий бачить краще і передбачає ліпше. Уінстон Черчіль тричі призначався прем'єр-міністром Великобританії, один раз від ліберальної партії, а двічі — від консервативної, проте його велич від цього не зменшилася в очах співвітчизників — вони його визнали кращим британцем за всю історію країни.

Безперечно, що змішана виборча система і суворий контроль низових партійних організацій вкрай невигідні політичним вождикам, невдахам і торговцям місцями у парламентських списках. Та хіба на них слід орієнтуватися?

Україні необхідні дві ключові речі — стабільність і порядок, їх може забезпечити лише об'єднання та злагода. Вся минула діяльність Ю. Тимошенко свідчить, що її шлях — це дорога війни і розбрату, навіть у середовищі союзників. Такий шлях безперспективний, він веде у безвихідь. Для примітивних воєнних дій великого інтелекту не потрібно і політичної культури також.

5. Конституційна асамблея

Запорукою успішного розвитку будь-якої країни є злагоджена робота всього механізму державного управління: законодавчої, виконавчої і судової влади. Коли такий механізм позитивно відпрацьований, то жодні вибори — парламентські чи президентські — не впливають на його функціонування, а громадяни країни не відчувають зміни влади. Так в ідеалі має бути.

В Україні цей механізм не відпрацьований до сьогодні. Як наслідок, очевидним для всіх було постійне протистояння між усенародно обраними парламентом і Президентом. За 17 років незалежності в Україні практично щорічно відбувалася зміна Прем'єр-міністра і всього складу Кабінету Міністрів, що, безумовно, негативно позначалося на функціонуванні державного управління, стабільності ситуації в державі.

Після вкрай невдалої конституційної реформи 2004 р. і так непроста ситуація в управлінні державою загострилася протистоянням ще й уряду і Президента. Як наслідок — нема злагоди між трьома найвищими інститутами державної влади: Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України і Президентом України. До цього додається гостре протистояння у парламенті.

Мудрі і добропорядні люди при будь-якій системі державного управління знайдуть спосіб злагоджено працювати задля своєї країни та народу. На превеликий жаль, в Україні спостерігається дещо інша картина, а всілякі авантюри і явні провокації у вищих ешелонах влади — тому яскраве свідчення. Чого ж доброго у цій ситуації можна сподіватися?

Вихід один — зміна Конституції України у частині, що стосується вищих органів державної влади: Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України та механізмів усієї вертикалі державного управління й взаємодії із органами місцевого самоврядування. Безумовно, тут слід врахувати власні помилки і запозичити кращий світовий досвід. Без висококласних фахівців і спеціалістів у галузі конституційного права не обійтися — саме вони мають виробити і подати проект таких змін та винести його на широке всенародне обговорення. Найкраще, аби проекти обговорив і схвалив авторитетний дорадчий орган — Конституційна Асамблея, у якій були б представники від кожної районної і міської громад України. А схвалений Конституційною Асамблеєю проект внесення змін до Основного Закону слід подати на затвердження Верховної Ради України. Ми б тоді отримали справді народну Конституцію, написану на перспективу, а не під сьогоднішні потреби якоїсь партії чи особи.

III. Про пугало антисемітизму

Про БЮТ я написав три книжки: «Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ», «Фарисеї, або Неоголошена війна Україні» і «Ананас, або Новий план захоплення Києва». Всі вони гостро-викривальні, у них наводяться численні факти негідної, фарисейської діяльності лідерів БЮТ. Жоден факт ніхто не заперечив і не спростував, мене лише звинуватили у антисемітизмі. Зробив це у прямому ефірі «5-го каналу» провідний політтехнолог тимошенківської бізнес-політичної організації Дмитро Медведев. І коли ведучий Роман Скрипін попросив його пояснити те, у чому полягає антисемітизм Дмитра Чобота — пан Медведев, не знайшовши нічого ліпшого, заявив, що критикуючи М. Бродського, автор розповів про його єврейське походження та назвав єврейське прізвище його предків, торкнувся інших єврейських питань.

Можна лише уявити, який антисемітський гвалт зчинять у БЮТ цього разу. У зв'язку із такою перспективою хотів би наголосити на наступному.

У книзі «Макуха» називаються конкретні факти відверто шкідницької і деструктивної роботи бютівських верховодів та їхньої організації в цілому. При цьому зауважу, що про велику кількість негідних, фарисейських вчинків вождів БЮТ я навіть не писав, бо хоча й був упевнений у їхній достовірності, та не мав достатніх доказів. Але те, що написано, безперечно, свідчить про підступні, цинічні і нахабні методи політичної боротьби. І хто б їх не вчинив: — українець, росіянин чи єврей, — такі дії його не можуть прикрашати, бо вони негідні. Тому не вартує негідника виправдовувати лише тому, що він етнічний єврей, а його опонента обзивати антисемітом. Зрештою, невже серед українських євреїв бракує порядних людей?

