Дмитро Чобіт

Монолітне болото

або

ЗАТ БЮТ

Третє доповнене видання. — Броди: Просвіта, 2006.

Гостро-викривальна книга має певну мемуарну спрямованість і розповідає багато цікавого про Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина», його лідерів, обставини складання виборчого списку «Блоку Юлії Тимошенко», подає штрихи до політичних портретів багатьох кандидатів у народні депутати України за цим списком, висвітлює деякі аспекти вересневої політичної кризи 2005 року та зачіпає ряд інших важливих питань політичного сьогодення України.

Особливу цінність виданню надає та обставина, що автор мав безпосереднє відношення до багатьох описаних ним подій і на час написання книги був членом політради ВО «Батьківщина» та делегатом її VII з'їзду.

Зміст книги обіцяє, що вона стане новим політичним бестселером.

Передмова

Поштовх до написання цієї праці дав виборчий список Блоку Юлії Тимошенко; сам факт його складання і затвердження став краплею, яка остаточно розвіяла сумніви у щирості дій та намірів Юлії Тимошенко щодо побудови дійсно Української держави. Перша підозра стосовно її діяльності у багатьох зародилася ще весною 2005 року, коли проявив себе явний конфлікт Прем’єр-міністра України з Президентом України, до пори до часу маскований безневинним протистоянням «героїчної Юлії» так званому «оточенню президента». Саме у березні 2005 року відбувся перший приплив у фракцію БЮТ вчорашніх затятих кучмістів і олігархів, що, за словами тодішнього заступника голови ВО «Батьківщина» Степана Хмари, знаменувало зміну політичного курсу партії від опозиційності до режиму Кучми – на союз із кучмістами і від союзу з Віктором Ющенком – на конфронтацію з ним. Цей новий курс Ю.Тимошенко врешті й привів до розколу в таборі помаранчевих революціонерів і, як наслідок, викликав зневіру та розчарування значної частини української нації.

На знак протесту проти таких дій, які компрометували саму суть української національної ідеї, Степан Хмара тоді вийшов із фракції БЮТ та партії «Батьківщина». Із остаточним формуванням виборчого списку БЮТ у грудні 2005 рок цей процес зміни політичного курсу набрав незворотньої сили. Почесні місця списку зайняли усілякі кучмісти, олігархи, маловідомі особи та й просто пройдисвіти, а люди, які роками відстоювали і захищали від них Україну, опинилися далеко позаду – вони потрібні теперішньому керівництву партії лише як прикриття та для задурювання виборця. Цей прикрий факт дуже добре зрозуміли відомі в Україні діячі, які із цих мотивів не дали згоди балотуватися за списком БЮТ і навіть вийшли з рядів ВО «Батьківщина». На такі, вже й не надто загадкові, речі звернули увагу не лише українські політики. Так, відомий російський опозиціонер, депутат Держдуми Іван Стариков заявив, що Ю.Тимошенко «здає моральний аспект Майдану». Він зокрема сказав те, що чомусь бояться вголос говорити в Україні: «Коли довкола Тимошенко сьогодні крутяться люди, які рік тому пропонували роздавити Майдан танками, а зараз входять з нею в домовленості і союзи, то такі речі недопустимі навіть у політиці».[2]

З огляду на те, що керівництво ВО «Батьківщина» впродовж тривалого часу діяло абсолютно непрозоро, навіть не радилося у прийнятті принципових рішень з керівними органами партії, то цілком зрозуміло, що ніхто, крім Ю.Тимошенко, О.Турчинова та М.Бродського, не обізнані в усіх тонкощах їхніх справжніх намірів та не знає так добре осіб, яких, за допомогою виборчого списку БЮТ, намагаються привести до влади в Україні.

Однак деякі речі є відомі багатьом, вони досить цікаві й, на моє переконання, мають стати надбанням гласності, бо лише відкритість і чесність у політиці може бути тим каменем, на якому стоятиме міцна будова Української держави.

На жаль, теперішнє вище керівництво ВО «Батьківщина» не надто обтяжує себе фундаментальними засадами чесності та моральності у визначенні і досягненні політичних цілей. Наявність у виборчому списку великої плеяди різноманітних олігархів та бізнесменів є яскравим підтвердженням того незаперечного факту, що їх поєднали лише бізнесові наміри і проекти, а не політичні ідеї чи інтереси українського народу. Кілька поважних українських патріотів включено у список БЮТ, очевидно, для того, аби відвернути увагу виборця від головного, заради чого творився блок Юлії Тимошенко, – захоплення повної і неподільної влади в Україні, до речі, мирним, парламентським шляхом. Вживаю термін «захоплення», а не «здобуття», бо вважаю, що владу здобувають лише у чесній, прозорій і відкритій боротьбі ідей та переконань, а захоплюють її шляхом нечесної, непрозорої і прихованої навколополітичної метушні, різноманітних інтриг, змов, провокацій і фальсифікацій. Я переконаний, що поняття чесної, прозорої та відкритої політичної діяльності як для Ю.Тимошенко, так і для О.Турчинова є вкрай обтяжливими і абсолютно зайвими.

З огляду на вищесказане, автор цих рядків вирішив поділитися наявною у нього інформацією, спостереженнями та міркуваннями з однопартійцями з ВО «Батьківщина» та широким колом зацікавлених осіб, передовсім виборців України. Адже для того, аби людина могла зробити правильний для себе вибір, вона мусить до нього прийти сама, всебічно аналізуючи усю наявну інформацію.

Книга написана у формі листа до керівників ВО «Батьківщина» Юлії Володимирівни Тимошенко й Олександра Валентиновича Турчинова, бо спочатку автор планував обмежитись саме листом, але через значний обсяг досить цікавих матеріалів вийшла ціла книга. Ця обставина спонукає до ознайомлення із нею значно ширшого кола читачів.

Оскільки автор перебував у фракції "Батьківщина" та керівних органах цієї партії з осені 2000 р. до січня 2006 р., на які припадає немало бурхливих політичних подій, то він торкнувся і багатьох, пов'язаних із цим періодом епізодів, у яких брав безпосередню участь. Ця перша частина книги із шести розділів має певну мемуарну спрямованість і висвітлює багато цікавого з того, що ж собою являє Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина", яке стало ядром Блоку Юлії Тимошенко. Інформація першої частини книги, можливо, і не є такою важливою, як другої, однак вона дає можливість краще зрозуміти глибину процесів, описаних у подальших розділах щодо політичних лідерів блоку, складання виборчого списку БЮТ, штрихів до політичних портретів багатьох теперішніх кандидатів у народні депутати за цим списком, вересневої 2005 року кризи та ряду інших важливих питань політичного сьогодення України.

_________________________________________
[1]Тимошенко Ю. Із виступу після призначення Прем’єр-міністром України. – 2005. – 4 лютого. Ці слова повторювалися неодноразово різними телеканалами.
[2]Стариков І. Янукович для Путіна – збитий пілот. Ексклюзивне інтерв’ю М.П’єцух // Україна молода. – 2005. – 5 січня – С.2.

І. Вступ

Шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу! Відразу ж після завершення міжпартійного з’їзду 17 грудня 2005 року, у телефонній розмові із членом президії політради ВО «Батьківщина», народним депутатом України Сергієм Сасом я заявив, що відмовляюся балотуватися на наступних парламентських виборах за списком БЮТ і просив передати моє рішення Вам. Упевнений, що С.Сас прохання виконав. Цілком зрозуміло, що мій вихід зі списку БЮТ передовсім був виявом протесту. Спочатку я не мав жодного наміру витрачати час на додаткове пояснення, лише хотів висловити своє «фе» та бажав почути, зокрема, Вашу, шановний Олександре Валентиновичу, думку з цього приводу. Але мої телефонні дзвінки в центральний офіс партії впродовж 17-21 грудня були безуспішними, а поведінка секретарів для мене видалася дуже дивною. Ваша, шановний Олександре Валентиновичу, секретарка Аня завжди впізнавала мене по голосу із перших же слів і незмінно відповідала: «Добрий день, Дмитре Васильовичу!» А тут сталася якась дивовижна зміна – це відчувалося з її поведінки та тональності голосу; на мої прохання з’єднати з Вами вона вкрай невпевнено відповідала, що Ви зайняті, що у Вас нарада, що Ви себе погано почуваєте, що Вас немає, що Ваш мобільник не відповідає...

А в мене, шановний Олександре Валентиновичу, не було жодної агресії – навпаки, з’явилася чітка визначеність і якесь неймовірне полегшення – ніби важкий тягар зняли із моїх плечей. Я всього-на-всього хотів підтвердити сказане раніше С.Сасу та подякувати Вам особисто за оцінку мною зробленого в рядах «Батьківщини» впродовж шести років. Ось і все. Але Ви, шановний Олександре Валентиновичу, очевидно, боялися гострої розмови і, щоб її уникнути, змусили підлеглих секретарів говорити неправду; Ви проявили свій заячий характер. Який тоді в дідька з Вас був голова СБУ?

Зрозумівши марність сподівань на телефонну розмови з Вами, я взявся за перо, адже вихід із списку БЮТ є знаковим для мене кроком, тому саме життя змушує проаналізувати зроблене в рядах «Батьківщини» і дати більш розлогу відповідь на багато злободенних питань. З огляду на це я вдаюся до ґрунтовного і докладного викладу своєї позиції. Впевнений, ознайомлення з нею, конче потрібне для широкого кола людей і, гадаю, буде корисними Вам, шановні Юліє Володимирівно та Олександре Валентиновичу. Сподіваюсь, що читання мого трохи задовгого листа (коротше аж ніяк не виходить) не стане марною тратою часу ні для кого.

Насамперед відзначу одну важливу деталь – впродовж свого шестирічного перебування у «Батьківщині», особливо в останній рік, я часто відчував якийсь дискомфорт, усвідомлював, що робиться щось не так, не раз сумнівався у щирості та добропорядності багатьох людей. Особливо мене пригнічував приплив у фракцію та керівні органи ВО «Батьківщина» занадто одіозних фігур, учорашніх ревних служителів кучмівського режиму, з яким ми стільки боролись. Але я завжди пробував відганяти неприємні роздуми тезою: «А хто із смертних є непомильним?» Останні події щодо формування та оприлюднення повного виборчого списку БЮТ змусили мене вдатися до рішучого і безповоротного кроку. Я виходжу не лише із цього ганебного списку, а й із партії «Батьківщина», бо не бажаю бути поруч із тими, хто вірно служив кучмівському режиму та руйнував Україну. Це не патріоти – це явно антиукраїнські сили, з якими мені не по дорозі.

На моє переконання, список виборчого блоку, який претендує на роль національного лідера українського народу, насамперед повинен відповідати національним інтересам. А тому у його лавах повинні перебувати широковідомі, високоморальні, заслужені і патріотично налаштовані особистості, для яких турбота про Вітчизну та український народ є головним. На превеликий жаль, список БЮТ не відповідає таким високим вимогам; значною мірою він складається із махрових кучмістів, дуже сіреньких людей та надто сумнівних осіб. Багато з них ще порівняно недавно діяли всупереч інтересам української нації, захищали і всіляко оберігали Л.Кучму та його антинародний режим, одержуючи за це цілком реальні матеріальні блага. На мою думку, вони були у складі руйнівників України і діяли на шкоду українському народові.

Шановна Юліє Володимирівно, Ви незмінно повторюєте, що ці люди всього-на-всього помилялися, що тепер вони за народ, а тому потрібно їм дати шанс виправитися. Наголошую на простій істині: для виправлення певних осіб існують конкретні виправні заклади. Парламентський список будь-якого виборчого блоку аж ніяк не повинен виконувати подібних виправно-виховний функцій. Складається враження, що включення у список БЮТ, насамперед у його десятку, справді достойних і заслужених особистостей потрібне Вам, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, насамперед, аби їх іменами прикрити цілком одіозні фігури і тим самим обдурити виборця. І що найбільш цікаво – всі, кому, за Вашими ж словами, шановна Юліє Володимирівно, слід «виправлятися», опинилися у першій сотні.

Я розумію, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, що надане мені 120-те місце може бути цілком прохідним, адже Ви сподіваєтесь здобути на виборах 2006 року щонайменше 160-180 депутатських мандатів. Мабуть, ви розраховували, що 120-те місце буде добрим стимулом для Дмитра Чобота, аби він у якості агітатора роз’їжджав Україною, проводив зустрічі, прес-конференції і тим сприяв збільшенню прохідної частини списку БЮТ. Але цього не буде.

Я ніколи не ставив за самоціль будь-що бути народним депутатом і на всіх своїх виборчих компаніях (1990, 1994, 1998, 2002 рр.) незмінно повторював виборцям, що мене влаштовують обидва варіанти: чи оберуть мене депутатом, чи ні. Коли оберуть – я буду чесно і сумлінно виконувати свій обов’язок перед Вітчизною і стоятиму на сторожі інтересів українського народу, а якщо не оберуть, то тим самим звільнять мене від цієї непростої місії, і я житиму, як переважна більшість громадян, – піклуватимусь про сім’ю, роботу, матиму час для походів хоча б на природу, відновлю наукову і творчу діяльність – мені є чим зайнятись. Я і тепер виходжу зі свого принципу, тому «рвати пупок» заради досить амбівалентного списку БЮТ не маю жодного бажання. Окрім цього, теперішню політичну ситуацію в Україні без Кучми я вважаю не такою вже й складною, і для мене не є надто принциповим питання, хто переможе на парламентських виборах – БЮТ, «Наша Україна» чи Українська народна партія. Я далеко не впевнений, що перемога БЮТ для українського народу буде кращим варіантом, навпаки, вважаю, що це може стати початком нової трагедії мого народу. Для такого судження є надто багато підстав.

Той факт, що у блоці БЮТ заслужені кучмісти та олігархи цінуються набагато вище, ніж самовіддані борці за Україну без Кучми та його антинародного режиму, змушує серйозно задуматися. Саме ця обставина багато про що свідчить і робить неприйнятною для мене участь у виборах до Верховної Ради України за списком БЮТ та перебування у рядах ВО «Батьківщина».

Для кращого розуміння суті конфлікту і мого вчинку хочу нагадати Вам, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, деякі штрихи нашої спільної з Вами діяльності впродовж 2000-2005 років.

_________________________________________
[3]Тимошенко Ю. Із виступу на телеканалі «1+1»: Програма ТСН. – 2005. – 22 грудня – 19.45.

ІІ. Моя співпраця з «Батьківщиною»

Почну з того, що скажу: у фракцію «Батьківщина» у Верховній Раді України третього скликання я ніколи не напрошувався. Шановний Олександре Валентиновичу, Ви вмовляли мене подати туди заяву неодноразово; у часі це приблизно було з травня до жовтня 2000 року. В цей час я був позафракційним і позапартійним депутатом, яким став у листопаді 1999 року. Тоді, одразу після перемоги Леоніда Кучми на президентських виборах, Народний Рух України більшістю голосів Центрального Проводу виніс рішення про підтримку новообраного президента і прийняв його пропозицію про входження представників Руху в уряд та органи виконавчої влади. На знак незгоди та протесту проти такого нерозважливого рішення я вийшов з Центрального Проводу, а згодом – і з фракції Руху. До речі, протистояння двох позицій щодо підтримки чи не підтримки Л.Кучми стали першопричиною розколу Руху. Тоді ж на базі частини Руху під проводом Ю.Костенка формувався Український Народний Рух, але у цьому процесі я вже участі не брав і таким чином став не лише позафракційним, а й безпартійним депутатом. Саме в цей час Л.Кучма заявив, що не допустить в Україні існування правової опозиції. От тоді-то, шановна Юліє Володимирівно, у Вас зникли принципові розбіжності з Л.Кучмою, що було видно із Вашого з ним чаювання, яке неодноразово показували по телебаченню і висвітлювали у пресі. А ще раніше шановний Олександр Валентинович, судячи із записів Мельниченка, запевняв Леоніда Даниловича у повній лояльності і підтримці. Нагадаю, що наприкінці 1999 року єдині праві опозиціонери, що виступали проти Л.Кучми, були депутати з фракції «Громада», яку тоді ж Ви, шановні, залишили та утворили ВО «Батьківщина». «Громаду» ж усіляко нищили, змушуючи депутатів покидати однойменну фракцію з тим, аби її цілком ліквідувати. Пригадую, що заздалегідь заплановану в Адміністрації Президента України нараду за участю всіх народних депутатів України (крім комуністів і соціалістів), на якій мали започаткувати пропрезидентську більшість, перенесли із понеділка на вівторок. Дати не пам’ятаю, але це було в грудні 1999 року. Цю нараду, за словами громадівця Віктора Омеліча, перенесли лише тому, що у вівторок вранці мали зачитати давно очікуване Л.Кучмою повідомлення про розпуск фракції «Громада» у зв’язку з тим, що у ній залишилось 13 замість необхідних 14 депутатів. В.Омеліч (тоді він був головою регламентного комітету, а я – секретарем) впросив мене подати заяву у «Громаду» і тим не дати Л.Кучмі підстав для радощів. Віктор Семенович при цьому жартував: «Дмитре Васильовичу, після Вашого «Свистуна» Вам все одно втрачати нічого». Я, звісно, дав згоду, але мій вступ у фракцію «Громада» відтягнув її кончину лише на два місяці. У лютому двоє депутатів нараз вийшли із фракції, тому її й ліквідували.

Відтоді, аж до жовтня 2000 року, я не входив у жодну партію чи фракцію і вже був готовий до того, аби залишити політику назавжди. Своїх життєвих принципів і політичних поглядів я ніколи не змінював та ніколи ні до кого не пристосовувався. Але коли ти один з правих виступаєш проти Л.Кучми, а всі довкола тебе і в Києві, і в Бродах його підтримують та ще й звинувачують тебе у допомозі комуністам, то починаєш задумуватися: «А може, я справді щось не так роблю? Можливо, книгу «Свистун» і не потрібно було писати?» І лише тверда впевненість у тому, що в книзі написана правда, давало сили вистояти. Але бажання піти з політики не покидало. Це тепер усі хвалять мої праці, але наприкінці 1999-го – на початку 2000 рр. ситуація була цілком іншою. Навіть один поважний дисидент, який відсидів у брежнєвських тюрмах немало років, привселюдно накинувся на мене у Верховній Раді, розмахував «Свистуном», обурювався і ображав (через кілька років він попросив у мене вибачення). Протестували проти книги «Свистун» і мої земляки, представники американської та канадійської діаспори. Так, у цей час було досить непросто. Веселіше стало після парламентського перевороту в січні-лютому 2000 року. Тоді, крім лівих, у Верховній Раді свою опозиційність заявили Григорій Омельченко, Анатолій Єрмак, Сергій Головатий, Анатолій Матвієнко, Костянтин Ситник, Віктор Шишкін. Нас стало семеро правих опозиціонерів до режиму Л.Кучми, і ми об’єдналися у неформальну групу «Соборність».

Шановний Олександре Валентиновичу, нагадаю Вам той момент, коли я дав згоду на вступ у фракцію «Батьківщина». Це було у жовтні 2000 року. Після чергової пропозиції я запитав Вас: «А навіщо я Вам у «Батьківщині» потрібен? Я в опозиції до Кучми був, є і буду. З моїм приходом у Вас можуть виникнути великі проблеми». Ви засміялись і відповіли, що більших проблем, як уже є, мабуть, не буде, і додали: «Ваш прихід до нас означатиме, що «Батьківщина» переходить в опозицію». Це було приємно чути, і я подав Вам руку.

Менш, ніж через місяць, розпочався касетний скандал. Сесійна зала не вщухала від щоденних потрясінь. Під час голосування щодо недовіри силовикам завдяки моїй активності та Вашій відсутності 5-7 депутатів з «Батьківщини» проголосували за відставку міністра внутрішніх справ. Завдяки цим голосам рішення було прийняте. І що? Вже наступного дня Ваш полум’яний заступник Сергій Правденко на ранковому засіданні фракції звинуватив мене у деструкції і дестабілізації та запропонував виключити з фракції «Батьківщина». Слухаючи його крижаний спітч, я спокійно зібрав зі столу свої папери у портфель, встав і тихо, мовчки залишив засідання фракції. Всі теж сиділи і мовчали. Жодного слова в підтримку С.Правденка чи в мій захист я не почув. Тоді я мав намір сам написати заяву про вихід з фракції «Батьківщина», але перешкодили соціалісти. Спускаючись сходами з третього поверху Верховної Ради, де проходили засідання фракції «Батьківщина», я зустрівся з депутатами-соціалістами Станіславом Ніколаєнком, Іваном Бокієм і помічником О.Мороза Юрієм Луценком. Вони попросили мене піти разом з ними і ще кількома соціалістами на чолі колони людей, яка прямуватиме з Маріїнського парку до майдану Незалежності, де планувався перший мітинг, під час якого там мали ставити намети. Наявність депутатів повинна була убезпечити людей від можливого нападу міліції. Звісно, що я не міг відмовити і разом із соціалістами пішов на майдан. Саме в цей день і відбувся перший масовий мітинг, тоді ж були встановлені намети. З цього і почалася акція «Україна без Кучми». На цьому мітингу після Левка Лук’яненка (на цей час він не був депутатом) виступив і я. Згодом мені було смішно читати у виданнях, близьких до «Батьківщини», похвальбу, що члени її фракції з першого дня акції «Україна без Кучми» були разом з народом.

Так сталося, що під час довготривалого мітингу я перемерз (був легко вдягнутий, без шапки і в туфлях з тонкими підошвами). Повертатись у такому стані до Верховної Ради не було як, і я поїхав додому. Вже вночі піднялася температура... З квартири не виходив кілька днів. Це спричинило до того, що я розпочав писати книгу «Час підлої влади» (вищесказане підтверджується датами написання книги). Книга була закінчена досить швидко, і вже у березні 2001 року її видали на кошти «Батьківщини». Вона витримала кілька видань, третє з яких супроводжувалося Вашою повчальною післямовою, шановна Юліє Володимирівно.

Десь наприкінці грудня 2000 року з Вашої ініціативи, Олександре Валентиновичу, відбулося моє примирення з керівництвом фракції «Батьківщина». Сергій Правденко вибачився за свою поведінку. Якраз у цей час розпочалися серйозні переслідування тодішнього віце-прем’єр-міністра в Уряді В.Ющенка, себто Вас, шановна Юліє Володимирівно. Після Нового року проти Вас інспірували порушення кримінальної справи, звільнили з посади, а 13 лютого – арештували та кинули в Лук’янівський СІЗО. Ось тоді «Батьківщина» фактично і перейшла в опозицію та долучилася до ініційованої соціалістами О.Мороза всеукраїнської акції громадської непокори «Україна без Кучми». Але, на жаль, не вся.

Згадайте, Олександре Валентиновичу, нараду, яку Ви проводили в залі центрального офісу «Батьківщини» 13 лютого 2001 року. Ви тоді запитали: «Що будемо робити?» У цей день Юлія Володимирівна була заарештована, а кілька її соратників-депутатів залишили фракцію «Батьківщина». Настрій був далекий від оптимізму. Всі мовчали. Я знав, що з кожним депутатом проводилась певна робота, аби він покинув «Батьківщину». День перед тим особисто зі мною таку роботу теж проводили, і я про це Вам, шановний Олександре Валентиновичу, розповів. Під час тієї гнітючої мовчанки я взяв аркуш паперу і швидко написав приблизно таке (текст можете уточнити в архіві партії): «На знак протесту проти політичних репресій в Україні та арешту Юлії Тимошенко прошу прийняти мене в партію «Батьківщина». Заяву по слизькій поверхні столу спрямував до Вас. Ви прочитали її вголос і радісно засміялись. Всі почали мене вітати. Відбулася розрядка напруженості і непевності. Думаю, що мій вчинок змусив присутніх усвідомити одне – потрібно боротися. Про факт мого вступу у ВО «Батьківщина» у день арешту Ю.Тимошенко зазначено у біографічних довідках про автора на обкладинках майже усіх моїх політичних видань.

А тепер нагадаю Вам, Юліє Володимирівно, Ваші ж слова, мовлені у грудні 2003 року. Тоді, наприкінці VІ з’їзду ВО «Батьківщина», Ви вручали в алфавітному порядку пам’ятні відзнаки кращим партійцям. Першим зал плескав сильно, потім все менше і менше, а згодом перестали аплодувати зовсім. Йшло буденне вручення нагород. І ось, коли назвали моє прізвище, зал вибухнув бурхливими оплесками, а коли я вийшов на сцену, весь зал встав. Це для мене було несподіваним і дуже зворушливим. А в цей момент Ви, шановна Юліє Володимирівно, вручаючи мені відзнаку, сказали: «Ви бачите, як Вас вітають! Та Вас уся Україна знає». І у Ваших словах, і в реакції залу, очевидно, було сфокусовано оцінку зробленого мною.

Подібний епізод мав місце у листопаді цього року в Кіровограді. На конференції обласної організації ВО «Батьківщина» мені надали слово під гарячі оплески і під такі ж – проводжали з трибуни. А після конференції до мене підійшла жіночка (прізвища не запам’ятав, але вона є головою райорганізації партії і була Вашою довіреною особою на виборах 1998 року). Так от, вона висловила своє захоплення моїми книгами, повідомила, що їх по селах передавали з хати в хату і геть зачитували. І так про них сказала: «Дмитре Васильовичу, Ваші книги «Свистун», «Час підлої влади», «Нарцис», «Громовідвід» були маяком, світло якого розбивало темряву кучмівської брехні і показувало нам правильний напрям». Я думаю, що свої слова симпатична і дуже життєрадісна жіночка, при потребі, дійсно може підтвердити, та й, зрештою, ці слова були сказані у присутності голови обласної організації ВО «Батьківщина» Валерія Кальченка, представника центрального апарату партії Олега Тищенка та народного депутата України Сергія Саса.

Звичайно, що мені було приємно чути щиру та високу оцінку моєї праці, яку я робив винятково для того, аби показати народові правду. Така оцінка свідчить, що зроблене не пропало даремно.

ІІІ. Мої політичні видання

Ось я підійшов і до основного - моїх політичних книг, які складають предмет моєї особливої гордості, бо вони реально впливали на розвиток ситуації в Україні, їх зацікавлено читали люди і страшенно боялися владоможці. Вони будили народ і цілком реально закладали підмурівок Помаранчевої революції. Наведу їх повний перелік:

1. Свистун, або Чи можна політичного банкрута обирати керівником держави? – К., 1999. – 64 с.
   Книга про Л.Кучму витримала п'ять видань. Загальний тираж – близько 500 тисяч примірників. 30 тисяч екземплярів незаконно арештовано у Рівненській обласній друкарні.
2. Ворог свободи слова. – К., 1999. – 64 с.
   Книга про переслідування режимом Л.Кучми свободи преси в Україні. Вийшла двома виданнями напередодні президентських виборів 1999 року. Загальний тираж – 100 тисяч примірників.
   
3. Оксамитове шахрайство у Верховній Раді України. – К., 2000. – 48 с.
   Книга про парламентський переворот, шахрайства і фальсифікації в українському парламенті, які мали місце у січні-лютому 2000 р.
   Вийшло два видання по 1 тисячі примірників.
   За написання цієї книги тодішній перший віце-спікер парламенту В.В.Медведчук організував проти автора цивільне і кримінальне переслідування, які тривали два роки і закінчилися закриттям справи за відсутністю у діях Д.Чобота складу злочину. Такі навмисні дії В.В.Медведчука підштовхнули автора до написання книги про нього самого.
   
4. Час підлої влади, або Чи є "Справа Гонгадзе" справою Кучми? – Броди: Просвіта, 2001. – 330 с, іл.; друге і третє видання – Київ: Оріяни, 2001. – 64 с.
   Книга про породжену касетним скандалом політичну кризу в Україні та її перебіг.
   Витримала три видання, з них перше – ілюстроване.
   Загальний тираж - 60 тисяч примірників.
   Книгу також можна було читати в мережі Інтернет.
   
5. Парламентська криза в Україні. Причини. Перебіг. Наслідки. – Броди: Просвіта, 2001. – 255 с, іл.
   Книга про безпрецедентну у світовій практиці парламентаризму подію, коли одночасно в Україні доби Кучми (січень-лютий 2000 р.) діяло два парламенти - один у приміщенні Верховної Ради, інший - у концертному залі Українського дому.
   Тираж - 5 тисяч примірників.
   
6. Нарцис, або Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука. – Броди: Просвіта, 2001. – 180 с.
   Книга вийшла чотирма офіційними виданнями загальним обсягом 40 тисяч примірників, з яких 20 тисяч незаконно арештовано прокуратурою і знищено у м. Рівному.
   Окрім цього, відомо ще не менше шести різних видань, які не зрозуміло де друкувалися.
   Загальний тираж книги встановити неможливо.
   Книга була розміщена на кількох сайтах в мережі Інтернет українською та російською мовами.
   
7. Громовідвід, або "Справа Лазаренка". – Броди: Просвіта, 2001. – 206 с.
   Видання побудоване на матеріалах Комітету з питань регламенту Верховної Ради України і свідчить про незаконність та надуманість пред'явлених режимом Л.Кучми звинувачень колишньому прем'єр-міністру України П.Лазаренку.
   Книга витримала два видання українською мовою загальним тиражем 20 тисяч примірників, і 1 видання англійською мовою, тираж якого автору не відомий.
   
8. Дванадцять окремих видань із серії "Нарцисіана" про судові процеси з В.Медведчуком я навіть не беру до уваги – їх тиражі були вкрай малими – від 500 до 2000 примірників, але кожне з них мало міжнародний стандартний номер ISBN, і у великих бібліотеках України та закордону вони є. Перерахую їхні назви: "Спроба викупу минулого. Про судовий позов Віктора Медведчука"; "Замість спростування. Про кримінальну справу, порушену у 1973 році проти Віктора Медведчука: Документи і матеріали"; "Попередні підсумки судового процесу за позовом В.Медведчука"; "Позовні вимоги юриста у світлі пояснень журналістів"; "Зустрічний позов видавців книги "Нарцис"; "Безпідставні претензії Віктора Медведчука до видавців книги "Нарцис"; "Адвокат дисидентів, або Як Віктор Медведчук "захищав" члена Української Гельсінської Групи Юрія Литвина"; "Адвокати КГБ"; "Як Віктор Медведчук "захищав Василя Стуса" (у двох частинах).
   

Ряд моїх книг, зокрема «Свистун», «Оксамитове шахрайство», «Час підлої влади», «Нарцис», «Громовідвід» передруковувалися повністю або окремими розділами у багатьох періодичних виданнях України.

Не зайвим буде зазначити, що далеко не всі вищезгадані книги виходили на кошти «Батьківщини», однак при усіх виданнях і передруках у пресі незмінно зазначалося, що їхній автор є членом політради ВО «Батьківщина», – навіть на обкладинках, випущених у Росії піратських комерційних видань.

Наголошу на такій важливій обставині: ініціатива написання всіх моїх політичних книг належала винятково мені – я ніколи не виконував будь-чиїх замовлень при їх підготовці. Однак після їх написання і навіть перших публікацій в Україні знаходилось немало патріотів, які сприяли тиражуванню та розповсюдженню видань. У цьому плані я також плідно співпрацював із керівництвом «Батьківщини», з якими у мене не було жодного непорозуміння, і я вдячний у цьому плані Вам, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, за взаєморозуміння та співпрацю у боротьбі з режимом Кучми.

Я пишаюся тим, що зробив у великій політиці. У ній я завжди був чесним і ніколи не йшов на компроміс із совістю. Особливо пишаюся своїми книгами. Всі мої політичні видання були написані правдиво, від щирого серця, на одному подиху, їх я писав, аби показати людям правду і вплинути на хід подій. Не знаю, з яких причин, але мої книги були досить читабельними і спонукали до певних наслідків. У всякому разі в Україні мене більше знають по моїх книгах.

Під час розгляду питання про моє прийняття до Національної спілки письменників України відомий український поет Петро Осадчук сказав: «Я не знаю, чи Дмитро Чобіт є найчитабельнішим автором у теперішній Україні, але те, що він входить у цю десятку, – поза всяким сумнівом».

Я не дуже переймався статистикою читання моїх книг, але чув про них винятково позитивні відгуки. Наведу такий характерний випадок. Влітку 2002 року якось зустрів академіка НАН України, Героя України Петра Тимофійовича Тронька, з яким ми особисто добре зналися по роботі з 1980 року. «Дмитре Васильовичу, ми з Вами давні знайомі, – каже мені, – але я на Вас дуже ображений. Чому це я, у мої літа, маю Ваші книги ксерити? Невже Ви не можете мені їх принести?» Через день я заніс їх в Інститут історії НАН України. Разом з Петром Тимофійовичем зайшли і до директора інституту Валерія Смолія, виявилось, що він також читав мої книги у ксерокопіях! Мені достеменно відомо, що ксерокопії моїх книг робили навіть у міністерствах, відомствах, Кабміні й у Верховній Раді... Думаю, в Україні в останні роки не так вже й багато було видань, щоб люди їх масово ксерили.

В багатьох місцях мої книги роздруковували з Інтернету і читали в такому вигляді – про це, зокрема, мені говорили в листопаді цього року у Кіровограді активісти місцевої «Батьківщини».

До речі, у Спілку письменників я теж сам не просився. Туди мене запрошували неодноразово впродовж кількох років. Не можу сказати, що я гордував, – я просто побоювався відповідальності за саме слово «письменник». В моєму розумінні письменник це – щось дуже значне і величне. Бути письменником – це передусім бути вчителем свого народу; я не вважав, що можу претендувати на таку високу честь.

У Спілку письменників мене прийняли щойно восени 2004 року, після відомих подій, під час яких явно кримінальний режим Кучми прагнув у бандитський спосіб встановити повний контроль над письменницькою організацією. Тоді, на прохання голови Спілки Володимира Яворівського, я брав участь у судових процесах як представник письменницької організації. Нам вдалося відстояти Спілку, і це, безперечно, було великим успіхом напередодні президентських виборів. До речі, на прохання керівництва Спілки про надання їй юридичної допомоги відгукнувся лише штаб «Нашої України», а з боку «Батьківщини» не було жодної практичної дії. Підкреслюю, що я не є професійним юристом і брав участь у судових баталіях не за дорученням партії, а лише з власної ініціативи.

Так, мені приємно, що в усій Україні мене шанують та визнають саме за мої книги. Я отримав кілька тисяч відгуків на них – всі вони були позитивні, і лише кілька – з Радехівського району, що на Львівщині, та з Хмельниччини – засуджували мене за «Свистуна». Пригадую один досить кумедний випадок: якийсь ветеран із Харківщини, похваливши мої книги, в кінці написав: «Вы – не руховец и не член «Батькивщыны», Вы – настоящий коммунист». Цей лист надійшов на адресу Бродівського видавництва «Просвіта», і мої друзі ще довго кепкували з цього приводу наді мною.

Читачі писали, що мої книги не лише несли слово правди, а й пробуджували у них сміливість та підіймали їх з колін. Однак мої книги мені ж і немало коштували: проти мене Генеральна прокуратура України двічі порушували кримінальні справи: у 2000-му і 2002 роках – за фактами публікації моїх книг «Оксамитове шахрайство у Верховній Раді» і «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука»; хтось влаштував за мною стеження; було порушено і дві цивільні справи, які забрали у мене майже чотири роки життя. Я не маю сумніву, що лише бандитський режим міг влаштувати два підпали протягом одного 2004 року: у лютому – мого гаража, де зберігалися книги, а в травні - друкарні Бродівського видавництва «Просвіта», яка їх друкувала. Ці кримінальні дії були неприхованими актами залякування.

Але особливо зворушливим для мене був епізод, який мав місце 23 чи 24 листопада 2004 року на майдані Незалежності у Києві. Тоді Микола Томенко, надаючи мені мікрофон на сцені Майдану, зазначив, що слово надається людині, яка ніколи не ставала на коліна перед режимом Кучми, автору відомих політичних бестселерів «Свистун», «Нарцис», «Час підлої влади». Трьохсоттисячний Майдан зааплодував, а потім нараз почав скандувати: «Мо-ло-дець!»

Звичайно, що Помаранчева революція була вінцем зусиль із усунення зловісного режиму Л.Кучми, до повалення якого я теж доклав певних зусиль. Але я готувався і до гіршого. У разі перемоги Януковича моя сім’я була готова виїхати з України і просити політичного притулку в одній із країн Заходу. Думаю, що його б мені надали. На превелике щастя, і не лише моє, українці повстали, повалили явно кримінальну владу і обрали своїм, справді народним президентом, Віктора Ющенка.

_________________________________________
[4]Фраза із розмови Президента України Л.Кучми і Генерального прокурора України М.Потебенька від 17 квітня 2000 р. під час обговорення ними питання, що робити з народним депутатом України Д.Чоботом, автором книги «Оксамитове шахрайство у Верховній Раді України». Цитується за виданням: Мельниченко М. Кто есть кто на диване Президента Кучмы. – К., 2002. – С.80.

IV. Судові процеси

Безумовно, що найбільш резонансними моїми книгами стали «Свистун» і «Нарцис». Це видання, за які я зазнав різноманітних нападок, цькувань та неприхованих політичних переслідувань, особливо за «Нарцис». До написання «Нарцису» спонукав мене сам В.Медвечук. Це була відповідь на його нахабно-цинічні переслідування мене за інше видання – «Оксамитове шахрайство у Верховній Раді України» та ініціювання особисто ним кримінальної й цивільної справ проти мене. Але Ви, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, теж були дуже зацікавлені у цьому виданні і обоє стали першими читачами машинопису книги. Я добре пам’ятаю нашу з Вами, шановна Юліє Володимирівно, розмову восени 2001 року після прочитання «Нарцису». Ви були у захопленні від прочитаного, але тут же попередили мене, що я навіть не уявляю, чим ризикую, і, аби уникнути небезпеки, запропонували випустити книгу не під моїм прізвищем, а під псевдонімом. На це я відповів, що не звик ховатися за чужі спини, – це перше. Друге – псевдонім все одно буде розкрито. І третє – випущена анонімна книга зразу ж буде оголошена брехливою провокацією і не сприйметься позитивно суспільством та не матиме належного ефекту. Тоді ж було прийнято рішення – видавати книгу під іменем автора. Ви повинні пам’ятати, шановна Юліє Володимирівно, свої слова про те, що коли зі мною, не дай Боже, щось трапиться, то Ви допоможете моїй сім’ї.

Мені дуже прикро про це говорити, але правда є правда, – Ви, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, у довготривалих судових процесах фактично кинули мене напризволяще, бо відмовили в оплаті послуг адвокатської фірми «Професіонал», яка впродовж майже трьох років захищала і, на мій подив, ще захищає мої інтереси в судах. Оплату юридичних послуг частково здійснила не «Батьківщина», а цілком сторонні особи, яким стало відомо про моє скрутне становище. За це я їм щиро вдячний. Вдячний і Вам за посильну підтримку та оплату послуг відомого адвоката, Заслуженого юриста України Семена Олександровича Островського, який супроводжував кримінальну частину справи у судовому процесі Медведчук–Чобіт і, треба сказати, досить успішно. Однак основну роботу виконували юристи із фірми «Професіонал». До речі, її керівник Микола Полудьонний із самого початку висловив сумнів у тому, що «Батьківщина» буде оплачувати юридичний супровід справи за позовом В.Медведчука, а підставою так говорити були неоплати вже давно наданих Вам послуг. Про це я повідомив Вас, шановний Олександре Валентиновичу. Прикро констатувати, але мушу: мої добровільні добродії оплатили фірмі «Професіонал» лише за перший рік її роботи зі мною. Практично юристи цієї поважної у Києві організації працювали в напівблагодійному режимі, а її шеф Микола Миколайович Полудьонний, добре розуміючи складність і важливість цієї справи, якось мені сказав: «Дмитре Васильовичу, не хвилюйтеся, знайдете можливість – оплатите, але знайте, що у цій справі ми Вас не залишимо і будемо супроводжувати до кінця – аж до Верховного суду України і, якщо буде потрібно, то й до Європейського суду у Страсбурзі, і ми обов’язково виграємо справу, бо за нами правда».

Щоб краще уявити обсяг юридичної роботи фірми «Професіонал», наведу такі дані: за майже три роки судової тяганини лише пояснень, клопотань, заяв та інших процесуальних документів назбиралося понад 500 сторінок машинопису! А скільки витрачено часу на судові засідання, які тривали впродовж 1 року і 10 місяців! А поза ними!.. Суди змарнували мені чотири роки життя. Станом на 26 грудня 2005 р. вони ще не закінчились – одна справа зараз у Верховному Суді України, інша – знову у Печерському районному.

Аби надто не обтяжувати юристів «Професіоналу», з деяких проблем я звертався за консультаціями і до інших людей. З багатьох питань мені надавали юридичну допомогу мій давній приятель, київський юрист Іван Макар, львівський адвокат Нестор Гнатів, луганський фахівець з питань цивільного права Андрій Полунін. Між іншим, у цей час юристи «Батьківщини», очевидно, були зайняті більш важливими справами і єдине, чим вони мені допомогли, – хіба тим, що дали зразок написання заяви до Європейського Суду з прав людини у Страсбурзі. А ось мій київський сусід, мабуть, добре відомий Вам суддя Микола Замковенко, постійно цікавився справою. Ми дуже часто з ним спілкувалися годинами, він теж надавав мені безліч консультацій та порад. Але знаєте, що мене вразило? Оцінки ним Ваших людських якостей. Не буду повторювати всіх його слів, але те, що стосується мене, наведу: «Дмитре Васильовичу, не довіряйте Юлі й Турчинову, вони вас використають і кинуть, так як вони кинули мене». Знаєте, що я зробив? Захищав Вас перед ним, навіть обурювався. Микола Іванович загадково усміхнувся і відповів: «Колись згадаєте мої слова». Ось я їх і згадав. А Микола Замковенко просив у Вас не так уже й багато, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, – всього-на-всього допомогти працевлаштуватися хоча б у комітет Верховної Ради України. Ви не допомогли. І це після того знаменитого судового рішення, яким Микола Замковенко звільнив Вас, шановна Юліє Володимирівно, з-під варти. За небачений непослух режиму та небувале зухвальство кучмісти організували проти голови Печерського районного суду м. Києва М.Замковенка хвилю явно політичних репресій; проти нього порушили кримінальну справу, і через два місяці після Вашого звільнення, шановна Юліє Володимирівно, з-під арешту суддю М.Замковенка звільнили з посади та ще й судили в Апеляційному суді м. Києва по явно сфабрикованій справі! Тут треба віддати належне і «Батьківщині» – на суд до М.Замковенка прийшли майже усі депутати фракції.