Зауважу, що першу брутальну сіоністську провокацію проти мене вчинено не бютівцями, а їхніми ідейними попередниками — об'єднаними есдеками 20 січня 2000 р. прямо у сесійній залі Верховної Ради України під час блокування трибуни. Тоді, аби навмисно зірвати роботу парламенту, депутат Г. Суркіс, із яким я ніколи не мав нічого спільного, несподівано і абсолютно безпричинно, напав на мене прямо у головному проході сесійної зали. Зав'язалася бійка. Наступного дня друг Г. Суркіса В. Медведчук, відкриваючи засідання народних депутатів в «Українському домі», заявив, що серед надуманих причин, з яких вони мусили сюди перейти, було фізичне протистояння, яке вчора відбулося у сесійному залі. Тобто самі влаштували провокацію, самі ж і послалися на неї для обґрунтування своїх же явно протиправних дій!

Я, звичайно, подав на Г. Суркіса до суду. У мою підтримку 20 січня 2000 р. проголосувала і Верховна Рада, доручивши Генеральній прокуратурі України провести відповідне розслідування. Після оксамитового шахрайства в «Українському домі» 21 січня 2000 р. у прокуратури пропав інтерес будь-що розслідувати, проте судовий процес таки відбувся. Напередодні засідання Печерського районного суду на захист Г. Суркіса дружно стали деякі депутати-євреї і підписали на мене фальшиві свідчення. Мене найбільше здивувало, що серед тих, хто подав до суду цілком неправдиві і наклепницькі свідчення, був Михайло Бродський, з яким я завжди перебував у досить приятельських стосунках. На його прохання я навіть розшукував дані про його предків, які у XIX ст. проживали у моєму місті Броди. І коли я перепитав М. Бродського чи дійсно він таке написав, то Михайло Юрійович знервовано відповів:

— Знаешь, что касается єврейства, то для меня все! Не надо было в суд подавать.

— Виходить, що коли зачеплені інтереси якогось єврея, то можна брехати, зводити наклепи, очорнювати людину нізащо? Міша, а де ж тоді совість? Ти що, не боїшся Бога?

Повне обличчя Михайла Бродського залилося червоним багрянцем аж по шию, він зі злістю щось сказав на мою адресу і швидко залишив сесійну залу.

Після цього випадку я ніколи не подавав руки М. Бродському і з ним не вітався — в морально-етичній площині він впав у моїх очах і перестав бути пристойною людиною.

У Печерському суді, де я судився із Г. Суркісом, мною було внесено клопотання про виклик у зал суду свідка М. Бродського, якого я там досить просто викрив би, вивів на чисту воду і довів всю нахабну і цинічну брехливість його свідчень. Проте до судової зали М. Бродський обачно не з'явився.

Згодом мені стали відомі деталі підготовки письмових свідчень до Печерського районного суду. Їх готувало кілька осіб за дорученням зацікавлених у справі. На провідних телеканалах взяли відеозаписи інциденту між мною і Г. Суркісом, дивилися, хто знаходився поблизу місця конфлікту. Шукали чомусь євреїв. Всім їм на одному комп'ютері, одним шрифтом набрали майже ідентичні заяви до суду із тим, що вони ніби чули, як я обматюкав Г. Суркіса та ще й назвав його «жидом». Внаслідок він на мене й накинувся. Нічого подібного, звичайно, не було. Це підтвердило суду кілька народних депутатів з фракції прогресивних соціалістів, бо саме перед їхніми очима розгорівся конфлікт.

За розробленим сценарієм, у суді опоненти мали мене підвести до думки, аби я вніс клопотання про долучення до справи відеозапису конфлікту, який чітко мав підтвердити, що підписанти дійсно знаходилися поруч місця конфлікту. Якби я такого клопотання у суді не зробив, його б подала протилежна сторона. Ось такий задум. Для заздалегідь розробленого сценарію і шукали відповідних «свідків», але чомусь, в основному серед депутатів-євреїв. Однак вийшов збій — Юхим Звягільський і Юлій Іоффе відмовилися підписувати фальшиві судові свідчення, хоча вони і знаходилися недалеко місця події, ближче ніж М. Бродський.

Вчинок Ю. Звягільського та Ю. Іоффе, про який мені стало відомо, викликав до них почуття поваги, бо поступили вони як порядні люди. Тому я далекий від думки, аби огульно звинувачувати євреїв. Серед них, як і серед українців, є достойні люди, але є й негідники та пройдисвіти. На моє глибоке переконання, Ю. Тимошенко до категорії достойних дуже важко віднести.

Що стосується висвітлення мною єврейського родоводу Ю. Тимошенко, то тему відкрила вона сама. Якби пані Юля не дурила народ, що у її родоводі до десятого коліна всі латиші і українці, то, мабуть, ніхто й не зацікавився перевірити ці твердження на достовірність.

І на завершення наведу кілька фактів для потенційних звинувачувачів мене у антисемітизмі.

У 1987 році я не дав зруйнувати єврейську синагогу у Бродах, яку тодішня компартійна влада вирішила знести через її аварійний стан. На захист пам'ятки я підняв громадськість. До речі, далеко не всі бродівські євреї тоді стали на захист своєї святині, дехто боявся поставити підпис під колективним зверненням, бо його сина могли звільнити з посади. Про це можна прочитати у багатьох публікаціях.* Мабуть із цієї акції щодо захисту пам'ятки єврейської культури в Україні та гострого протистояння із тодішньою владою і розпочалася моя публічна діяльність. Про історію мого захисту бродівської синагоги написав і журнал Національного трасту США з питань охорони історичної спадщини «Historik Preservation», який є у моєму архіві, але якого я не зміг швидко знайти, аби дати точне бібліографічне посилання.