На мій превелий жаль, на судових засіданнях у справі Медведчук–Чобіт, які впродовж майже двох років відбувалися у Печерському районному суді міста Києва (з жовтня 2002-го до травня 2004 року), я, крім Левка Лук’яненка і Степана Хмари, там більше нікого з фракції БЮТ не бачив! Дуже показово, що на цей процес знайшли час прийти і стати на мій захист два колишні Голови Верховної Ради України – комуніст Олександр Ткаченко і соціаліст Олександр Мороз, за що я їм теж щиро дякую; мої ж колеги по партії «Батьківщина» часу чомусь не мали. Правда, в Апеляційний суд м. Києва у липні 2004 року один раз прийшли Валентин Зубов, Сергій Сас і ще хтось, здається, Михайло Волинець. Оце і все. Між іншим, депутати попередніх скликань приходили значно частіше.

Шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, із моїми судовими процесами вийшло якесь велике непорозуміння. Фактично мене кинули – у повному розумінні цього слова. Цілих два роки я на суди ходив, як на роботу, – не було часу нічим іншим займатись. Одне моє пояснення містить понад 1600 сторінок машинопису. У ньому я каменя на камені не залишаю від брехливих претензій В.Медвечука. Але хто його читав? Його б надрукувати, аби для історії залишилось, але це Вас абсолютно вже не цікавило, мабуть, тому, що В.Медведчук зійшов з політичної арени, а його бізнес-соратники стали Вашими друзями. Це пояснення слухала хіба суддя Ніна Фадєєва, вона чудово знала суть справи і добре розуміла, за ким правда, але зробила все, аби чорне назвати білим. Ця служителька печерської Феміди, всупереч беззаперечним фактам, які мають дуже сильне документальне підтвердження, іменем України винесла рішення, яким задовольнила майже всі позовні вимоги головного канцеляриста Кучми і правду визнала неправдою, а явну брехню возвела у ранг істини. Вона іменем України навіть постановила вважати, що В.Медведчук ніколи не був засудженим! І це при наявності у справі документів та газетної публікації 1974 року про винесення йому обвинувального вироку суду та визначення йому покарання у вигляді двох років позбавлення волі і взяття під варту прямо в залі суду! Оце і є яскравим прикладом кривосуддя.

Адвокат С.Островський, який захищав мої інтереси, підготував заяву в Генеральну прокуратуру України про притягнення судді Печерського районного суду м. Києва Н.Фадєєвої до кримінальної відповідальності за шістьма статтями Кримінального кодексу. Саме стільки, на його думку, вона вчинила дій з ознаками кримінальних злочинів під час дворічного слухання справи за позовом В.Медведчука до Бродівського видавництва «Просвіта» та мене як автора книги «Нарцис.» Копію цієї заяви та інші документи мною було передано в Комітет з питань правової політики. На цю тему я мав неодноразові розмови з головою комітету Василем Васильовичем Онопенком (4-й номер у списку БЮТ). Яке ж було моє здивування, коли очолюваний ним комітет рекомендував одіозну суддю Н.Фадєєву на підвищення – тепер вона вже член Адміністративного суду України! Чудеса, та й годі.

До речі, ця судова справа була далеко не моєю особистою – вона мала велике суспільне звучання, і це багато хто з відповідальних мужів та політиків розуміли. Мабуть, і Ви теж, шановний Олександре Валентиновичу. Я вже, грішний, думав, що Ви цілком забули судову справу члена політради партії «Батьківщина». Аж виявилось – ні! Ви її пам’ятаєте, бо все-таки, подзвонивши до мене в Броди 21 грудня 2005 року, за неї згадали та навіть обіцяли закрити всі борги перед юристами, які захищали мої інтереси, і, о диво, надати мені юристів «Батьківщини» для переможного завершення справи. Я відмовився від Вашої милості. Терпіли президент фірми «Професіонал» М.Полудьонний та інші більше року – то ще потерплять. А відмовився я тому, що Ви не стільки прагнули допомогти, скільки задобрити, аби я не зробив чого, Вам не бажаного. Адже подзвонили Ви до мене тоді, коли остаточно переконалися, що я справді відмовився балатуватися за списком БЮТ. Коли Ви телефонували, шановний Олександре Валентиновичу, я якраз писав оцю відповідь і не мав жодного наміру переривати такий важливий процес.

V. Доленосний випадок

Шановна Юліє Володимирівно, впродовж усього часу перебування у політиці (з 1989 року) свою діяльність я незмінно будував лише в інтересах України та її народу, не пристосовуючись при цьому до жодних персон, навіть заслужених, у тому числі і до Вас. Але Ви, шановна Юліє Володимирівно, мусите пам’ятати випадок, коли мої, абсолютно несплановані дії, суттєво вплинули на Вашу особисту долю. У березні 2001 року, у день Вашого звільнення із Лук’янівського СІЗО після знаменитого рішення судді М.Замковенка, впродовж півдня сотні пікетувальників тримати в облозі прохідну цієї установи. Майже шість чи сім годин Вас все ще не звільняли. За цей час через прохідну періодично, по одному і по двоє-троє, проходили спортивної зовнішності молодики, одягнені у темні куртки, спортивні шапочки, кросівки. Мене заінтригував той факт, що молодики на територію тюрми постійно йдуть, а назад ніхто не вертається. І я вирішив подивитись, у чому ж річ. Коли черговий молодик проходив через прохідну, попередньо показавши через віконце посвідчення, я пішов за ним. Охорона не встигла замкнути двері, і в коридор увійшло ще кілька депутатів, серед них був і Олександр Турчинов, але лише мені одному вдалося прорватися на тюремне подвір’я. До мене підбіг черговий офіцер і почав вимагати залишити межі установи. Я відповів, що залишу її лише тоді, коли з’явиться начальник тюрми і виконає рішення суду про Ваше звільнення, шановна Юліє Володимирівно. Начальника не виявилось на місці, але підійшов полковник Савченко, до речі, в цивільному – його я добре знав, згодом він став генералом. Цей полковник саме вишиковував у дві довгих шеренги кілька десятків молодиків. Савченко вимагав, аби я покинув подвір’я і не порушував закон. У відповідь я звинуватив його. Зав’язалася словесна перепалка, у ході якої я закликав депутатів іти з прохідної на подвір’я, аби допомогти міліції виконати рішення суду щодо звільнення Юлії Тимошенко. У цьому неймовірному гармидері Олександр Турчинов не допустив депутатів на тюремне подвір’я і просив мене теж його залишити. Однак я його не послухав. І добре зробив, бо через деякий час Вас, шановна Юліє Володимирівно, вивели із воріт приміщення слідчого ізолятора. Пам’ятаю, що Ви були дивно вдягнуті, як спортсменка, – в одних лише темних колготках (чи рейтузах) і светрі та з великою синтетичною сумкою в руках. Вас повели не до прохідної, на якій перебували депутати, а до воріт тюремного подвір’я. За Вами йшов якийсь офіцер, солдати і полковник Савченко; за ними, утворивши півколо, просувались молодики у цивільному – саме ті, які впродовж тривалого часу йшли поодинці і невеликими групами через прохідну; мабуть, це були штатні міліцейські провокатори, що мали зчинити якийсь безлад під час Вашого звільнення. Ви вже підійшли до брами, коли я підбіг до Вас, навіть не встиг привітатися – було не до того, взяв Вашу сумку і рішуче сказав іти на прохідну. Ви вже були за крок від брами і запитали: «А яка різниця?» Я теж не знав, яка різниця, але мені було добре відомо, що на прохідній Вас чекали депутати з букетами квітів і тележурналісти, які за цілий день геть перемерзли, бо приїхали прямо із теплої зали суду і зовсім не були готові до тривалого стояння на морозі, але вони стояли і чекали Вас. Тоді я подумав, що влада хоче не допустити телезйомки моменту Вашого звільнення, а відповідно і показу цього відеосюжету по телебаченню. І коли Ви запитали: «Яка різниця?», Савченко у цей момент повторював у рацію: «Внимание, открываем ворота». За брамою стояв сильний галас сотень людей, було шумно, і я закричав: «На прохідну!» Й рішуче спрямував Вас туди. Ви послухались, як дитина; ми з Вами пройшли крізь стрій молодиків, і Ви опинилися на прохідній, де Вас вже зустрічали з квітами депутати. Пригадую, що серед них знаходилися Олександр Турчинов, Валентин Зубов і фотограф Олександр Прокопенко. Згодом О.Прокопенко розповів, що в той час, коли я прорвався на тюремне подвір’я, до брами прибув великий підрозділ беркутівців у шоломах, які відтіснили звідти людей. Після цього вони підігнали вантажну і легкові машини та створили широкий кордон між брамою і людьми, що стояли перед прохідною. Олександр жахнувся, коли побачив, як Ви, шановна Юліє Володимирівно, підійшли до брами, за якою стояли міцні наряди «Беркута». Серед них були і два працівники Генеральної прокуратури України, які мали пред’явити Вам нові звинувачення та новий ордер на арешт. Фактично повторний арешт, шановна Юліє Володимирівно, було зірвано саме завдяки моїм діям. Я цей факт ніколи особливо не афішував, але про нього багато хто знає; тепер, при моєму демарші із списку БЮТ і ВО «Батьківщина», я вирішив про нього розповісти докладніше, аби Ви, шановна Юліє Володимирівно, бува, про нього не забули зовсім.

VІ. Моя дніпропетровська одісея — 2002

Шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, хочу освіжити Вашу пам’ять і подіями щодо виборчої кампанії 2002 року. Перебуваючи тоді у партії і фракції «Батьківщина», я невпинно пропагував думку про те, аби якомога більше відомих діячів опозиції балотувалося не за списком, а в мажоритарних округах. Я виходив із простої арифметики – без мажоритарних депутатських мандатів перемога опозиції є неможливою. На превеликий жаль, лише шість депутатів фракції «Батьківщина» дали згоду балотуватися в мажоритарних округах: Володимир Нечипорук, Зоряна Ромовська, Іван Кірімов, Віталій Черненко, Ігор Пилипчук і я. Наголошу на одній суттєвій обставині – у попередньому, узгодженому президією політради партії списку на виборах 2002 року моє прізвище значилося на 12 позиції, тобто було цілком прохідним навіть при тодішньому 4%-му мінімумі.[5] Однак я й не думав чіплятися за нього і на зустрічі з Вами, шановна Юліє Володимирівно, яка проходила в палаті клініки на бульварі Тараса Шевченка у Києві, висловив готовність балотуватися у мажоритарному окрузі і навіть запропонував конкретний – № 213 у місті Києві, де мене досить добре знали. Але Ви пояснили, що в Києві є домовленість із партією «Єдність», і «Батьківщина» тут не буде з нею конкурувати. До речі, по цьому округу йшов махровий кучміст Олександр Задорожний, який, не маючи гідних конкурентів, завдяки чистому адмінресурсу переміг і зразу ж став представником Президента України Л.Кучми у Верховній Раді. Я досі не розумію, як Ви як затятий опозиціонер могли укладати сумнівні домовленості та робити такі помилки. Але менше з тим Задорожним.

Обговоривши кілька можливих варіантів, ми з Вами зупинилися на 40-му виборчому окрузі, що у Дніпропетровській області. Ви тоді сказали, що зробите все, аби у кожній хаті мого округу було по дві моїх книги, у чому я вже тоді Вам висловив сумнів, – для їхнього друкування просто не було часу. Нагадаю, що тоді «Батьківщина» випустила аж 10 тисяч примірників книги «Нарцис» і стільки ж «Часу підлої влади», значна частина тиражу розійшлась. Залишився мізер. І це на округ з 200-ми тисячами виборців. Ви запевнили мене: у моєму окрузі Ви особисто побуваєте у кожному селі, що зразу було нереальним – і це підтвердило життя. Я сам за два місяці не встиг їх всіх об’їхати – це ж кілька сотень! Запевнили Ви мене і в тому, що депутати-списочники не виїжджатимуть з мого округу. Нагадаю результат: ні, Ви, ні Олександр Турчинов жодного разу в Солонянський виборчий округ не заїхали. Я розумію, що під час виборів у Вас були більш важливі справи, але скажіть, будьте ласкаві, чому жоден із депутатів-списочників від БЮТ жодного разу не приїхав мені допомогти? Чим же вони займалися? До речі, подібна картина була і в інших депутатів-мажоритарників від БЮТ, я з ними на цю тему розмовляв. Той факт, що народний депутат України двох скликань Володимир Нечипорук одразу ж після своєї перемоги в мажоритарному окрузі на Хмельниччині відмовився вступати у фракцію БЮТ, став для мене прикрою несподіванкою. У розмові зі мною Володимир Павлович прямо сказав, що вчинив так на знак протесту, бо «Батьківщина» йому нічим на виборах не допомогла, за його висловом – «кинула». А як він Вас, шановна Юліє Володимирівно, боготворив під час моєї із ним поїздки на Хмельниччину у 2001 році!

Ви, шановна Юліє Володимирівно, під час нашої співбесіди обіцяли мені повну підтримку Дніпропетровської обласної та районних організацій «Батьківщини». Вони справді мене підтримували – так, як могли. А могли вони небагато. Якщо в Дніпропетровську, можна говорити, були міська та обласна організації, хоча й дуже слабенькі, то про райони й цього не скажеш. Свою виборчу кампанію на Дніпропетровщині я хотів розпочати із зустрічей з партактивом «Батьківщини» в усіх п’яти районах округу. Шановна Юліє Володимирівно, ніде не було жодного активу! Лише у Криничанському районі відбулася зустріч з «активом» – між іншим, досить цікава, змістовна, люди були справді активні. Але потім мені відкрили секрет: чоловік керівника «Батьківщини» керує тут Рухом з 1989 року, ось він і зібрав своїх членів.

Та про які організації ВО «Батьківщина» можна було говорити, коли в районах вони обмежувалися кількома платними функціонерами, які дуже часто чомусь працювали сімейним підрядом. Так, офіс районної організації Дніпропетровського району знаходився тоді на 9-му поверсі житлового будинку і являв собою звичайну трикімнатну квартиру, у якій мешкала сім’я. Зайшовши у цей «районний штаб партії», потрібно було взуватися у запропоновані господинею капці. Господиня одночасно була секретарем районної організації ВО «Батьківщина», її мама – заступником голови, ну, а тато – головою. Не пригадую прізвища цього тата (при потребі можу знайти), але він був полковником КГБ у відставці. Оце й уся Дніпропетровська районна організація!

В Солонянському районі організація теж була сімейна: голова – тато-пенсіонер, колишній керівник райоб’єднання «Сільгосптехніка», заступники – два його сини, а секретар – невістка. Між іншим, з одним із синів вийшов конфуз – він мав російський паспорт. А тато, на мою ганьбу, їздив винятково на «Волзі» з російськими номерами і трикольором. Але «наймогутнішою» райорганізацією звичайно була Нікопольська районна; вона знаходилась в магазині глухого села за 30 кілометрів від райцентру. Цей магазин без вивіски (місцеві люди й так знали, що там можна було купити хліб, сіль і горілку) був навпіл перегороджений шторою, за якою жила сім’я! Таких чудес я ніколи не бачив. Цю організацію очолювала жінка-фельдшер із дуже складним татарським прізвищем, а єдиним заступником у неї була рідна дочка, секретаря вони ще не знайшли.

Про партійні неподобства і я, і начальник мого виборчого штабу Олексій Дідок інформували центральний штаб партії, але до самих виборів абсолютно нічого не змінилося. Мабуть, ці сімейно-партійні підряди успішно трудилися і на президентських виборах у 2004 році.

Шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, у Солонянському виборчому окрузі просто неможливо було опиратися на партійні структури – їх практично не було, тому я пішов до письменницької організації. Мій давній приятель, письменник-ветеран Григорій Бідняк, у будинку якого я ночував ще у 1996 році, дуже багато мені допоміг, за що я йому щиро вдячний. Він організував друкування газет і листівок, а чудова письменниця Леся Степовичка зголосилася бути моєю довіреною особою, вона із молодечим запалом об’їздила мало не увесь округ, побувала у більшості шкіл Криничанського і Нікопольського районів і на кінець виборчої кампанії сказала мені: «Дмитре Васильовичу, я ніколи не займалася політикою, але тепер я нею запалилася і, мабуть, на неї захворіла. Політика – це наркотик». Пані Леся чудово вміла вести дискусії; через рік її обрали головою Дніпропетровської письменницької організації.

Шановна Юліє Володимирівно, посилаючи мене на Дніпропетровщину, Ви обіцяли, що моя команда буде жити не менше, як у двох готельних номерах. Ми поселилися в один двокімнатний: я, двоє моїх помічників і начальник штабу з центрального офісу «Батьківщини» Олексій Дідок. Вже через місяць за цей номер нічим було платити, і шановний Олександр Валентинович запропонував мені підшукати якусь дешеву квартиру. Дізнавшись про мою скруту, за готель заплатив мій шанувальник, який, між іншим, вперше в житті прочитав українську книгу від початку і до кінця. Це була моя книга «Час підлої влади»; він просив мене не називати його прізвища, але при потребі я можу Вас із ним познайомити. Це – колишній полковник міліції, який успішно займався бізнесом, він майже випадково потрапив на мій творчий вечір у Будинку архітектора у Дніпропетровську, взяв книгу, а через день мене розшукав і каже: «Дмитрий Васильевич, я никогда не мог дочитать украинскую книгу до конца. Я родом с России, и мне тяжело дается украинская речь. Вашу взял полистать в постели перед сном. Я до пяти часов утра не мог уснуть, пока не прочитал ее полностью». До речі, цей чоловік, на мій подив, влаштував мені сюрприз – організував у Дніпропетровську невелику вечірку на честь мого 50-річчя. Між іншим, жодного вітання з нагоди цієї дати від керівництва чи якоїсь організації «Батьківщини» я не отримав. Ось так.

Шановна Юліє Володимирівно, можливо, Ви пам’ятаєте Ваш дзвінок до мене у Броди перед початком виборчої кампанії 2002 року. Ви тоді радісно повідомили мене, що на замовлення ВО «Батьківщина» у виборчому окрузі № 40 було проведено соціологічне опитування, яке засвідчило, що нібито я можу там перемогти з великою перевагою. Ви навіть поздоровили мене з майбутньою перемогою, що мене вкрай пригнітило, бо з перемогою авансом не вітають ніде! Ось після цього «опитування» я і поїхав на Дніпропетровщину. Подальші події відомі. Додам лише, що там я був абсолютно маловідомою постаттю. Про мене знали одиниці, здебільшого у містах, а по селах, як кажуть, був «глухий варіант». Моя дніпропетровська одіссея – 2002 була суцільною авантюрою із самого початку. Про неї по гарячих слідах я написав книгу «Вибори по-кучмівськи», відредагований і зверстаний варіант передав шановному Олександрові Валентиновичу, але він відмовився її випускати, а шкода, – там описано багато технологій використання адмінресурсу, з якими у 2004 році зіткнулася команда Віктора Ющенка.

Під час виборчої кампанії на Дніпропетровщині мене вразила одна особливість, пов’язана з Вами, шановна Юліє Володимирівно. Ви, напевно, знаєте, яким словом Вас обзивають у рідному краї. Так от, майже всі мої зустрічі з виборцями неодмінно торкалися цієї теми. Чомусь люди були вороже налаштовані саме до Вас. Я кваліфікував це явище як результат роботи режиму Кучми з Вашої дискредитації, а заодно і часто наводив виборцям біблійний вислів: «Нема пророка у своїй Вітчизні».

Часто мені доводилось чути й інші, ймовірно, неправдиво- провокаційні висловлювання на Вашу, шановна Юліє Володимирівно, адресу, і я мусив давати відповіді, вести дискусії. Пригадую, як в одній із шкіл звинуватили всеньке Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» у тому, що це чисто олігархічна партія, яка захищає інтереси двох осіб – Вас і Вашого першого заступника. На власному прикладі я доводив, що це не так. Не приховую: я розумів, що у цій, на перший погляд провокації щось є, але не бажав миритися з думкою, що належу до такої структури. Але якщо добре подумати і проаналізувати стан справ? Парламентська фракція живе своїм життям, обласні, міські і районні парторганізації, переважно з числа партійних функціонерів, – своїм, політрада партії засідає дуже рідко, президія теж. Отже, всі важливі рішення приймаєте лише Ви особисто, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу. Секретаріат виконує всього-на-всього обслуговуючі функції та збирає партійну статистику. Отже, вся «Батьківщина» фактично тримається на двох стовпах, але цього далеко недостатньо для партії європейського типу. Але коли Ви хвалитеся шаленою кількістю членів партії та якістю осередків, я чомусь завжди згадую сімейно-партійні підряди на Дніпропетровщині. Думаю, що, при бажанні, Біл Гейтс міг би створити ще більше партійних осередків з набагато кращим персональним складом.

Але найбільш дошкульними для мене були запитання про Ваше, шановна Юліє Володимирівно, походження. Його мені вперше поставили у січні 2002 року на творчому вечорі в Будинку архітектора у Дніпропетровську, а потім періодично воно виникало у різних варіаціях під час багатьох зустрічей з виборцями. Особливо після публікації одним відомим дніпропетровським журналістом статті про Ваші біографічні дані. Відверто кажучи, я намагався перевести мову в іншу площину і, по суті, уникав прямої відповіді, бо її не знав та й досі не знаю. А запитання було таке: «Поясніть, будь ласка, як таке може бути, що батько Юлії Тимошенко Григ’ян Володимир Абрамович – вірменський єврей, мати Людмила Миколаївна Телєгіна – росіянка, а вона за документами – українка?» До речі, дехто з відомих політиків у пресі твердить, що і це не відповідає дійсності. Зокрема, наприкінці серпня 2005 року у ЗМІ з’явилося повідомлення, що Ваш земляк, міністр транспорту України Є.Червоненко, через прес-службу очолюваного ним Мінтрансу офіційно заявив, що мати Юлії Тимошенко – єврейка, а батько – вірменин. Тоді ж було уточнено, що дівоче прізвище матері – Нєлєпова, бо бабусю звали Марія Йосипівна Нєлєпова.

Проблема Вашого походження і мене тепер зацікавила, адже я зустрічався і розмовляв із усіма Вашими близькими – мамою, тіткою, дочкою, чоловіком. Ви всі між собою спілкуєтесь класичною російською мовою, яку я чув у московській глибинці. Української мови Ваші рідні не знають. Українське село Вам теж не знайоме, українських традицій не відаєте, то які ж Ви українці?

Шановна Юліє Володимирівно, я абсолютно нічого не маю проти євреїв – бо поважаю цю мудру націю, навіть маю перед нею і певне особисте зобов’язання – у німецькому концентраційному таборі мого пораненого батька від гангрени і смерті врятував лікар-єврей Ліфшиць. Але вважаю, що лідеру партії, який прагне посісти керівну роль у державі, вже давно слід було б внести у це, не таке вже й складне, але досить суттєве питання ясність: хто Ви є і з якого Ви роду-племені? А то прес-служба партії виступає із заявою, що Ваш батько – латиш, а офіційний біограф Олександр Середюк у книзі «Юлія. Політичний портрет Ю.В.Тимошенко» пише, що він – вірменин[6]. Представники вірменської общини Києва твердять, що Григ’ян – це чисто вірменське прізвище, яке походить від імені Григорій і дуже поширене у Вірменії – так, як в Україні Петренко, а в Росії – Іванов. Політику такого рангу, як Ви, вартувало б внести у це питання ясність. Адже про лідера української нації, а на таку роль Ви, шановна Юліє Володимирівно, безумовно претендуєте, українці мають знати все, у тому числі і докладну біографію, включно до дідів-прадідів. Чому це у США корені біографічних дерев президентів відомі до ХVІІ століття (особисто я читав таке у біографіях Франкліна Рузвельта і Рональда Рейгана), а в нас дуже часто ніхто з простих виборців нічого не знає не лише про дідів, а й про батьків провідних політиків! Але це так, до слова.

Прикрі ситуації під час моєї дніпропетровської одіссеї виникали регулярно, і кожного разу я відстоював Ваше ім’я, доводив, що кримінальні переслідування – плід фальсифікацій режиму Кучми. На Дніпропетровщині я був вражений тим, що скрізь люди мене сприймали позитивно, навіть комуністи, але зачувши, що я з «Батьківщини» і Блоку Юлії Тимошенко, нараз ставали агресивними. Так, це не вина Ваша, а біда – режим Кучми тут добряче попрацював катком компроматів. І я цей втрамбований грунт чесно і жертовно розпушував, бо вірив, що це неправда. Але таке явище було, і воно забирало у мене чи не найбільше часу та зусиль. Прикро про це згадувати, але мушу. І знаєте, шановна Юліє Володимирівно, перебуваючи на Дніпропетровщині, я часто думав, що просто відмиваю тут Ваше ім’я.

Але я не образився на Вас, шановні Юліє Володимирівно та Олександре Валентиновичу, за дніпропетровську одіссею 2002 року. Я розумію, що Ви, як і я, хотіли, аби було краще, але вийшло... Однак я нітрохи не шкодую за цим епізодом у моєму житті. Цілих два місяці я проживав у славетному козацькому краї. Побачив красу українських степів, біду степових сіл, неймовірну руїну знищеного псевдореформаторами колись могутнього агропромислового комплексу. До речі, на цю тему саме в Дніпропетровську я написав статтю «Аграрна руїна єдиної України», яку в березні 2002 року опублікувала газета «Сільські вісті», а згодом передрукували кілька інших видань, у тому числі й видання ВО «Батьківщина». У статті я піддав саркастично-нищівній критиці головних аграрних псевдореформаторів України, які, на мій великий подив, тепер теж стали «окрасою» списку БЮТ.

_________________________________________
[5]На парламентських виборах 2002 року Блок Юлії Тимошенко набрав 9% і провів у Верховну Раду України 23 депутати, з яких незабаром під тиском режиму та посулами олігархів фракцію залишили: 08.10.2002 р. – Онопенко Василь Васильович, Правденко Сергій Макарович, Толочко Петро Петрович, а ще через місяць – 19.11.2002 р. – Юхновський Олег Іванович і Ременюк Олексій Іванович. Таким чином, вже у перший рік каденції Верховної Ради України 4-го скликання фракція БЮТ втратила 5 депутатських мандатів і скоротилася до небезпечної позначки – 18 (при необхідних 14). Цей факт засвідчує явні прорахунки у підборі людей. Впевнений, що Іван Кірімов, Віталій Черненко, Ігор Пилипчук та інші, які балотувалися в мажоритарних округах, фракцію не залишили б. Однак їх кинули під танки так, як і мене. З тих, хто вийшов із фракції БЮТ, назад повернувся лише один – В.В.Онопенко, сталося це 17 жовтня 2003 р. Тепер В.В.Онопенко разом із очолюваною ним же УСДП і Ю.Тимошенко із ВО «Батьківщиною» створили виборчий блок БЮТ, у якому В.В.Онопенко займає четверту позицію.
[6]Див.: Середюк О. Юлія. Політичний потрет Ю.В.Тимошенко. – Луцьк: Надстир’я, 2005. – С.8.

VІІ. Спискотворення,
або ЗАТ "Блок Юлії Тимошенко"

Після завершення закритої частини міжпартійного з’їзду БЮТ Ви, шановний Олександре Валентиновичу, заявили пресі: «З’їзд пройшов організовано, швидко і без конфліктів завдяки тому, що йому передувала ретельна чорнова робота по формуванню списків»[8]. Виникає резонне запитання: а хто ж так вдало провів цю «ретельну, чорнову роботу»? Відповідально заявляю: її провели в основному Ви, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, при деякій участі «примкнувшого» до Вас Михайла Бродського. Стверджую це, бо керівні органи партії «Батьківщина» у цьому важливому партійно-державному процесі не брали жодної участі. Кажу так, бо політрада партії, членом якої я є, це питання не розглядала – вона навіть не збиралася! Це перше. І друге: в четвер, 15 грудня 2005 року, після засідання фракції БЮТ народні депутати України, зібравшись до купи, пошепки висловлювали мені свій подив з того, що ніхто з них, навіть члени політради і президії політради партії, нічого не знають ні про список, ні про себе і всі перебувають у невіданні. Виходить, що за день до міжпартійного з’їзду, який мав відбутися 17 грудня і визначити остаточний виборчий список кандидатів у народні депутати від БЮТ, навіть члени політради і президії політради про це ще нічого не знали. А хто ж тоді знав? За порадою депутатів, після засідання фракції я поїхав у центральний офіс «Батьківщини». Ваші приймальні, шановні Олександре Валентиновичу і Юліє Володимирівно, були переповнені не відомими мені особами. В кабінетах Ви проводили з кимось співбесіди і наради. Працівники апарату повідомили, що потрапити до Вас неможливо. А я, між іншим, особливо й не намагався. Смішно стало з побаченого. У напівтемному коридорі перед приймальнею Ю.Тимошенко сидить вкрай стурбований колишній «директор» парламенту Олександр Волков і нервово перебирає пальцями якісь папірці, а в кінці коридору, що біля туалету, ходить схвильований соратник Суркіса і Медведчука Богдан Губський і розмовляє з кимось по мобільному телефону. Смішно стало з двох причин. По-перше, до чого довели нещасних олігархів! А по-друге, точнісінько таку ж саму сцену я спостерігав ще у листопаді. Я навіть подумав, що ці велети режиму Л.Кучми вже місяць не виходять з Вашого коридору. У мене немає сумніву, що згадані особи своєї черги таки діждалися. Стало зрозуміло, чому в такий важливий передвиборний час не збиралися ні політрада, ні навіть президія політради партії, – у Вас, шановні панове керманичі, просто не було для цього часу і головне – бажання. Та й хіба воно могло бути інакше при такому напливі поважних осіб?

Я, наприклад, вважаю, що теперішній виборчий список БЮТ дуже втратив від того, що у ньому немає такої потужної і непересічної особистості як Олександр Михайлович Волков. Усе-таки він дуже багато має, знає і може; міг би суттєво поліпшити справи блоку, він про це відкрито говорив у пресі. Олександр Михайлович стільки часу провів у напівтемряві коридора біля Вашої приймальні, Юліє Володимирівно, а Ви йому чомусь відмовили аж за день до з’їзду. Невже з принципових ідейних міркувань?

Про те, як формувався виборчий список, дуже показово свідчить такий факт: тепер позапартійні, а ще недавно – затяті кучмісти, відомі банкіри брати Буряки – Сергій Васильович і Олександр Васильович – та бізнесмен Васадзе Таріел Шакрович вступили у фракцію БЮТ щойно у п’ятницю, 16 грудня 2005 року. А вже наступного дня вони опинилися відповідно на 37-му, 69-му і 41-му місцях списку по виборах народних депутатів України! І це без будь-яких рішень політради і президії політради партії! Між іншим, з’їзди партій «Батьківщина» і УСДП по цих та інших одіозних особах жодних рішень не приймали. То хто ж, як не Ви, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, приймали такі рішення? За що ж Ви їм простелили зелену доріжку в парламент? За які заслуги перед Україною чи хоча б перед партією «Батьківщина»?

Що не кажіть, а все-таки виходить, що Ваші особисті рішення, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, мають незрівнянно більшу силу, аніж рішення президії політради, самої політради чи з’їзду партії. Міжпартійний з’їзд блоку мав просто схвалити Ваші особисті рішення щодо спискотворення. Ось тому на міжпартійний з’їзд не потрапив жоден, хто міг би порушити болото його монолітної мовчазності.

Нагадаю, що всі троє народних депутатів України (О.В.Буряк, С.В.Буряк, Т.Ш.Васадзе), які в п’ятницю, 16 грудня, перейшли у фракцію БЮТ, із першого дня діяльності Верховної Ради України 4-го скликання належали до прокучмівської більшості, але в останній день вони таки встигли вскочити на підніжку паровоза, де машиністом є Ви, шановна Юліє Володимирівно, помічником – Олександр Турчинов, а кочегаром –«кришталево чесний правдолюб» Михайло Бродський. І після всього скажете, що це не Ви дали кучмістам і олігархам шанс на перевиховання і виправлення? Але хто, скажіть, горбатого виправить?

Ось Вам і ключ до розуміння того, що ж собою являє ВО «Батьківщина»? На мою думку, тут і не пахне цивілізованою демократичною партією, це щось подібне на навколополітичний напівприватний клуб двох осіб та «примкнулого» до них третього. Якою ж далекою є ця структура від елементарних європейських стандартів політичних партій!

Якби Ви, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, більше б дослухалися до думки партійних низів і хоча б інколи радились із депутатами – членами політради та президії партії (будьте певні – я знаю, що говорю), то багатьох негараздів у рядах «Батьківщини» могло і не бути. Але надмірна оригінальність Вашої зарозумілості дала несподівані плоди.

Вже коли я писав свого довгого листа (коротше аж ніяк не виходить) до Вас, у ЗМІ з’явилася інформація про рішучу заяву керівництва Львівських обласної та міської організацій ВО «Батьківщина» з приводу оприлюднення повних виборчих списків Блоку Юлії Тимошенко. Ключовою у цій заяві є фраза, з якою я цілком солідарний: «Нас не може не дивувати і той факт, що Галичині загалом, і Львівщині зокрема, які були рушійними силами боротьби за повалення кучмівського режиму, знову відводиться роль не повноцінного учасника, а безправного статиста у загальноукраїнській політиці: натомість чільні позиції у Блоці займають люди із сумнівною репутацією, для яких національні інтереси України ніколи не були визначальними (виділено мною – Д.Ч.). І все це відбувається на тлі гучних заяв про відданість ідеалам і цінностям Майдану!»

На знак протесту проти такого стану справ із рядів ВО «Батьківщина» вийшла ціла когорта поважних постатей, серед них голова Львівської міської організації партії Михайло Мужиловський, перший заступник голови Львівської обласної партійної організації Ігор Комарницький, голова контрольно-ревізійної комісії Львівської обласної організації Володимир Костик, делегат VІІ з’їзду партії Юрій Гудима та інші. Навряд чи на цьому, прикрому для Вас випадку такий процес може зупинитися.

Як видно із тексту заяви керівників Львівських міської та обласної організацій «Батьківщини», їх чомусь не заспокоїло те, що у прохідній частині виборчого списку БЮТ значаться такі видатні галицькі політики як Андрій Шкіль, Степан Курпіль і, особливо, Михайло Гладій, навпаки, їх це, очевидно, обурило, а ще більше схвилював факт наявності поруч із ними ще видатніших кучмістів та олігархів, тому вони завершують свою гнівну заяву словами, до яких виборцям варто прислухатися: «Ми не хочемо вкотре стати сліпим знаряддям для реалізації політичних планів непатріотичних сил». А хто ж ці самі плани складав?

Єдине, з чим я не можу погодитись із авторами львівської заяви, так це із твердженням, що якісь «політики та політичні сили, що не відповідають цінностям, за які люди боролися під час Помаранчевої революції... мають намір скористатися симпатіями до Юлії Тимошенко і на її славі в’їхати у парламент». Не тіште себе ілюзіями, панове! Жодні «політики та політичні сили» не мали вирішального впливу на формування парламентського списку БЮТ, – його складали в основному лише дві особи – сама Юлія Володимирівна та її багатолітній соратник Олександр Валентинович Турчинов. Правда, кажуть, що активно допомагав їм у процесі спискотворення добре відомий Михайло Бродський. Ось і все. А на яких принципах вони складали виборчий список, то ця таїна відома лише їм.

Однак найбільше мене вразив аншлаг титульної сторінки львівської газети «Крок», яка, на відміну від інших видань, опублікувала повний текст гучної заяви про вихід з рядів ВО «Батьківщина». Цей набраний великими червоними літерами заголовок на білому тлі наче стріляє у мозок кожного: «Нас не примусять зрадити український народ!» Ось так. Редакція газети порівняла виборчий список БЮТ із зрадою українського народу! Саме у цій площині слід шукати причини скандалу у ще недавно, здавалось, монолітних рядах львівської обласної організації ВО «Батьківщина».

Але зовсім іншої думки, і це зрозуміло, щодо якісного складу списку БЮТ дотримуєтесь Ви, шановний Олександре Валентиновичу. 20 грудня 2005 року газета «Україна молода» опублікувала Ваші слова: «З таким списком не соромно виходити на люди. Аж душа співає».

Шановна Юліє Володимирівно, аби якось заспокоїти чесних і наївних партійців від їх протесту щодо напливу у ряди «Батьківщини» олігархів і кучмістів, котрі ще зовсім недавно вірно служили бандитському режиму, з яким боровся народ, Ви часто повторюєте тезу, що ці люди просто помилялися, тому потрібно їм дати шанс виправитися. І для цього педагогічного заходу, іменованому Вами ж «виправленням», Ви надали цим явно одіозним особам почесні й прохідні місця у виборчому списку БЮТ. Але звідкіля така всеїдність? Що рухає Вами у доборі таких «авторитетних» союзників? Невже неприхована злоба до Віктора Ющенка і його випробуваних часом і справою соратників, яких Ви чомусь вперто називаєте «оточенням»? А яке Ваше «оточення», шановна Юліє Володимирівно? Та від нього вже жахаються не лише чільні члени партії «Батьківщина», а й... Правильно подумали.

Я не буду тут називати поіменно всіх «визначних» постатей Вашого, Юліє Володимирівно, як Ви намагаєтесь подати, нібито політично бездоганного і високоморального оточення, – вони і так відомі. Але все-таки не можу ще раз не згадати свого земляка із Львівщини Михайла Гладія – співавтора так званих аграрних реформ, внаслідок яких було практично зруйновано все сільське господарство України. Свого часу (1997-1999 рр.) цей, відомий у вузьких колах, ветеринарний діяч очолював Львівську обласну державну адміністрацію, а я тоді керував Бродівською районною радою. Пан Гладій хотів розпочати свої мудрі аграрні реформи з очолюваного мною району, але отримав з мого боку відкоша – із самого почату було видно, що це не реформи, а плід хворобливої уяви, яка відгонила страшною авантюрою. Тому псевдореформи розпочали із рідного краю аграрного героя – Стрийщини, а згодом їх палко підтримав Леонід Кучма (мабуть, сп’яну) і провів у всій Україні. Внаслідок цього дощенту зруйновано всю матеріальну базу на селі. Для прикладу – мудрі німці на території колишньої НДР не зруйнували жодної ферми чи тракторного стану, а лиш пристосували їх до нових ринкових умов, і всі вони чудово діють дотепер! Там і досі успішно функціонують господарства площею понад 1 тисячу гектарів! А у нас? Буквально все лежить у руїнах. А з великих господарств площею понад 3 тисячі гектарів на Львівщині залишилось всього п’ять, і з них чотири – у Бродівському районі.

Але на цих аграрних псевдореформах колгоспний ветеринарний лікар з омською освітою М.Гладій за один 1998 рік зумів захистити аж дві дисертації в галузі фундаментальної економічної науки – кандидатську і докторську. Очевидно, тому Л.Кучма взяв таке ветеринарно-аграрно-економічне світило на посаду віце-прем’єр-міністра України з питань АПК, на якій пан М.Гладій трудився з 14.01.1999 до 10.01.2000 року, – саме на цей час і припадає остаточний розвал матеріально-технічної бази українського села. Те, що сталося із колись могутнім сільським господарством України, я на власні очі бачив у сотнях сіл Дніпропетровщини – майже всі ферми і величезні тваринницькі комплекси (у тому числі і ті, що побудовані у 1997-1998 роках) знищені дотла! Тисячі гектарів полів заросли бур’янами і амброзією! Вони дичавіють і перетворюються на степ. Із експортера м’яса і сала Україна перетворилася в їх імпортера. Подивіться, що тепер їдять українці? Здебільшого той непотріб, який їм привозять із-за кордону: курятину і перероблену у різноманітні ковбаси дешеву австралійську кенгурятину! На нашій найродючішій у світі землі люди бідують, не мають роботи. Оце і є наслідок аграрних «реформ», тому цим заходам із знищення українського села цілком сміливо можна присвоїти назву «аграрні реформи імені М.Гладія та М.Зубця». Адже при віце-прем’єр-міністрові України М.Зубцеві (1996-1997) почалися українські аграрні «реформи», а при М.Гладієві вони завершились. Цих аграрних горе-реформаторів не взяли у свої ряди справжні аграрники із партії Володимира Литвина, які чомусь стали народниками, але їх залюбки взяли у свій виборчий список Ви, шановна Юліє Володимирівно. До речі, обидва згадані вище діячі тривалий час очолювали знамениту колись Аграрну партію України, яка тепер, мабуть, для конспірації, стала Народною, а її «кити» поховалися по різноманітних норах. У бютівській нірці встиг сховатися і колишній заступник голови колись знаменитої АПУ Олександр Іванович Борзих (№ 97). Українським селянам варто запам’ятати, що у списку виборчого Блоку Юлії Тимошенко пригрілися і отримали шанс на «перевиховання» ще два їхні аграрні «благодійники» і колишні палкі кучмісти: на 59-му місці – Михайло Васильович Зубець, 1938 року народження, а на 85-му місці – Михайло Васильович Гладій (1952 рік народження). Невже Ви, шановна Юліє Володимирівно, серйозно сподіваєтесь, що ці діди ще здатні перевиховатися і виправитися у Вашому списку? Це перше. І друге: якщо Ви вирішили займатися перевихованням і виправленням кучмістів та інших сумнівних осіб, то для цього, мабуть, не варто займатися політикою і брати участь у парламентських виборах. Однак я думаю, що не проблемою перевиховання Ви турбуєтесь, шановна Юліє Володимирівно, а просто намагаєтесь затуманити народу очі, мовляв, у Вашому виборчому списку є не лише особи, які помилялися (бо хто не грішний), але й світила української науки, доктори наук, професори, колишні віце-прем’єри... Але якщо придивитись уважніше до кожного із Вашого, Юліє Володимирівно, найближчого оточення, себто списку? Я придивився пильно до свого давнього візаві – Михайла Гладія і трішки зачепив його соратників Михайла Зубця та Олександра Борзих, хтось інший хай зробить це ж саме з рештою – тоді й буде видно, хто є хто і що він здатен принести Україні. Адже аби бути певним, чого можна сподіватися від людини в майбутньому, треба знати, що вона робила в минулому.

Переконаний: про добрі і лихі справи людей потрібно розповідати – Україна таки має знати своїх героїв.

Наприклад, я думаю: невже скоєне М.Гладієм у минулому є предметом гордості і варте наслідування? Я не розумію, як з таким чорним негативом можна принести користь БЮТ? Як і, до речі, будь-якій іншій політичній силі. Але це ще далеко не все про пана Гладія.