З моєї ініціативи і за підготовленим мною проектом постанови, Бродівська районна рада у 1990 р. прийняла рішення про встановлення у Бродах пам'ятного знаку полеглим у роки Голокосту мешканцям міста єврейської національності.

У 80-х роках минулого століття, працюючи директором Бродівського краєзнавчого музею, я перебував у тісних і дружніх стосунках із найстарішими бродівськими євреями: Феліксом Матеусовичем Грубером, Яковом Марковичем Корхіним, Семеном Лейбовичем Стояновером. Ми часто зустрічалися у музеї та їхніх домівках. Я записав на магнітофон їхні спогади, допоміг підготувати від їхнього імені кілька публікацій про події 30-х-40-х років у Бродах та Голокост.

На прохання корінного бродівського єврея-старожила Я.М. Корхіна, якого я дуже поважав, мною було порушено питання про перейменування вулиці Котовського у Бродах на її попередню назву — Калліра, за прізвищем місцевого єврейського діяча XIX ст. Сесія міської ради у цьому питанні мене теж підтримала — тепер у Бродах є вулиця Калліра, хоча за великим рахунком, вартувало б повернути її первісну назву — Велика Юріївська. Щоправда, Я.М. Корхін ще й хотів перейменувати вул. Івана Франка на Гольдгабера — малознаного єврейського діяча XIX ст. Тут я бродівських євреїв не підтримав — не той масштаб, та й вулиця впродовж кількох століть називалася Луцькою. З такими аргументами погодилися усі.

У кооперативі «Броди», який я організував і очолив у 1988 році, як окремий структурний підрозділ, діяла архітектурно-проектна дільниця, у котрій працювало два десятки архітекторів-реставраторів, вони виконували проекти для багатьох міст України. Очолював її єврей Олександр Олександрович Полянський — теперішній керівник департаменту охорони пам'яток історії та культури держави Ізраїль. Тоді ми жили та працювали дружно і жодної національної проблеми у нас не виникало, бо усе було чесно, порядно і законно.

Проблеми у Ю. Тимошенко виникають постійно, тому що за нею нема правди, а у неї самої — сорому і совісті. Єврейське коріння родоводу Юлії Володимирівни, то вже інше питання, хоча і воно не може бути останнім.

_________________________________________
* Чобіт Д. Ще раз про скарби духовні // Радянська Україна. — 1987. — 12 червня; Рупняк Л. «Благополуччя» на руїнах пам'яті // Вільна Україна. — 1987. — 14 квітня; Рупняк Л. Сумне «благополуччя» // Вільна Україна. — 1987. — 22 липня; Романюк П. Броди // Культура і життя. — 1989. — 28 січня, 5 лютого; Романюк П. Золоті Броди // Пост імені Ярослава Галана. — Львів: Каменяр, 1990. — Книга 24. — С. 88-116.

IV. Замість післямови

Один мій добрий знайомий, ідучи на досить складну операцію, у ході якої він мало не потрапив до іншого світу, взяв із собою не іконку Божої Матері, а портретик Юлії Тимошенко і поставив його на тумбочці біля свого лікарняного ліжка. Дивовижно, але є люди, які боготворять Юлію Володимирівну; для них виборчі списки БЮТ — це передусім Юлія Тимошенко. Вони і на місцевому рівні голосують за подібним принципом. Більшість не звертає жодної уваги на самі списки та імена у них, отже, депутатів, тобто владу обирають за фантасмагоричними ознаками. І лише дехто заглиблюється у вивчення справи. Проте коли скрупульозно розглянути суть і вміст «Блоку Юлії Тимошенко» та особи його вождів, то перед нами постає звичайнісінька політична макуха — малокорисна приманка для легковірного виборця.

Докладно вивчивши методи діяльності верховодів БЮТ та його лідера, ловлю себе на думці: все у них пов'язане з макухою. За її допомогою вони приваблюють і купують виборця, здійснюють обмани, авантюри, провокації та інші, негідні порядних людей, вчинки. Невже вони думають, що макуха є міцним і надійним стержнем довготривалої і стабільної політики розвитку держави та поліпшення благополуччя народу? Мабуть, ні.

Вони просто мають людей за дурнів. Тому Юлії Тимошенко та її близькому оточенню слід нагадати гарну єврейську мудрість: «Так завжди не буде!» А заодно й процитувати видатного українського поета Бориса Олійника:

Народ не візьмеш на макуху.
Він оддаля відрізнить чин:
І хто є син його по духу,
І хто по духу — сучий син.

 

13 травня - 28 серпня 2008 року Київ - Броди

Зміст     Передмова     Книга перша     Книга друга     Книга третя     Книга четверта     Книга п′ята     Після написаного     Про автора

Сайт создан в системе uCoz