Під час парламентських виборів 1998 року на Львівщині я різко і гостро критикував Президента України Леоніда Кучму і на всіх зустрічах з виборцями незмінно повторював, що йому не лише Україною, а й колгоспом не можна довірити керувати, бо розвалить! До речі відкрито виступати проти Л.Кучми я розпочав ще у 1995 році, коли він підписав указ про так звані заходи щодо погашення заборгованості по пенсіях і зарплатах, згідно з якими протягом одного дня по всій Україні зупинили капітальні будівництва і капітальні ремонти, внаслідок чого зруйнували всі будівельні організації та індустрію будівельних матеріалів. З трибуни Бродівської районної ради я тоді сказав, що подібні документи може написати докінчений невіглас або відвертий шкідник. Це стало першопричиною і підставою мого переходу в опозицію до Л.Кучми, у якій я незмінно перебував до самого кінця його бездарно-нікчемного режиму.

Так от, губернатор М.Гладій надіслав у Броди свого першого заступника Степана Сенчука (царство йому небесне), який мене мало не годину впрошував не виступати проти Л.Кучми або хоча б його не згадувати і від імені М.Гладія взамін обіцяв повну підтримку на виборах, надання мені телебачення, радіо і т.ін. Я відмовився – як наслідок, відчув на собі всю підступність і ницість очолюваного М.Гладієм адмінресурсу: доступ до електронних ЗМІ мені відрізали начисто, а райдержадміністрації на місцях лише те й робили, що чинили мені усілякі перешкоди і провокації.

І ось тепер цей бездарний аграрний реформатор і бездумний та палкий кучміст пригрівся на почесному 85-му місці у списку БЮТ.

А які добрі справи залишив на Львівщині пан М.Гладій? Саме під час керування Львівщиною цього ветеринарного економіста такі колись могутні підприємства, як «Львівсільмаш», «Кінескоп», «Електрон» та інші розвалилися остаточно. Люди не мають роботи, а держава – надходжень у бюджет. Через злочинну позицію, передусім, львівської влади, податкова адміністрація за безцінь спродала іноземним фірмам найцінніше обладнання багатьох промислових гігантів Львова, зокрема, «Кінескопу» і «Львівсільмашу», без чого вони навряд чи відновлять будь-коли свою роботу. Ця відверта антиукраїнська економічна диверсія прикривалася фіговим листком так званого погашення недоїмки перед державним бюджетом!

Очолюючи Львівську обласну державну адміністрацію, М.Гладій буквально насаджував скрізь АПУ. Туди заганяли всіх сільськогосподарських начальників і лісівників. Головним для АПУ були реформи. Їх проводили не лише в сільському господарстві, а й у лісовому. Так от, єдиним лісозаводом Львівщини, який досі успішно працює є Бродівський, він належить місцевому лісгоспу. Про те, що його тепер ставлять у приклад іншим, свідчить той факт, що протягом останніх шести років два його директори – М.Сірий і М.Куть –призначалися генеральними директорами «Львівлісу». Наголошую – Бродівський лісозавод та й лісгосп загалом дотепер успішно працює. Я пишаюся тим, що як голова Бродівської районної ради та народний депутат України його відстояв і, по суті, врятував від руйнівних реформ та бездумного роздержавлення. Не потрібно бути великим економістом, щоб не розуміти простої істини: лісозавод завжди буде працювати краще, коли перероблятиме власну продукцію, а не купуватиме її в лісгоспі – у випадку відокремлення від нього. Прекрасно розумів це і тодішній міністр лісового господарства Валерій Самоплавський, в розмові зі мною він зізнався, що не може встояти перед тиском з боку Адміністрації Президента і Львівської обладміністрації, яку тоді очолював той же М.Гладій. В.Самоплавський мене повністю підтримав, і ми разом зупинили цей руйнівний аграрно-реформаторський процес. Міністр зробив вигляд, що Бродівський лісозавод залишається у держвласності в якості експерименту – на прохання місцевої влади і народного депутата України. Так от, відтоді часу минуло вже майже 10 років – Бродівський лісозавод успішно працює у дві зміни, а всі аналогічні його сусіди або напівживотіють, або цілком зруйновані і розтягнуті на металобрухт, як це сталося у сусідньому з Бродами Радехові. То хіба таке можна назвати реформами? Нагадаю ветеринарному докторові економічних наук М.Гладієві, що слово «реформа» латинського походження і означає «перетворюю», «поліпшую», «роблю кращим». А що ж поліпшив і зробив кращим він?

Мені часто згадуються слова академіка НАН України, Героя України П.Т.Тронька, які він сказав при обговоренні моїх книг. «Знаєте, Дмитре Васильовичу, такої кількості непрофесійних, безвідповідальних людей і просто аморальних типів я ніколи у владі не бачив». Петро Тимофійович знав, що говорив, – з 1961-го по 1978 рік він працював заступником Голови Ради Міністрів УРСР, а з 1978-го – в Інституті історії НАН України. Урядовий телефон у його кабінеті стоїть і досі.

Шановна Юліє Володимирівно, Ваші особисті дії із «спискотворенням» породжують сакраментальне запитання: невже опозиція існує для того, аби у владі нічого не міняти на краще і оберігати колишніх, явно скомпрометованих керівників та інших, не менш «заслужених» персон і на них опиратися? На лайні фундамент міцної будови не закладають.

Утаємничений спосіб формування виборчого списку БЮТ та наявність у ньому великої кількості олігархів, банкірів, відомих і маловідомих бізнесменів, махрових кучмістів незаперечно свідчить, що при його підготовці були брутально знехтувані загальноприйняті норми партійного життя та елементарні демократичні принципи. У свою чергу, це дає достатньо підстав назвати список Блоку Юлії Тимошенко на виборах народних депутатів України своєрідним закритим акціонерним товариством.

_________________________________________
[7]Цит. за: Томенко М.: «Юлія Тимошенко знову повернеться в Кабмін – але вже з урядом народної довіри» //Високий замок. – 2005. – 10 вересня – С.3.
[8]Цит. за: Дідушок І. Юлин «мішок» і його «котики» // Україна молода. – 2005. – 20 грудня – С.5.

VІІІ. Монолітне болото,
або Про полонених політичних банкрутів і шанси на їх виправлення

Шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, Ви так невпинно розхвалюєте виборчий список БЮТ, що, можливо, і в мене душа заспівала б, якби не згадав приказки: «Кожна жаба своє болото хвалить».

Для початку нагадаю Вам визначення політичного словника, що тлумачить зневажливий в усьому світі термін «болото»: воно є політичним і парламентським. Політичне характеризує нестійкий, рухливий електорат; парламентське ж болото – це нестійка, дуже рухлива частина парламентарів, які не дотримуються чітких політичних принципів і не сповідують певних політичних ідей, а залежно від обставин підтримують ту чи іншу політичну силу, керуючись при цьому здебільшого власними інтересами, як правило, примикають до тих частин парламенту, які мають більшу вагу.

Ось тепер можна коротко згадати про деякі «справжні особистості», які є предметом Вашої гордості. Наголошую: згадую лише тих, чиї імена викликали хвилю протестів у рядах «Батьківщини» і хто мені більш-менш відомий.

За основу беру виборчий список БЮТ, бо він вимагає особливо ретельного погляду, оскільки його чільники замахнулися взяти всю владу в Українській державі, і якби таке трапилось, то особи, які стануть народними депутатами за цим списком, теж будуть вершити долю українського народу і вчитимуть його, як жити. Тому про цих потенційних «проводирів» та «вчителів», які вже іменують себе «елітою», потрібно говорити невідкладно.

Звичайно, що достеменно про всіх контраверсійних осіб списку БЮТ мені не так вже й багато відомо, – про них Ви, шановні Юліє Володимирівно та Олександре Валентиновичу, звичайно, знаєте значно більше, але дещо знаю і я, тому ці знання можуть стати корисними іншим, особливо українським виборцям. Тому, коротко розповім про деяких кандидатів в народні депутати України з очолюваного Вами списку.

Суслов Євген Іванович (№ 10). Цього тепер безпартійного, а ще недавно – об’єднаного есдека розкручують як наймолодшого в Європі мера. Ним він став у 2002 році, маючи 20 років від роду. У журналі «Корреспондент» № 38 від 1 жовтня 2005 року опублікована цікава стаття про цього мера. Виявляється, що із 11 тисяч виборців міста Сквира за нього проголосувала всього п’ята частина. Пояснюючи кореспонденту ситуацію, місцевий пенсіонер В.Діденко говорить: «Мер – це просто прикриття, а насправді всім керує його батько».[12] Виявляється батько наймолодшого в Європі мера, Суслов Іван Миколайович – один з найкрупніший латифундистів України. Створена ним агропромислова корпорація «Сквира» практично контролює однойменний район та має свої бізнес-інтереси в інших краях. У власності Суслових знаходяться майже всі місцеві підприємства: маслозавод, швейна фабрика, цукровий завод в Шамраївці, електростанція, мисливське господарство, торгівельні фірми; їм належить і велика кількість тваринницьких комплексів, м’ясопереробних цехів і сільгосппідприємств площею у кілька десятків тисяч гектарів, на яких, в основному вирощують зернові і цукрові буряки. Як пише у виданні «Остров» Галина Моісеєва: «Щоб об’їхати поля Суслова, потрібно подолати близько трьохсот кілометрів».

За даними «Корреспондента», наймолодший мер в Європі керує із дуже розкішного, із шкіряними меблями кабінету, який меру здає в оренду батькова корпорація «Сквира» за 1 гривню в рік. Журналісти встановили, що «наймолодший в Європі мер» роз’їжджає на новенькому джипі «Тоjоtа Land Cruiser», а батько має джип марки «Hammer».[13]

Юний мер одягається теж бездоганно, на руці носить масивний золотий годинник відомої фірми із таким же масивним браслетом.

Він і не приховує, що живе за рахунок сімейного бізнесу, зарплату міського голови у сумі «одна тисяча гривень – кладе на карточку в банку, аби раз у рік зробити подарунок або дружині, або півторарічній дочці».[12] Життя на широку ногу демонструється в усьому. Як пише «Кореспондент»: «У такій розкоші, по словах Суслова, є певний сенс – щоби не несли хабарів бідному меру».[12]

Юний мер Сквири стверджує, що працює не сам, а з командою – сімейною корпорацією.[12] Але, що він розуміє під терміном «сімейна корпорація у міській раді» навіть важко уявити. Однак, за словами журналіста Андрія Смірнова, у батьковій корпорації «Сквира» працює 87 родичів мера. «У мого батька було дев’ять братів і сестер, у мами – троє, у всіх – діти, ось разом і працюємо в корпорації», – пояснює мер походження сімейного клану і сімейного ж багатства, яке засновано на переробці сільгосппродукції».[12]

«За методами ведення господарства і згуртованості влади і бізнесу, – пише «Корреспондент», – сім’я Суслових до болі нагадує подружжя скандально відомих на Київщині Засух».[12]

Ще у вересні 2005 року Євген Суслов не вирішив, що йому робити: «Іти далі в політику у мене немає бажання, – говорив тоді Євген Суслов. – Стою на роздоріжжі – піти на другий термін, чи піти в бізнес». Цю дилему юному меру допомогла вирішити сама Юлія Володимирівна, запропонувавши йому 10 місце у списку БЮТ. Лідерка БЮТ з трибуни урочистої частини міжпартійного з’їзду, який проходив 17 грудня 2005 року у Київському палаці «Україна», сказала, що вона запропонувала Євгену Суслову 10 місце, бо вражена двома речами – що він наймолодший мер Європи і створеним за його участю «Центром розвитку дитини» (дитячий дім сімейного типу).

Але, мабуть, не вік юного мера був визначальним при включенні його у список БЮТ, грали тут важливу роль і деякі інші ще суттєвіші фактори. Серед них, очевидно, не останньою стала та обставина, що Є.Суслов, як, мабуть, і весь його сімейний клан, чомусь упереджений щодо В.Ющенка – у кабінеті мера демонстративно відсутній портрет Президента України.

Пишучи про Євгена Суслова, журналіст Галина Моісеєва відзначає, що зовсім недавно він перебував у рядах об’єднаних соціал-демократів і «свято вірив усьому, що говорив Віктор Медведчук». За її ж словами, наймолодший мер в Україні тепер, ймовірно, буде представляти ідеали молодого крила БЮТ з тим же успіхом, як він справлявся із соціал-демократичними завданнями.

Особисто мене вкрай вразив факт наявності на 27 місці виборчого списку БЮТ Губського Богдана Володимировича – бізнесово-політичного соратника Суркіса-Медведчука та палкого прихильника Л.Кучми, народного депутата України 3-го скликання (№ 9 у списку СДПУ(о) та 4-го скликання (від мажоритарного округу № 196 Черкаської області).

Нагадаю, Б.В.Губський був членом славнозвісної «чудесної сімки», куди входили брати Суркіси, Віктор Медведчук та ще чотири компаньйони, він брав участь, мабуть, у всіх фінансових проектах цього, як писала московська й українська преса, «київського клану». З 1992-го по 1998 р. – часу першого обрання народним депутатом України за списком СДПУ(о) – Б.Губський займав посаду голови ради директорів Українського фінансово-промислового концерну «Славутич», який ще у 1994 році тодішній Президент України Л.Кучма назвав «монополькою, яка з мізерним статутним фондом крутить мільярдами доларів США». Такими ж і ще більшими сумами ця «монополька» крутила, мабуть, постійно, бо покривала 10-15% ринку нафтопродуктів України та здійснювала ряд інших великомасштабних фінансових проектів. Співвласниками концерну виступало сім «чудесних» фізичних осіб – громадян України, які у рівних долях володіли 21,5% статутного фонду, а решта – 78,5% – належала офшорній фірмі «Ньюпорт Менеджмент», яка зареєстрована в далекому Карибському морі на острові Тортола, з групи Британських Віргінських островів. Ця офшорна фірмочка не мала на острові Тортола із 20-тисячним населенням навіть власної контори – лише рахунок у банку міста Цюрих у Швейцарії. Усіма коштами, активами і майном фірми «Ньюпорт Менеджмент» одноособово розпоряджався компаньйон Б.Губського, громадянин України Віктор Медведчук. А на цей швейцарський рахунок керований Б.Губським концерн «Славутич» щорічно, у якості дивідендів, перераховував, мабуть не десятки, а сотні мільйонів, а можливо, і мільярди доларів США, не сплачуючи при цьому в Україні податків і платежів у бюджет, як підприємство з нібито «іноземними інвестиціями». Так ця «сімка» і наварила свої величезні капітали. Інформація про це мною була оприлюднена у Печерському районному суді м.Києва ще у листопаді 2003 року у ході розгляду цивільної справи за позовом В.Медведчука до мене як автора книги «Нарцис» і Бродівського видавництва «Просвіта». Суду було надано копії важливих фінансових документів, які підтверджували вищесказане. Оскільки В.Медведчук та його спільники, зареєструвавши за кордоном фірму і ставши її фактичними власниками, не отримали в Україні для цієї фінансово-комерційної діяльності відповідного дозволу, не задекларували внесення за кордон українських інвестицій, а відповідно не декларували в Україні своїх справжніх доходів і при цьому уникли сплати податків в особливо великих розмірах, то я вніс у суд клопотання про порушення відносно громадянина В.В.Медведчука кримінальної справи та проведення її повного і всебічного розслідування.

Вже наступного дня В.В.Медведчук з переляку зняв усі претензії до мене по всіх 12 пунктах, які стосувалися його бізнес-діяльності, як нібито внесених у його позовну заяву «помилково».

На цю важливу тему ще у 2003 році мною була підготовлена книга «Офшорний бізнес Віктора Медведчука» (240 сторінок машинопису), яку ВО «Батьківщина» в особі шановного Олександра Турчинова поклало у дуже довгу шухляду.

Наголошую іще на одній суттєвій обставині – копії всіх важливих документів судової справи за позовом В.Медведчука, у тому числі і за підписами Б.Губського, я подав О.Турчинову ще восени 2003 року. Тепер мені стало зрозуміло, чому він був абсолютно не зацікавлений у випуску викривальної книги і навіть не сприяв належним чином мені у судах.

Зрозумілими для мене стали і дії голови СБУ О.Турчинова, який нібито сам виявив ініціативу про розслідування справи по В.Медведчуку, на яку я вже давно махнув рукою. Влітку 2005 року він у пожежному порядку викликав мене до себе, запропонував написати на ім’я Голови СБУ заяву щодо офшорного бізнесу «київської сімки» і запевнив мене, що порушує за цими фактами кримінальну справу, а насправді її успішно розвалив разом із своїм заступником Андрієм Анатолійовичем Кожем’якіним (25-й номер у списку БЮТ).

Як вони завалили справу? А дуже просто – через три тижні після відвідання СБУ я одержав звідти відповідь, що моя заява направлена за належністю в Генеральну прокуратуру України! Самі просили написати заяву, ще раз взяли у мене копії документів, які у них й так були, і пишуть таку відповідь! Шановний Олександре Валентиновичу, для чого така комедія? Цілком очевидно, що заяви і документи Голові СБУ О.Турчинову потрібні були не для розслідування і встановлення істини та справедливості, а для якоїсь іншої, ще важливішої для нього мети.

Я, наприклад, тепер вважаю, і не безпідставно, що посада голови СБУ використовувалась О.Турчиновим не в державних інтересах.

На моє глибоке переконання, такі фінансові проекти «чудесної сімки», як АТ «Національний інвестиційний фонд «Омета ХХІ століття», через який у 1992-1995 роках фактично було пограбовано сотні тисяч чи й, можливо, мільйони легковірних вкладників – громадян України, та Український фінансово-промисловий концерн «Славутич», через який щорічно з України за кордон вимивались «шалені гроші» (термін самого В.Медведчука), не принесли Українській державі нічого хорошого. Принаймні я про ці фірми не читав чогось доброго і позитивного, навпаки – суцільний негатив.

Не зайвим нагадати виборцям, – адже не лише до шановних Юлії Володимирівни й Олександра Валентиновича може потрапити мій лист, – що Б.В.Губський був і, очевидно, залишається досі затятим кучмістом. Саме йому належить ініціатива та авторство конституційного подання групи народних депутатів, аби Конституційний суд України розтлумачив, чи може Л.Кучма третій раз балотуватися на пост Президента України. На цю, вважаю, явну провокацію Конституційний суд відповів, що може, бо за новою Конституцією Л.Кучма, бачте, обирався лише раз.

Таким чином, рафінований кучміст Б.Губський, який нажив величезні капітали саме за режиму Л.Кучми, прямо торував улюбленому патронові шлях до третього президентства – він навіть про це писав у пресі, розповідав по телебаченню. Люди мають це пригадати.

Доречно навести тут слова Б.Губського, сказані ним 7 грудня 2005 року: «Я вважаю, що саме БЮТ стане лідером перегонів, займе перше місце і Юлія Тимошенко стане прем’єр-міністром». То є рожева мрія цього бізнес-політичного діяча новітньої України, для здійснення якої він не шкодує нічого.

Я так багато уваги відвів Б.Губському, що, – як далі так піде, – можна писати ще одну книжку про олігархів і кучмістів із списку БЮТ, для чого у мене нема ні часу, ні бажання. Тому на решті поважних персон – кого знаю, зупинюсь невеликими штрихами.

Сігал Євген Якович, 47-й номер списку БЮТ. Безпартійний. Незмінний керівник (директор, голова правління) концерну «Комплекс», основними видами діяльності якого була торгівля енергоносіями, переважно газом. Вперше про цю людину я почув на засіданні Центрального Проводу Народного Руху України восени 1997 року – тоді покійний В’ячеслав Чорновіл пропонував включити Є.Я.Сігала до виборчого списку НРУ. Після дуже бурхливих дебатів його таки включили під номером 31. Мотив полягав у тому, що він взяв на себе зобов’язання фінансувати виборчу кампанію Руху. Як Є.Я.Сігал виконував свої зобов’язання перед Рухом, мені не відомо. Відомо інше – незабаром після обрання народним депутатом України «рухівець» Є.Я.Сігал успішно перекочував у фракцію СДПУ(о). На виборах 2002 року Є.Я.Сігал знову став народним депутатом за списком СДПУ(о) – № 14. Тепер у нього третя спроба – цього разу за списком БЮТ. Мене дуже дивує, що у зареєстрованому ЦВК виборчому списку БЮТ значиться, що Євген Якович Сігал є безпартійним. Коли це він ним устиг стати? Адже Є.Я.Сігал – багаторічний член політради СДПУ(о): із січня 2002 року, член фракції СДПУ(о) у парламенті. Зверніть увагу на таку суттєву деталь – на час затвердження Є.Я.Сігала міжпартійним з’їздом у списку БЮТ під 47 номером він навіть не входив до складу фракції Вашого імені, шановна Юліє Володимирівно.

У 1998 році з ініціативи Є.Я.Сігала створено ЗАТ «Комплекс Агромарс» – величезний системний птахокомплекс, який випускає продукцію під маркою «Гаврилівські курчата» (за назвою села, де він знаходиться). Тепер його очолює дружина – Марина Сігал. «Комплекс Агромарс» є лідером птахівничої галузі в Європі. Тут використовується повний виробничий цикл – від отримання інкубаційних яєць і вирощування молодняка до повної переробки м’яса птиці. Кормову базу для комплексу забезпечує вирощування пшениці, кукурудзи і сої на 35 тисячах гектарів землі. Концерн «Комплекс» і далі продовжує займатися газовим бізнесом. У минулому це підприємство постачало газ цукровим заводам, які через борги згодом перейшли у його власність.

Лукашук Олег Григорович (№ 114). Член УСДП. 15 березня 2005 року перебіг у фракцію БЮТ із фракції СДПУ(о). На час входження у БЮТ був членом Політради СДПУ(о) і першим секретарем Хмельницького обласного комітету СДПУ(о). Тепер у виборчому списку БЮТ цей видатний об’єднаний есдек, мабуть, для конспірації, значиться членом Української соціал-демократичної партії В.Онопенка.

Абдуллін Олександр Рафкатович (№ 74). Член ВО «Батьківщина». На час першого обрання народним депутатом України у 1998 році працював президентом АТЗТ «Інтергаз». Соратник Ігоря Бакая по бізнесу. У Верховній Раді України ІV скликання входив до складу фракції СДПУ(о), з якої 4 березня 2005 року перейшов у фракцію БЮТ. Цей перехід позначений великим скандалом. На знак протесту проти входження О.Р.Абдулліна та його компаньйонів до складу фракції БЮТ один із знакових людей цього блоку – Степан Хмара – вже 16 березня 2005 року вийшов зі складу БЮТ і ВО «Батьківщина», де він був заступником голови партії. Степан Ількович тоді заявив, що його перебування в одній компанії з таким одіозним кучмістом і олігархом, як Абдуллін, є неможливим із багатьох політичних і моральних міркувань.

А сам факт прийняття у фракцію БЮТ запеклих кучмістів Степан Хмара вже тоді назвав свідченням остаточної зміни політичного курсу «Батьківщини» від опозиційності до явно антиукраїнської спрямованості, із чим він як заступник голови партії був категорично незгідний. Нагадаю, що разом з О.Р.Абдулліним у фракцію БЮТ перейшов його соратник по СДПУ(о) О.Г.Лукашук та аграрні кучмісти М.В.Гладій і О.І.Борзих.

Вчинок С.Хмари щодо виходу із фракції і партії «Батьківщина» мене насторожив – я дуже поважаю цю мужню і жертовну особистість, але я все-таки сумнівався у доцільності та правильності такого рішучого кроку, тепер переконався у його політичній прозірливості. С.Хмара знав, що робив, – українським патріотам немає чого робити у БЮТ.

Сушкевич Валерій Михайлович (№ 39 списку БЮТ). Член ВО «Батьківщина», голова Всеукраїнського громадського об’єднання «Національна асамблея інвалідів». Уперше обраний народним депутатом України за списком ВО «Громада» у 1998 році, згодом входив до складу фракції «Батьківщина», яку залишив відразу ж після арешту Юлії Тимошенко у 2001 році. До речі, саме тоді автор цих рядків вступив у ВО «Батьківщина». В.М.Сушкевич належав до прокучмівської більшості у Верховній Раді України; у 2002 році був знову обраний народним депутатом за списком блоку «За єдину Україну» (№ 38), тривалий час вважався радником Президента України Л.Кучми, одержував від нього державні нагороди.

Баграєв Микола Григорович (№ 45). Член ВО «Батьківщина». Президент ЗАТ «Таврійські ігри». Добре відомий беззастережною підтримкою Леоніда Кучми. Саме завдяки матеріальним та іншим ресурсам цієї структури під час президентських виборів 1999 року по всій Україні проводилась широкомасштабна концертна акція на підтримку Л.Кучми. До цієї справи було залучено сотні артистів України і Росії. Цей новий для українців вид передвиборної агітації у 2002 році був повторений на парламентських виборах, де артисти підтримували прокучмівську «Заєду», і в 2004 році, коли вони агітували за «проффесора» В.Януковича.

У перші дні Помаранчевої революції кучмісти намагалися встановити концертні сцени на Європейській площі у Києві, аби виступами відомих співаків відволікати частину молоді з майдану Незалежності, однак народний депутат України Олег Тягнибок з членами очолюваної ним партії «Свобода» прогнав звідти кучмістів з їхніми гармошками. Після цього вони встановили сцену на Михайлівській площі у Києві, однак на їх концерти все одно мало хто з майдану пішов.

Треба думати, що включення М.Г.Баграєва у списки БЮТ, насамперед, має на меті організацію передвиборних концертів на підтримку тепер вже так званого «всенародного обрання прем’єром» Юлії Тимошенко.

Жеваго Костянтин Валентинович (№ 62). Безпартійний. На час першого обрання народним депутатом у 1998 році працював директором і головою правління АТЗТ «Фінанси і кредит» (з 1993 р.) та заступником голови ВАТ «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат» (з 1996 р.), членом ради ВАТ «Укрнафта». Під час восьмирічного перебування у великій політиці нічим особливим себе не проявив. Незмінний член прокучмівської більшості у Верховній Раді України. До складу фракції БЮТ ніколи не входив і не входить, принаймні станом на 30.ХІІ.2005 р.

Фельдман Олександр Борисович (№ 43). Член ВО «Батьківщина». На час обрання народним депутатом України – президент АТ «АВЕК і Ко». Під контролем цього акціонерного товариства перебувають найбільший в Україні ринок «Барбашово», Центральний і Кінний ринки Харкова, хлібозаводи – АТ «Коровай» і ЗАТ «Хліб», Богодухівський шкірзавод, Орільський цукровий завод, Великобурлукський сироробний завод, підприємства побутового обслуговування, обласна газета «Время», фірми «Агротек», «Постра», «Менора», футбольний клуб «Металіст». У Верховній Раді України О.Б.Фельдман стабільно підтримував лінію прокучмівської більшості та входив до складу очолюваної Б.В.Губським фракції «Єдина Україна», член керівних органів очолюваних Вадимом Рабиновичем єврейських організацій України, зокрема, він є головою опікунської ради Об’єднаної єврейської общини України і президентом Єврейського фонду України, а також віце-президентом Міжнародної ради єврейських парламентаріїв світу – одного з наймогутніших єврейських лобі планети.

Єдін Олександр Йосипович (№ 68). Безпартійний. Народний депутат України 3-го і 4-го скликань. До обрання займав посаду президента АТЗТ «Інтер-контакт». Незмінно входив до прокучмівської більшості українського парламенту, був членом очолюваної Б.В.Губським фракції «Єдина Україна». На час затвердження ЦВК списків БЮТ навіть не входив до складу однойменної фракції.

Хмельницький Василь Іванович (№ 60). Член ВО «Батьківщина». Вперше обраний народним депутатом України у 1998 році за списком Партії Зелених України (№ 3 у списку). Вважався головним фінансовим донором зелених. Численні довідники зазначають, що В.І.Хмельницький мав відношення до кількох українських і російських комерційних структур, він є співвласником такого промислового гіганта, як «Запоріжсталь». У Верховній Раді України незмінно входив до прокучмівської більшості, був другом сім’ї Л.Кучми. 3 червня 2005 року вступив у фракцію БЮТ. Незважаючи на славетне українське прізвище, рідною мовою чомусь не користується – вживає винятково російську.

Веревський Андрій Михайлович (№ 44). Член ВО «Батьківщина». На час першого обрання народним депутатом у 2002 році (виборчий округ № 146 Полтавської області) займав посаду голови спостережної ради ЗАТ «Соняшник» м Полтава, а до цього очолював ОДП «ДАК «Хліб України» м. Полтава, ПТВП «Зерноекспорт» м.Полтава, ПП «Трансагроінвест» м.Полтава. «Українська правда» називає його «власником олійного бізнесу», об`єднаного логотипом «Корнел групп»[14]. Цій структурі належить Полтавський олійно-екстратний завод, Мелівський завод рафінованих олій «Стрілецький степ». Компанія «Корнел Групп» має представництво в 11 областях України, володіє 28 елеваторами – в Полтавській, Одеській, Черкаській, Миколаївській, Запорізькій, Дніпропетровській, Харківській, Луганській, Кіровоградській областях (загальним об’ємом зберігання 1,6 млн тонн). Компанія володіє 3-а автотранспортними підприємствами в Полтавській і Луганській областях, 5-а агропідприємствами в Полтавській, Одеській, Черкаській областях. На міжнародних ринках інтереси «Корнел Групп» представляє компанія «Inerco». У Верховній Раді України А.М.Веревський входив до складу прокучмівської більшості, соратник Б.В.Губського з багатьох питань, у тому числі і по фракції «Єдина Україна». У фракцію БЮТ вступив 23.06.2005 р.

Осика Сергій Григорович (№ 51). Безпартійний. Теж соратник Б.Губського по фракції «Єдина Україна». На час обрання народним депутатом України у 2002 році від Іванківського виборчого округу працював на постійній основі радником Президента України Л.Кучми. Під час виборів в Іванківському окрузі Київської області творилися дива, аби не допустити повторного обрання народним депутатом України справжнього патріота, місцевого письменника і члена політради партії «Батьківщина» Івана Захаровича Кірімова, проти якого режим висунув свого вірного кучміста С.Г.Осику. Цей незаперечний факт є яскравим виявом всієї глибини падіння, цинізму та нахабності Вас, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу. І про це виборцям потрібно знати. Івана Кірімова, який ніколи не корився кучмівському режиму і проявив себе самовідданим борцем за Україну, Ви, шановні, кинули аж на 144 місце виборчого списку БЮТ, а винятково рідкісного кучміста, який з ним вів далеко неджентельменську боротьбу на минулих парламентських виборах, і про це знала вся політрада ВО «Батьківщина», Ви поставили на сотню місць вище. Тут Вам, шановні, треба не лише партійцям, а й усім виборцям України пояснити справжні мотиви Ваших дій щодо формування списку блоку і не слід ховатися за рішення міжпартійного з’їзду блоку, бо він мовчки лише схвалював те, що Ви йому запропонували. До речі, станом на 30 грудня 2005 року махровий кучміст С.Г.Осика все ще був безпартійним і навіть не входив до складу фракції БЮТ у Верховній Раді України.

Тепер Сергій Осика очолює Київський обласний виборчий штаб БЮТ. Користуючись наданими йому повноваженнями, він розпочав розставляти своїх людей керівниками штабів у районах області. Так, Ірпінський районний виборчий штаб БЮТ, повідомляє «Майдан – Інформ», очолила завідуюча оргвідділом Ірпінського міськвиконкому Олена Ващенко, яка на минулих президентських виборах неприховано працювала на перемогу провладного кандидата В.Януковича. Призначення О.Ващенко шокувало місцевих членів ВО «Батьківщини», які самовіддано вели боротьбу із злочинним режимом, уособленням якого, на їх думку, була й О.Ващенко. Подібна картина складається і в інших районах. Через списки БЮТ в органи місцевих рад Київської області намагаються пройти колишні соратники палкого кучміста С.Осики, а патріотів тут, як і скрізь в Україні, відсилають далеко на задній план.

Борзих Олесандр Іванович (№ 97) член ВО «Батьківщина», народний депутат України 4-го скликання, обраний від прокучмівського блоку «За єдину Україну» (№ 35 в списку). Президент корпорації «Укрвинпром». Був заступник голови АПУ, у Верховній Раді України входив до складу фракцій «Аграрники України» та «Регіони України».

Швець Віктор Дмитрович (№ 31). Безпартійний. У списку БЮТ значиться начальником управління Генеральної прокуратури України. На цю високу посаду В.Д.Швець потрапив за часів Святослава Піскуна, очевидно завдяки сприянню Ю.Тимошенко, оскільки до цього В.Д.Швець працював приватним адвокатом і захищав у судах інтереси Юлії Володимирівни, членів її сім’ї та сімейного бізнесу. Цей факт – ще одне красномовне свідчення тісної співпраці між Ю.Тимошенко та С.Піскуном.

Воротнюк Ігор Борисович (№ 33). Член УСДП. В опублікованому у «Голосі України» та «Урядовому кур’єрі» повному виборчому списку Блоку Юлії Тимошенко І.Б.Воротнюк скромно значиться як голова Київської обласної організації УСДП. Однак в Інтернеті з’явилися й інші повідомлення. Виявляється, що І.Б.Воротнюк є не лише керівником могутньої обласної організації соціал-демократів, а ще й великим бізнесменом, адже він займає посаду президента Всеукраїнської асоціації інпортерів і дилерів (ВАІД). Його фірма «Кий-Авто» (раніше – «Автохауз Київ») – відомий дилер японських автомобілів «Ніссан» і французьких «Рено».

Полохало Володимир Іванович (№ 50). Безпартійний. Незалежний політолог. Про нього відомо дуже мало. Зате в Інтернеті з’явилося досить цікаве повідомлення. Цитую дослівно мовою оригіналу : «Если бы вы знали, как он классно вел в университете спецкурс по «Манифесту коммунистической партии». Просто сказка. До сих пор в ушах стоит его вкрадчивый, хорошо модулированный голос : «Призрак бродит по Европе …призрак коммунизма …Что хотел сказать этим Маркс?» Спустя годы могу сказать: так и не сумел понять, с какой целью бродил призрак. Может предвещал создание Европейского Союза? Но самого Полохало он (призрак) довел до БЮТ. С удовольствием почитаю очередные обьективные исследования в исполнении этого опытного парторга Киевского госуниверситета (в недавнем прошлом), знатого политического аналитика и просто хорошего человека. Что-то вроде : БЮТ – 99,9%, «Наша Украина» –15%, СПУ – 11%.

Портнов Андрій Володимирович (№ 66). Безпартійний адвокат із м. Києва. Відомий хіба, тим, що захищав у судах інтереси Олександра Зінченка у цивільних справах за позовами П.Порошенка, О.Третьякова і М.Мартиненка. І хоча суди він не виграв, але очевидно його доблесний труд всеодно дістав належну винагороду.

Скибінецький Олександр Матвійович (№ 61). Безпартійний. У списку БЮТ значиться як «президент благодійної організації «Фонд підтримки національної безпеки України». Точніше було б написати, що це колишній заступник Голови Служби Безпеки України, у часи коли цю посаду займав О.Турчинов. Указом Президента України В.Ющенка О.М.Скибінецького було зі скандалом звільнено із цієї високої посади. І якщо тепер О.Турчинов взяв цю людину у список БЮТ, то це дає підстави вважати, що до скандалу він теж мав якесь відношення.

Буряк Сергій Васильович (№ 37) і Буряк Олександр Васильович (№ 69). Обидва є членами ВО «Батьківщина», якими стали незадовго до початку виборчого процесу. Брати Буряки – відомі банкіри. Їхня фінансова структура – «Брокбізнесбанк» входить у десятку найбільших банків України.

Шаго Євген Петрович (№ 94). Член ВО «Батьківщина». В опублікованому газетами «Голос України» і «Урядовий кур’єр» списку БЮТ значиться, що Є.П.Шаго є керівником департаменту секретаріату Політради політичної партії «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина». Хоча я є членом згаданої Політради, але ніколи там не зустрічав цього чоловіка. Знаю, що в уряді Ю.Тимошенко він займав посаду першого заступника Міністра Кабінету Міністрів. У пресі друкувалася інформація, що Є. П.Шаго був одним із керівників очолюваної Ю.Тимошенко корпорації ЄЕСУ.

Кириленко Іван Григорович (№ 70). У списку БЮТ цей рафінований кучміст заховався під скромною посадою « головний науковий співробітник Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки Української академії аграрних наук». Насправді – це колишній віце-прем’єр міністр і міністр агропромислової політики часів Л.Кучми. На парламентських виборах 2002 року він очолював виборчий штаб прокучмівського блоку «ЗаЄдУ». Громадськості, мабуть, запам’ятався скандал , коли у пресі були опубліковані заходи по боротьбі з опозицією, підписані іменем цього діяча. Правда тоді І.Г.Кириленко від цієї цинічної та нахабної програми відхрестився та назвав її брехнею і провокацією супроти нього. Доказів зворотнього ніхто не представив і скандал поволі вщух, а згодом майже забувся.

Васадзе Таріел Шакрович (№ 41). Безпартійний. Народний депутат України Верховної Ради України 4-го скликання. Власник «Авто-ЗАЗу». Вважається лідером автомобільного бізнесу в Україні; створені за його участю підприємства є найбільшими імпортерами і реалізаторами різних марок автомобілів (від «Мерседесів до ВАЗів). Почесний президент корпорації «Укравто», до складу якої входять такі підприємства : Торгово-діагностичний центр «Авто», Київський головний центр «Укравто», СП «Автомобільний дім »Україна», СПАД «Одеса», акціонерні товариства «Кий-Авто», «Експрес-Авто», «Універсал-Авто», «Петрівка-Авто», «Либідь-Авто», «Бровари-Авто», «Житомир-Авто», Черкаси-Авто», Чернігів-Авто», Закарпаття-Автосервіс», «Львів-Авто», «Івано-Франківськ-Авто», «Хмельниччина-Авто», «Вінниччина–Авто», «Кіровоград-Авто», «Херсон-Авто», »Керч-Авто», Кривий Ріг-Авто», «Донецьк-Авто», «Луганськ-Авто», «Полтава-Авто», кільканадцять станцій техобслуговування, страхові компанії «Гарант-Авто», «Гаранд-Лайф» і т.д. Г.Ш.Васадзе є співзасновником акціонерних товариств «Квадрат-Європейська площа», «Квадрат-Шулявка», «Квадрат - Бесарабський квартал», мережі ресторанів «Швидко-Україна». Другим співзасновником цих структур виступає земляк Г.Ш.Васадзе – Лев Ревазович Парцхаладзе та Андрій Сергійович Миргородський. До речі, Л.Р.Парцхаладзе створив власний виборчий блок «Європейська столиця», з допомогою якого штурмуватиме владний олімп у Києві.

Кузьменко Петро Павлович (№ 100). Безпартійний, хоча він є народним депутатом України – жодної інформації довідники про нього не дають, що беззаперечно свідчить: це вкрай маловідомий діяч. Особисто я про нього нічого не чув, поки він не потрапив у список. Станом на 30 грудня 2005 р. П.П.Кузьменко навіть не входив у фракцію БЮТ.

Виборчий список БЮТ тривалий час приховувався від сторонніх очей – його оприлюднила ЦВК після реєстрації, щойно 26 грудня 2005 року. Тому не було достатньо часу на його прискіпливе вивчення, однак журналісти «Української правди» теж встановили деякі цікаві обставини. За їх даними, людина на прізвище Костенко Павло Іванович, яка у списку БЮТ займає 72-е місце і значиться у ньому президентом благодійного фонду «Щира турбота» є ще й співзасновником ТзОВ «Українська продовольча група», акціонерами якої виступають Ігор Суркіс, Валентин Згурський «та інші структури близькі до Медведчука».[15]

Під номером 81 значиться Сенченко Андрій Віленович, голова наглядової ради ЗАТ «Сучасні інформаційні технології», а під № 115 – Денисова Людмила Леонтіївна, керівник корпорації «Гуматекс». Допитливі журналісти встановили, що засновником «Гуматексу» є ЗАТ «Сучасні інформаційні технології».⁷ А це ще один незаперечний факт того, що список БЮТ формувався не на політичних чи ідейних засадах, а на банальних бізнесових інтересах.

130 місце списку посідає Жиденко Ігор Григорович, старший юрисконсульт ТзОВ «Беютага» з Дніпропетровська. За даними «Української правди», ця фірма займається видобуванням граніту і належить матері Юлії Тимошенко – Людмилі Миколаївні Телєгіній та рідній дочці Євгенії.⁷

І хоча Юлія Володимирівна стверджує, що її головним противником є Партія регіонів Віктора Януковича, але сам список БЮТ свідчить: це далеко не так. Під № 84 тут значиться Триндюк Юрій Григорович, президент комерційної структури «Хлібні інвестиції», якого у пресі називають людиною Святослава Піскуна. Сам екс-генпрокурор, який останнім часом перебував у особливо довірливих стосунках із Юлією Тимошенко та Олександром Турчиновим, і навіть брав участь у відомій нічній нараді на дачі прем’єра напередодні відставки уряду, тривалий час розглядався як ймовірний кандидат у народні депутати України саме від БЮТ, але тепер він перебуває у прохідній частині списку партії Ахметова і Януковича. Подібне можна сказати і про чільних представників Вищого арбітражного суду України, який, до речі, скасував рішення нижчестоящих арбітражних судів щодо стягнення із відомої ЄЕСУ кількох мільярдів гривень на користь Державного бюджету України. Очевидно далеко небезпідставно 80 місце у списку БЮТ посідає досі маловідомий безпартійний Толстенко Володимир Леонідович, керівник апарату Вищого господарського суду України. А його безпосередній начальник – голова ВГС Притика Дмитро Микитович, балатується по списку Партії регіонів. Вищезазначені обставини, на які вже звернула увагу преса, дають багату поживу для роздумів, здогадів та підозр.

Як пише про БЮТ у виданні «Острів» журналіст Галина Моісеєва: «Бізнесменів – як широковідомих, так і «тихунчиків» – хоч відбавляй. Представлені всі сфери ділової активності: агросектор, банки, ТЕК, торгівля автомобілями, комп’ютерні технології і багато іншого».

Про деяких інших одіозних осіб із виборчого списку БЮТ, зокрема, Михайла Гладія, я вже згадав у попередніх розділах. Однак хочу сказати і таке: переважна більшість кандидатів у народні депутати із першої і другої сотень списку БЮТ є для мене цілком невідомими персонами. У значній кількості це якісь президенти, голови правлінь і спостережних рад, директори фірм, як правило, всі вони чомусь – безпартійні. Красномовними є така цифра: у першій сотні є аж 49 безпартійних, правда, до їх числа чомусь втулили Левка Лук’яненка і Григорія Омельченка, мабуть, теж для замилювання очей.

Дуже показово, що членів ВО «Батьківщина» у першій сотні менше ніж безпартійних – всього 46, але переважна більшість із них вступила у партію щойно перед формуванням виборчого списку БЮТ; партійців із допомаранчових часів – лише 19, всі решта – це нові обличчя, у старій кучмівській обгортці: О.Абдуллін, М. Баграєв, В.Сушкевич, О.Фельдман, В.Хмельницький, М.Гладій, М.Зубець, О.Борзих, С.Буряк, О.Буряк, Ю.Крук і т.д. Отже, все відповідає словам Юлії Володимирівни про те, що тепер у неї «абсолютно оновлена команда». Я думаю, що ці слова потрібно розуміти так: теперішня команда Ю.Тимошенко у своїй більшості оновлена за рахунок тих із ким вона ж сама й боролася до і під час Помаранчевої революції. Мабуть, цю боротьбу вона вела з метою захоплення суперників в полон та їх перевиховання.

У першій сотні списку БЮТ лише п’ятеро є членами УСДП, тобто другої політичної сили, яка творить виборчий блок. Крім добре відомих народних депутатів України В.Онопенка (№ 4) і В.Левцуна (№ 24), у список потрапило лише троє їх ідейних сподвижників – Ігор Борисович Воротнюк, голова Київської обласної організації УСДП (№ 33); Микола Олегович Ковзель, голова правління ЗАТ «Інтертанс» (№ 53) і Петро Костянтинович Кравчук, директор СП «Волиньтранс» (№ 83). Судячи із назв комерційних структур видно, що ці маловідомі соціал-демократи мають більше спільного у бізнесі, ніж у партійних переконаннях.

На мою думку, тут варто сказати правду і пояснити людям, що величезна кількість малознайомих «безпартійних» облич у списку БЮТ з’явилася завдяки спонсорам блоку – олігархам, які йдуть на вибори кожен із власним оточенням. Це перше. І друге: сам факт наявності у списку БЮТ олігархів та різних мастей бізнесменів свідчить про абсолютну фальшивість усіх заяв і постулатів Юлії Тимошенко щодо необхідності відділення влади від бізнесу.

Перша сотня виборчого списку БЮТ аж рясніє махровими кучмістами, відомими олігархами та поки що малознайомими бізнесменами. Зате у ній не знайшлося місця багатьом щирим патріотам України, які хоч і мали великі сумніви, але все ще наївно вірили Вам, шановна Юліє Володимирівно. Де ж вони є?

Білоус В’ячеслав Олександрович аж на 133-му місці. Та це ж голова Спілки офіцерів України, безкомпромісний і самовідданий борець проти режиму Л.Кучми, народний депутат України 2-го скликання. До речі, за нього перед Вами й Олександром Турчиновим клопотав сам Левко Лук’яненко, адже В.О.Білоус його давній партійний соратник по УРП, перевірений часом і справами, – тепер він працює головою Васильківської райдержадміністрації Київської області.

Це ж саме можна сказати і про Володимира Шовкошитного, голову Міжнародної організації «Союз Чорнобиль», одного із фундаторів Народного Руху України. Саме В.Шовкошитному належала ідея перенесення праху справжніх героїв України, членів Української Гельсінської Групи Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого, закатованих у брежнєвських таборах. Він разом із Василем Овсієнком організував перевезення із далекого Уралу та перепоховання лицарів України на Байковому кладовищі у Києві. Похорон перетворився у 100-тисячну демонстрацію протесту. А сталася вона ще за часів Володимира Щербицького в листопаді 1989 року. Це була перша масова демонстрація у Києві. Володимир Шовкошитний обирався народним депутатом України першого скликання, входив до складу Народної Ради, голосував за Декларацію про державний суверенітет України і Акт проголошення незалежності України. Між іншим, Ви, шановні, претендуєте на роль національних лідерів, а смутно собі уявляєте, що це таке Народна Рада і плутаєте Декларацію з Актом. Пана Володимира Ви поставили під номером 134. Більш ніж переконаний – ні політрада партії, ні жоден з’їзд партії чи блоку такої ганьби не допустив, якби була елементарна демократія.

Знаменитий Юрій Гнаткевич (№ 135) був серед зачинателів Товариства української мови ім.Тараса Шевченка – першої масової неформальної організації в Україні доби радянської влади та Народного Руху України. Доктор наук, народний депутат України першого скликання. Скільки він доклав зусиль уже в наш час у боротьбі з гонителями українства! Він вів затяжні суди з українофобськими виданнями за образу гідності українського народу та його світочів. Звичайно, – навіщо Вам такі люди?

Припустимо, що не всіх вищезгаданих поважних осіб Ви, шановні, знали, що, до речі, не робить Вам честі. Але Івана Захаровича Кірімова Ви знали добре. Народний депутат України двох скликань по одному і тому ж Іванківському виборчому окрузі Київської області, письменник, входив до складу фракції «Батьківщина», підтримував Вас, шановна Юліє Володимирівно, тоді, коли Вас переслідували й арештовували, коли Ваші давні соратники ще по «Громаді» наввипередки тікали з «Батьківщини». Іван Захарович – багаторічний член Політради ВО «Батьківщина». Ви визначили йому аж 144 місце. І це у той час, коли його суперник по мажоритарному Іванківському виборчому окрузі на виборах 2002 року махровий кучміст і «безпартійний» Сергій Осика отримав від Вас 51-ше місце! Цікаво, за що? Адже на час затвердження ЦВК виборчого списку він навіть у фракцію БЮТ не входив!

У списку БЮТ є немало інших чудес. Так народний депутат другого і четвертого скликань, колишній міністр транспорту України, член ВО «Батьківщина», кандидат технічних наук, Надзвичайний і Повноважний посол України Орест Дмитрович Климпуш, наче для насмішки опинився аж на 251-му місці виборчого списку БЮТ. До речі, його батько – Дмитро Іванович Климпуш був командантом Карпатської Січі – військових формувань Української незалежної держави – Карпатської України (1938-1939 рр.) А Іван Васильович Денькович, керівник Львівської обласної організації «Батьківщина», яка на минулих парламентських виборах 2002 року принесла виборчому блоку БЮТ найбільше голосів з-поміж усіх інших областей, зайняв лише 150 місце. Заступник голови Полтавської обласної ради, багаторічний член «Батьківщини» Володимир Олександрович Марченко опинився аж на 358-му місці, а генеральний директор Київського видавництва «Мистецтво» Неля Костянтинівна Васильєва – на 441-му. І подібних прикладів немало.

На цьому тлі зовсім не зрозуміло, з яких причин 71-ше місце посідає нікому не відомий безпартійний безробітний із міста Києва якийсь Дмитро Васильович Крючков, 1978 року народження? Або його колега по нещастю, безробітний Сергій Григорович Міщенко (№ 57). Подібні запитання виникають і щодо 25-річного безпартійного адвоката з м.Києва Валерія Володимировича Писаренка (№ 75) та його колег по професії Андрія Володимировича Портнова (№ 66) і Святослава Васильовича Олійника (№ 86). Звідки вони взялися і чому й досі безпартійні? А головне, – які судові справи вони виграли і хто про них що чув? Але всі разом вони творять монолітну команду БЮТ, якою Ви так пишаєтесь, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу.

Але чомусь від честі бути в одній команді з Вами, кучмістами та олігархами відмовився і Володимир Євгенович Панченко (№ 141), народний депутат України історичного 1-го скликання, письменник, доктор філологічних наук, діючий професор Києво-Могилянської академії. А навіщо Вам, шановні, дійсні науковці? Вам головне, аби були олігархи, хоча й малограмотні, – подивіться краще на складений Вами список: там у кількох Ваших фаворитів із першої сотні зазначено, що освіта у них «незакінчена вища» або «базова вища».

Недаремно ж Степан Хмара заявив, що вийшов із складу ВО «Батьківщина», бо це не партія, а напівприватна і напівмафіозна структура, у якій українських патріотів хоч помалу, але послідовно витісняють на задвірки і лише прикриваються їхніми іменами. С.Хмара не хотів грати роль фігового листка у Ваших руках, шановні.

Як відомо, основою і кістяком Блоку Юлії Тимошенко є партія «Батьківщина». Так от, крім діючих народних депутатів України з фракції БЮТ і безпартійних бізнесменів, до першої сотні виборчого списку входять лише сім керівників обласних організацій ВО «Батьківщина» і один з УСДП – другого учасника коаліції. Це теж є незаперечним доказом того, що далеко не партійний підхід був ключовим у формуванні Вами, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, виборчого списку. Але цього не скажеш про другу, а особливо про третю і четверту сотні партійного списку – прізвища безпартійних кандидатів там вкрай рідкісні.

Теперішній список БЮТ є наслідком тривалої кадрової політики його керівництва, породженої протистоянням із Президентом, причини якого мені не досить ясні дотепер. Але в його основі, безумовно, лежить незбагненна жадоба влади.

Більшість колишніх кучмістів, тобто тих, хто входив до складу парламентської більшості та в роки режиму Кучми протистояв українській опозиції, стали масово перебігати у фракцію БЮТ ще у березні – червні 2005 року, тоді її поповнило аж 22 народних депутати України, тобто значно більше, ніж було у її складі до переходів (18). У цей же час фракції «Наша Україна», Української Народної Партії, Народного Руху України не приймали у свої ряди жодного кучміста. Чому такі протилежні підходи у таборі помаранчевих? Пояснення наступні. Перше: для кучмістів українські національні інтереси ніколи не були визначальними, тому вони шукали собі близьких по духу попутників. У таких випадках наші брати-росіяни кажуть: «Рыбак рыбака видит издалека». Друге: збільшення фракції БЮТ було ні чим іншим, як спробою надути власну значущість і показати президенту свою силу. Поштовхом для нарощення м’язів якраз стали перші незадоволення, висловлені президентом на адресу прем’єра. На мою думку, спішне збільшення Ю.Тимошенко чисельності фракції свого імені мало на меті підготуватись до протистояння та «війни» з президентом. Тому у фракцію БЮТ брали всіх без розбору – навіть палкого прихильника Союзу Миколу Гапочку. Після літніх канікул вербування рекрутів у БЮТ тривало – з вересня до грудня 2005 року туди подали заяви ще 10 депутатів. Загальна кількість перебіжчиків сягнула 32 особи, всім їм шановна Юлія Володимирівна великодушно дала шанс на виправлення, а більшість з них включила у виборчий список БЮТ. Проходять там курс виправлення навіть ті, хто ще не вступив ні у фракцію імені Тимошенко, ні у партію, яку вона очолює. Ось така, з дозволу сказати, політика. Але чи є вона чесною, чистою і моральною? Ось де питаннячко.

Особисто в мене на такі суттєві речі є зовсім інша думка. Я вважаю: політик, що проводив певну політичну лінію, яка виявилась хибною, є ні чим іншим, як політичним банкрутом. Не лише хибність, а й глибоку шкідливість для держави і народу політичної лінії Кучми та його режиму публічно засвідчило життя – про це відомо всьому світу. Люди, які проводили у життя цю хибну і шкідливу політику режиму Кучми, є не просто якимись безневинними кучмістами, а цілком реальними політичними банкрутами. І ось ці політичні банкрути масово побігли під прапори Юлії Тимошенко і знову прагнуть бути проводирями українського народу та елітою української нації. Хіба це не глум над здоровим глуздом? Невже у своїй злобі до В.Ющенка можна так далеко зайти?

Підбором і розміщенням у виборчому списку БЮТ кандидатів у народні депутати займалися в основному Ю.Тимошенко, О.Турчинов і М.Бродський. Тобто цей процес відбувався келійно. Чому? Чи не тому, що при меншій кількості легше йдуть торги? І хто б що не говорив – цей процес не має нічого спільного з високою і чесною політикою. Це незаперечний факт. У зв’язку з чим хочу навести слова Миколи Томенка, які хоч і сказані з іншого приводу, але цілком підпадають під дану ситуацію та чудово її ілюструють: «Я переконаний, – стверджує третій номер списку БЮТ, – що підписувати домовленість про те, що кілька людей… повинні визначати, хто має право бути у спільному списку, а хто не має, – це своєрідна політична цензура і політична корупція».[16] Із духом цих слів я цілком солідарний.

Спосіб формування списку БЮТ свідчить, що Ю.Тимошенко аж ніяк не бажає, аби у фракцію власного імені потрапили самостійні політики, які б мали власну думку і могли її відстоювати. Їй абсолютно зайві знакові особи, такі як Анатолій Матвієнко чи Степан Хмара, їй не потрібні люди, здатні на Вчинок, їй конче бажані лише слухняні виконавці – парламентські штики, і не більше. Саме тому вона формує майбутню фракцію з теперішнього парламентського болота, тобто людей, які ніколи не були обтяжені принциповістю, чесністю і моральністю.

Але у випадку їх обрання народними депутатами України по списку БЮТ саме вони разом із Ю.Тимошенко та О.Турчиновим і визначатимуть позицію фракції та й партії «Батьківщина» з найважливіших питань державного життя. А українські патріоти як Левко Лук’яненко, Володимир Яворівський та деякі інші гратимуть у цьому процесі роль фігового листка і не більше. Адже відома істина говорить: «Хто платить – той і замовляє музику». Невже хтось може подумати, що під мелодію кобзи Л.Лук’яненка танцюватиме О.Фельдман? Скоріше під його гармошку заспіває В.Яворівський. До речі, він це уже почав успішно робити, безпідставно звинувачуючи з екранів телевізорів уряд В.Ющенка у ніби-то зраді національних інтересів щодо в цілому благополучному для України розв’язанні газової проблеми. Але до такої думки В.Яворівський прийшов не сам – він лиш незграбно повторив сказане до цього Ю.Тимошенко і О.Турчиновим.

Що стосується розуміння фракцією БЮТ українського патріотизму наведу такий приклад. У вересні 2005 року Верховна Рада України розглядала питання про включення до порядку денного проекту Закону України про визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій війні. Із 41-го депутата фракції БЮТ «за» проголосувало лише 7! Бютівці не те, що визнавати УПА воюючою стороною, а й слухати це питання не хотіли. І Верховна Рада це важливе для української історії питання навіть не розглядала – голосів забракло. Ось Вам і патріоти.

Сам вкрай різношерстний список БЮТ є незаперечним доказом того, що він складався далеко не на ідеологічних засадах. Це не є команда ідейних однодумців, а банальна шеренга часто-густо випадкових осіб, кожна з яких переслідує винятково власні інтереси. Аби об’єднати всіх їх у єдину парламентську фракцію, якраз і потрібна вимога Закону щодо імперативності депутатського мандату, який не допускає переходів із фракції у фракцію. Тепер стало зрозуміло чому цю явно недемократичну та антинародну по суті норму, яку розкритикувала Рада Європи, так самовіддано відстоювала фракція Юлії Тимошенко. Тут потрібно чесно сказати людям – без такої норми Закону теперішня фракція БЮТ не втримається купи навіть впродовж двох тижнів, особливо, якщо Юлія Тимошенко не буде наділена владними повноваженнями в державі.

Що стосується широкорозрекламованих заяв БЮТ, що кандидати в народні депутати України від цього блоку підписали документи про відмову від депутатської недоторканості та квартир, то головною їх метою є убога передвиборча риторика і не більше.

По-перше, щоби кандидат не писав про відмову від депутатської недоторканості, поки вона записана у Конституції і законах, то правоохоронці можуть керуватися лише нормами права, а не явно пропагандистськими передвиборчими папірцями. По-друге, відмовитися від квартири у столиці можуть собі дозволити хіба-що олігархи та круті бізнесмени, яких у списку БЮТ предостатньо, а ось де мають у такому випадку проживати зі сім’ями впродовж п’яти років рядові партійці? Одномісний номер у готелі «Київ» та «Україна» коштує на добу від 300 до 600 гривень, двокімнатний – 1000-1500; порахуйте, у скільки це обійдеться Верховній Раді за рік і за п’ять років? Тому господарському управлінню парламенту легше купити для депутата квартиру, ніж сплачувати за готель. Але коли бютівці відмовляються від такого варіанту, то на що вони розраховують? Чи не вирішать цю проблему таким чином, що за кошти олігархів і бізнесменів квартири куплять для рядових партійців? Але у такому випадку перед нами стане очевидною так звана навколопартійна корупція, яка перетворить депутатів на парламентських статистів абсолютно залежних від керманичів. Чи не стане така практика початком формування в українському парламенті чисто олігархічної фракції прикритої ніби-то партійною машкарою?

Керманичі БЮТ, а за ними і їхні агітатори на місцях невпинно твердять, що команда у Юлії Тимошенко дуже сильна і монолітна. Такими діями намагаються навіяти виборцеві думку про нібито могутність очолюваного Ю.Тимошенко блоку.

Шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, про що Ви говорите і чим пишаєтесь? Адже справжньої монолітності і сили політична партія може досягнути не шляхом ізоляції інакодумців, а лише завдяки повному порозумінню і відданості якійсь ідеї. Про яку монолітність і могутність Ви твердите? З болота ще ніхто моноліту не зробив,і Ви, шановні, не зробите. Болото монолітним не буває.

_________________________________________
[9]Цит. за: Томенко М.: «Список Блоку Юлії Тимошенко – це справжній список особистостей», Прес-служба БЮТ//Радивилів-пост. – 2005. – 30 грудня – С.2.
[10]Цит. за: Сыч Г.В., Крижановськая О. Вождь солидаризма // Корреспондент. – 2006. – №1. – С.25.
[11] Цит.за: Дідушок І. Юлин «мішок» і його «котики»// Україна молода. – 2005. – 20 груд. –С.5.
[12] Смирнов А. Родовая община ІІ. Корреспондент. – 2005. – № 38. – 1 окт. – с.50.
[13] Ціна такого американського джипа в залежності від комплектації коливається від 80 до 100 тисяч євро.
[14]Українська правда. – 2006. – 11 січня / http://www.pravda.com.ua //news print /2006/1/11/37507.htm.
[15]Список блоку Тимошенко: хто є хто? //Українська правда. – 2006. – 11 січня / http://www.pravda.com.ua //news print /2006/1/11/37507.htm.
[16]Микола Томенко: «Юлія Тимошенко знову повернеться у Кабмін...» //Високий замок. –2005. – 10 вересня.– С.3.

IX. Нашоукраїнський Штірліц

Шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, Ваша, вкрай прихильна, позиція до аграрного реформатора Михайла Гладія (85-те місце у списку БЮТ) започаткувала гострий конфлікт у рядах Львівської обласної організації «Батьківщини». Пригадайте, яка буря піднялася, коли цей затятий кучміст вже після перемоги Помаранчевої революції з аграрної фракції спішно перебіг у фракцію БЮТ. Відбулася ця знаменна подія 4 березня 2005 року. У пресі навіть друкувалися заяви-протести членів «Батьківщини» зі Стрийщини – батьківщини аграрного героя. До речі, Стрийщина чи не першою потерпіла від бездумних і нікчемних аграрних реформ земляка. На жаль, думка партійних низів була просто проігнорована, що, звісно, не могло минути безслідно.

Другою поважною підставою для посилення напруги стала Ваша ж позиція щодо іншого львів’янина – Степана Курпіля (36-й номер списку БЮТ). Його я теж добре знаю ще із середини 1980-х років, коли він, як кореспондент львівської обласної газети «Ленінська молодь», писав статтю про Бродівський краєзнавчий музей, в якому я тоді працював директором. Пан Степан, безумовно, є хорошою і приємною людиною, але він ніколи не був помічений у політичній активності. Йому при всіх владах жилося добре і комфортно: і при радянській (до 1990 р.), і при рухівській (1990-1994), і при кучмівській (1994-2004), і при теперішній – він ні з ким не конфліктував і нікому не перечив, бо завжди був політичноаморфним. Ось тому львів’яни, особливо активісти «Батьківщини», були вкрай здивовані і обурені Вашим, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, рішеннями про призначення, по суті, аполітичного і мало знаного журналіста Степана Курпіля керівником Львівського обласного виборчого штабу БЮТ. Пишу «Вашим рішенням», бо це цілком відповідає реаліям, адже ні політрада, ні президія політради партії це питання навіть не розглядали! Виходить, що рішення прийняли тільки Ви, шановні керманичі. Але чим Ви керувалися, призначаючи начальником обласного виборчого штабу людину без навиків партійної роботи та належного досвіду участі у виборчих кампаніях? Невже посадою головного редактора однієї із львівських газет?

Мені відомо, що на представленні Степана Курпіля активу Львівської обласної організації «Батьківщини», яке мало місце у листопаді 2005 року, ряд керівників райорганізацій відкрито висловили свої категоричні заперечення проти цієї кандидатури. Протест переріс у хвилю обурення, коли на запитання: «Скільки часу Ви в партії?» пан Степан відповів: «Уже два місяці я є членом «Народного Союзу «Наша Україна».

Присутні на цьому виборчому дійстві розповідали, що від почутого їм відняло мову, і в них здивовано відкрилися роти, а потім зал вибухнув гомеричним сміхом. «Ми випали – це був «повний абзац», – повідомив очевидець. Такого чорного політичного гумору Україна, мабуть, не бачила – аби член конкуруючої політичної сили очолив обласний виборчий штаб опонентів! Ймовірно, що подібного досвіду не має і світова практика політичної боротьби.

Правда, дізнавшись про бютівське підвищення пана Степана Курпіля, нашоукраїнці чомусь виключили його із свої лав. Навіщо? Я б цього не робив нізащо – навпаки, щотижня вимагав би від нього партійного звіту про виконану роботу у стані опонентів. На місці нашоукраїнців цей звіт я неодмінно вимагав би у письмовому вигляді за підписом і печаткою обласного виборчого штабу БЮТ. Мати свого Штірліца – і так просто від нього відмовитись?..

Бютівський фортель «аля Штірліц», на мою думку, міг придумати лише голова СБУ, тому вважаю, що шановна Юлія Володимирівна до цієї знаменитої міжпартійної комбінації, ймовірно, є абсолютно непричетною.

До речі, на ці та інші важливі теми я мав намір з Вами, шановні партійні лідери, поговорити, але ні в жовтні, ні в листопаді, ні в грудні 2005 року Ви не мали для цього часу, бо з ранку до вечора були надто зайняті іншим. Домовитись про зустріч по телефону з Вашими помічниками було неможливо, а приїхавши в центральний офіс, я незмінно спостерігав таку картину, що Ви, шановні, бесідуєте або з Губським, або з Бродським, або з Волковим, або ще із кимось, мені абсолютно не знайомим. Керівників обласних організацій, в основному, приймав Ваш заступник Ярослав Петрович Федорчук. Чекати годинами на аудієнцію я не мав жодного наміру. Коли до члена політради партії (наголошую – не лише до мене) таке незрозуміле ставлення, то про що далі говорити?

Х. Третій номер,
або Дрібні інтриги у високих кабінетах

Шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, услід за Вашими висловлюваннями щодо нещасних олігархів і кучмістів, які помилялися і яким потрібно дати «шанс», подібне твердив і Ваш новий рекрут Микола Томенко. Зокрема, у розповсюдженій у ЗМІ інформації прес-служби БЮТ він говорить: «Якщо сказати метафорично, то кучмівський режим взяв цих людей «у полон», а наша команда їх «звільнила» і дала їм шанс перегорнути сторінку їхнього попереднього політичного життя».[17] Ого! Виявляється, що один з тих, хто надавав кучмістам і олігархам шанс виправлятися, був сам М.Томенко! Для тих, кому невідомі деякі тонкощі, – роз’ясню: Микола Томенко вступив у ВО «Батьківщина» щойно під час VІІ з’їзду партії – 26 листопада 2005 року. Отже, виходить, що між цією датою і 17 грудня (день затвердження остаточного списку БЮТ) і відбувалося «надання шансу на виправлення». Тепер все зрозуміло?

Але М.Томенко йде у своїй святій простоті ще далі і твердить: «Найголовніше в усій історії зі списками те, що в нашій команді – напевно, єдиній в Україні – відбувалася серйозна дискусія стосовно кожного кандидата в партійний список».[18] У тих, хто знає, слова Миколи Томенка викликають принаймні подив: про яку саме команду він говорить? З часу парламентських виборів 2002 року аж до 8 вересня він був у команді Віктора Ющенка і протягом останніх 10 місяців займав посаду віце-прем’єр-міністра України; після того, як йому не вдалося схилити ПРП до входження у БЮТ, – він 7 грудня 2005 року вийшов із партії В.Пинзеника і у цей же день вступив у ВО «Батьківщина». То які ж це загадкові «команди» вели «серйозні дискусії стосовно кожного кандидата в партійний список БЮТ»? Мені, як члену політради ВО «Батьківщина», про такі «дискусії» нічого не відомо з простої причини – політрада такого питання не обговорювала, бо навіть для цього не збиралася. Мені нічого не відомо, щоб це питання обговорювала і президія політради партії, а тим більше – VІІ з’їзд ВО «Батьківщина». Отже, «дискусії» проводились у дуже тісному колі.

Але досить цікавою є ще одна теза М.Томенка: він закликає журналістів вибачитися за публікації «про наявність у списках БЮТ Олександра Волкова, Олександра Задорожнього, Петра Димінського, Степана Гавриша, Миколи Гапочки, Святослава Піскуна, Ігоря Плохого». М.Томенко твердить, що тим самим журналісти вводили народ в оману. Та ніхто нікого не вводив! Названі вище особи (М.Томенко чомусь не згадав Будагянца Миколу Абрамовича, Кіроянца Сергія Георгійовича та деяких інших членів фракції) з якихось причин лише в останній момент не були включені до списку БЮТ. Із цими кандидатами шановна Юлія Володимирівна й Олександр Валентинович проводили неодноразові співбесіди. Я сам бачив Олександра Волкова у черзі на прийом до Ю.Тимошенко двічі, один раз у листопаді, другий – 15 грудня 2005 р., тобто за день до міжпартійного з’їзду. Питання формування списку у ці дні для вождів «Батьківщини» були найголовнішими – це підтвердили мені особисто Ви, шановний Олександре Валентиновичу, коли впрошували мене 21 грудня 2005 року не виходити із списку і подати документи на реєстрацію.

«Українська правда» 11 січня 2006 року оприлюднила найбільш цікаві відповіді Олександра Волкова на запитання, що йому надійшли під час проведення чату. Так ось, на запитання чому Юля не взяла його у список Олександр Михайлович із властивою йому прямотою і відвертістю відповів: «Ті умови, які мені були запропоновані, навіть для мене людини достатньо заможної – вони виявилися не підйомними».[19] Під час чату О.Волков кілька разів наголошував на тій обставині, що у формуванні списку БЮТ брав найактивнішу участь Михайло Бродський.[20]

А ось львівський бізнесмен Петро Димінський в обласній пресі заявив, що на тему входження у список БЮТ не раз проводив переговори із Ю.Тимошенко. До речі, на прес-конференції у Львові, відповідаючи на запитання журналіста, Ви, шановна Юліє Володимирівно, відповіли, що Петро Петрович Димінський дуже достойна людина, і Ви хочете бачити його у списку БЮТ. То за що ж вибачатися, пане Томенко? Це одне. І друге. Якщо вірити опублікованим словам П.Димінського, він відмовився від 71-го місця у списку БЮТ і сказав, що подібне вчинив інший бізнесмен – Ігор Носалик.

Під час прес-конференції у Львові 19 грудня 2005 року Петро Димінський прямо заявив: «Перед з’їздом я зустрічався з Юлією Володимирівною, вона запропонувала мені 71 місце у списку., Носалику Ігорю Степановичу – 68. Після цього я попросив показати мені весь список. І коли я побачив оточення Тимошенко, яке йде у Верховну Раду, я відмовився іти з нею на вибори». Тобто патріотично налаштований український олігарх Петро Димінський відмовився від цілком прохідного місця у списку БЮТ, бо теж не бажає плямувати через нього своє добре ім’я. Цей крок він пояснив так: «Подивіться на список і самі зрозумієте, там не потрібно коментарів, я не кажу, що там люди хороші чи погані, я просто впевнений на 100 % , що ця сила не буде захищати інтереси українського народу».

Деякий час досить активно співпрацював із Ю.Тимошенко і відомий Олександр Задорожний, колишній представник представник Президента України Л.Кучми у Верховній Раді. За його словами, це припадало на період після відставки уряду Ю.Тимошенко. Тоді О.Задорожний пропонував свої послуги у якості начальника юридичного відділу виборчого штабу БЮТ. У цей час Юлія Володимирівна задекларувала стратегію об`єднуючої помаранчево-блакитної стрічки, однак через небезпеку втратити свій наявний електорат, передовсім, у Західній Україні, у листопаді тактику змінили, тому й О.Задорожний відійшов. Публікації на цю тему були у ЗМІ, тому й журналісти припускали, що цей відомий кучміст теж потрапить у список Юлії Володимирівни. Отож, допитливі журналісти подали читачам цілком достовірну інформацію про плани і перспективи окремих відомих осіб щодо їх особистої участі у виборчому списку БЮТ. То за що ж тоді вибачатися, пане Томенко?

Про Миколу Томенка вже сказано, але у зв’язку з цим вартує іще дещо пригадати – це буде корисним не лише Вам, шановні Юліє Володимирівно та Олександре Валентиновичу, а й іншим партійцям і просто цікавим.

Микола Володимирович Томенко (№ 3 у списку БЮТ) входив до числа найближчих соратників Віктора Ющенка, був одним із польових командирів Помаранчевої революції, відповідав за організацію виступів із сцени Майдану; без його або Ю.Луценка згоди практично ніхто не міг підійти до мікрофона. В останній час він грав роль ланки, за допомогою якої Ю.Тимошенко намагалася перетягти на свій бік всю ПРП.

Справа у тому, що партія «Батьківщина» не так широко відома виборцям, як її незмінний лідер – сама Юлія Тимошенко. Тому на вибори ця політична сила йде блоком її імені. А для того, аби йти блоком, потрібні партнери.

Такими партнерами на минулих парламентських виборах були Українська республіканська партія «Собор» Анатолія Матвієнка й Українська соціал-демократична партія Василя Онопенка. З Анатолієм Матвієнком у Юлії Тимошенко чомусь не склалися добрі партнерські стосунки. Юлію Володимирівну вкрай дратувало, що з багатьох питань він мав іншу, ніж вона, позицію. На вересневій 2005 року політраді ВО «Батьківщина» Юлія Володимирівна навіть спересердя сказала, що краще такого союзника не мати і не допустити появи чогось подібного в майбутньому. Тоді Тимошенко висловила своє велике незадоволення Анатолієм Матвієнком і наголосила, що потрібно шукати нових партнерів та перетягувати їх на свій бік. Одним із імовірних варіантів розглядався союз із партією «Реформи і порядок», що мала досить розкручений бренд. Однак величезні зусилля, спрямовані на перетягування ПРП на бік Юлії Тимошенко, не спрацювали. Палкий прибічник Ю.Тимошенко, заступник голови ПРП Микола Томенко не зміг переконати однопартійців, тому на з’їзді партії «Реформи і порядок», який відбувався 26 листопада 2005 року, він грюкнув дверима, вийшов із членів ПРП і одразу ж поїхав на з’їзд «Батьківщини», – що теж проходив у цей день. Там йому одразу ж надали слово для дуже важливого повідомлення. З трибуни з’їзду вже іншої партії –«Батьківщини», розпашілий і схвильований М.Томенко заявив, що ПРП відмовилась вступати у блок БЮТ, тому він, на знак протесту, вийшов із її рядів і став безпартійним. Але таким він був, очевидно, не більше, як 10 хвилин, бо, почувши слова скривдженого, здається, Олександр Турчинов заявив, що «ми приймаємо Миколу Томенка у свої ряди». Ці слова з’їзд підтримав гарячими оплесками – так М.Томенко, навіть не написавши заяви, був обраний членом ВО «Батьківщина».

У списку блоку БЮТ Микола Томенко тепер займає третю сходинку, відразу ж за Юлією Тимошенко й Олександром Турчиновим. Таке високе місце передовсім можна пояснити умілим і добре продуманим використанням постаті Миколи Томенка. Адже виборці України пов’язують його саме із Помаранчевою революцією – він найбільше часу провів на сцені Майдану і постійно був присутній на екранах телевізорів. За час революції Микола Томенко вже став певним символом-брендом. Як наслідок, на рівні підсвідомості пересічного виборця склався відповідний стереотип, лише залишилося його вміло використати. Подібний підхід був і до інших. Саме тому в першу десятку списку БЮТ потрапили справді достойні люди, які, за добре продуманим задумом, мають стати своєрідним паровозом, що тягне за собою решту вагонів, тобто списочників.

Не зайве нагадати нюанси щодо Вашого, шановна Юліє Володимирівно, нового партнера, який входив до числа особливо наближених до Вас осіб і став третім після М.Бродського та О.Зінченка, хто вкрай розбурхав полум’я так званого «корупційного скандалу» в оточенні Президента України Віктора Ющенка.

Нагадаю таку деталь. Про неї розповіли Ви, шановна Юліє Володимирівно, на вересневому засіданні політради ВО «Батьківщина» 2005 року, а згодом повторили у прямому телеефірі.

Отже, після вечірньої розмови у Президента України Віктора Ющенка, пов’язаної із скандальними виступами М.Бродського і О.Зінченка, яка мала місце 7 вересня 2005 року, Ви одразу ж поїхали на дачу, де зібрали своїх соратників і радились з ними аж до ранку. У цій нічній нараді, крім Вас, шановна Юліє Володимирівно, тодішнього голови СБУ О.Турчинова, Генерального прокурора України С.Піскуна, брав участь і Микола Томенко. Очевидно, що, виконуючи рішення цієї явно масонської наради, навіть не виспавшись, віце-прем’єр-міністр України М.Томенко вже о 10 годині ранку (!) провів екстренну прес-конференцію, яка чомусь транслювалася у прямому ефірі каналу НТН, – її я дивився в кабінеті фракції БЮТ у Верховній Раді. Про цю прес-конференцію о 9-й годині ранку було оголошено на засіданні фракції і сказано, що там прозвучать дуже цікаві речі. Отже, в рядах керманичів БЮТ знали не лише про прес-конференцію М.Томенка, а й про те, що він там буде говорити. Але у зв’язку із цим виникають запитання: з якого це дива загальнодержавний комерційний канал зранку транслював у прямому ефірі прес-конференцію М.Томенка? І відкіля про це наперед знало керівництво фракції БЮТ? Принагідно зауважу, що пряма трансляція загальноукраїнським каналом не передбаченої програмою прес-конференції є дуже недешевою справою.

Але М.Томенко не сказав нічого нового – лише підтримав «високоморальну» позицію колишнього Держсекретаря Олександра Зінченка щодо звинувачення «оточення президента». Новим стало лише те, що він оголосив про свою відставку з посади віце-прем’єр-міністра України з гуманітарних питань.

І після цього демаршу М.Томенка у когось ще може залишитися хоч крихта сумніву у тому, що шановна Юлія Володимирівна не була причетна до так званого «корупційного скандалу в оточенні президента»? Навіть найменші сумніви цілком спростовує нічна масонська нарада на дачі та виступ у прямому ефірі М.Томенка.

Надзвичайна поспішність прес-конференції М.Томенка була викликана двома обставинами. Перша полягала в тому, аби вчинити ще один скандал перед запланованим на 11 годину ранку цього ж дня телевізійним зверненням Президента України Віктора Ющенка до українського народу, про що вже було анонсовано. Друга виходила з того, що Ви, шановна Юліє Володимирівно, мали ще раніше до прес-конференції М.Томенка зустрітися з Президентом. Для чого саме – мені не відомо. Але відомо інше – о 8-й годині ранку Ви зателефонували до В.Ющенка і попросили негайно прийняти Вас. Звісно, що Президент прийняв Прем’єр-міністра. Ваша розмова з Президентом затягнулася у часі. Коли Ви розмовляли, М.Томенко вже проводив прес-конференцію, про яку Ви просто не могли не знати, а фракція БЮТ у Верховній Раді повним складом голосувала про зняття депутатських повноважень з Петра Порошенка, який на цей час вже склав повноваження Секретаря РНБО і звернувся до Верховної Ради з проханням відкликати свою попередню заяву. Ви теж про це знали. Я був у цей день на засіданні фракції, де депутатів якраз націлювали на те, аби добитися позитивного голосування. Голова фракції Олег Білорус стверджував: якщо Петро Порошенко повернеться у Верховну Раду, він знову очолить бюджетний комітет, а це не вигідно уряду і прем’єр-міністру. Ніхто з депутатів фракції БЮТ тоді, мабуть, і не сумнівалися у тому, що Юлія Володимирівна буде сидіти у кріслі глави Уряду до самих виборів, як, зрештою, і вона сама на це сподівалася. Але Ви, шановні, були надто самовпевнені – у цей же день Президент відправив у відставку Уряд на чолі з Ю.Тимошенко. А сталося це так.

Коли Ви, шановна Юліє Володимирівно, облесливо вмовляли Президента не робити різких кроків, Ви не лише сподівались, а й були переконані, що так і буде. У зв’язку із цим я згадую самовпевнені слова Вашого заступника по партії Ярослава Федорчука щодо можливості зняття В.Ющенком Вас із посади прем’єра, які ще раз нагадаю: «Не зніме. Нема коли. Вибори на носі. Він що – самогубець?» З цього я роблю висновок, що Президента України Віктора Ющенка свідомо підставляли мало не на кожному кроці і вели до безвихідної для нього ситуації, тобто главу держави намагалися звести до рівня маріонетки. Так от під час Вашої, шановна Юліє Володимирівно, розмови із Президентом України Віктором Ющенком йому стало відомо про прес-конференцію віце-прем’єр-міністра М.Томенка, на якій він вилив великий цебрик бруду, по суті, на всю Помаранчеву команду революціонерів; дізнався він і про голосування у Верховній Раді фракції Вашого імені щодо Петра Порошенка. Президент тоді ще не знав і просто не міг знати про всі деталі та обставини спрямованої, передусім, проти нього гри, але він це, мабуть, відчув. Згодом, бідкаючись, Ви, шановна Юліє Володимирівно, повідомили, що «Президент встав, підійшов до вікна і сказав: «Розмову закінчено».

Якраз після цього моменту Президент вийшов на заплановану раніше прес-конференцію, звісно, що на неї він спізнився. І цілком зрозуміло – говорив він не те, що, мабуть, мав намір початково сказати народу, – Ваші, шановна Юліє Володимирівно, та Ваших соратників дії із закручування і заплутання величезного вузла проблем нарешті спонукали Президента до рішучих кроків. Замислившись над щирістю Ваших слів і дій, Президент, очевидно, зрозумів, що йде потужна брудна гра, тому він рішуче розрубав цей великий гордіїв вузол та відправив у відставку очолюваний Вами Уряд.

Ви, шановна Юліє Володимирівно, цього явно не сподівалися. Це добре видно навіть по розгубленому і розпачливому виразу Вашого обличчя в момент проголошення В.Ющенком відставки Уряду на фото, яке облетіло мало не всі газети і журнали. Але знаєте, що я думаю? Ви були вкрай розгублені і деморалізовані не тим, що Вас відправили у відставку, а тим, що зірвано так добре продуманий багатоходовий сценарій вистави, у якій Ви виконували роль головного режисера. Хіба таке можна назвати великою і високою політикою? На моє переконання, це є ніщо інше, як дрібні інтриги у високих кабінетах. Як співставити такі явно підступні дії із місією чесного і відкритого політика та навіть просто порядної людини?

І коли початковий сценарій не вдався, керівництво БЮТ спішно переключилося на реалізацію іншого плану – унеможливлення затвердження нового Прем’єр-міністра України. Важелем впливу виступила парламентська фракція БЮТ – вона не голосувала за пропозиції Президента, без неї не вистарчало 226 голосів для прийняття рішення. Президента знову намагалися зламати і нав’язати йому Вас, шановна Юліє Володимирівно, у якості нового прем’єра, Ви навіть зробили вигляд, що простягуєте руку. Я не знаю випадку, коли б чиста рука чесної людини, простягнута до такої ж постаті, зависла у повітрі. Вашу ж руцю Віктор Ющенко чомусь просто не взяв, а Ви в істериці заявили, що нібито її хтось вкусив, облив мазутом, обсипав пір’ям та ще й підпалив.

Однак справа, як відомо, полягала в іншому – Президент України Віктор Ющенко просто заручився підтримкою своїх колишніх опонентів із фракції «Регіони України», за якими теж стоїть значна частина виборців. Президент на те й Президент, аби мирити і об’єднувати всіх громадян України. Він це і зробив у досить скрутний для України час. Сам Віктор Ющенко про ці події сказав так: «В країні задіяний цинічний план руйнації влади». Шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, чи, бува, Ви не знаєте ідейних натхненників та організаторів цього плану та його виконавців, і не лише під першим, другим і третім номерами, а й наступних маріонеток?

_________________________________________
[17] Цит. за текстом інформації прес-служби БЮТ від 26 грудня 2005 р.
[18] Там же.
[19] Чат з Волковим /Українська правда. – 2006. – 11 січ. / http://www.pravda.cjm.ua/news print/2006/1/11/37472.htm
[20] Там же.

ХI. Примкнувший до них третій,
або Найбільша помилка Президента

У зв’язку з надмірною політичною активністю заступника голови ВО «Батьківщина» Михайла Юрійовича Бродського не можу мовчки оминути і цю світлу, скромну і набожну особистість, яка називає себе щирим соратником і палким прихильником ідей Юлії Тимошенко.

Ще десь із 1997 року, коли М.Бродський разом мало не з тисячею своїх підлеглих із концерну і банку «Денді» вступив до Народного Руху України, я був із ним добре знайомий; ми часто спілкувалися – він мав певний сентимент до мого рідного міста Броди, звідки походили родинні корені Бродських, – там вони мали прізвище Шоор, що в перекладі з єврейської означає «бик». Я навіть в архівах дещо виявив про предків Михайла Юрійовича – на початку ХІХ століття вони виїхали з тодішніх австрійських Бродів до російської тоді Одеси, де й стали Бродськими, а вже звідти розселились по колишній Російській імперії. Я розповів про це Михайлові Юрійовичу, і він палко заохочував мене на цю тему щось написати та опублікувати. Отже, наші стосунки з М.Бродським були досить приятельські, поки він не подав на мене до суду (мій процес із Суркісом 2000 року) цілком брехливі і наклепницькі письмові свідчення. Читаючи їх у суді, я не йняв віри, що він таке міг написати, і, через деякий час зустрівшись у Верховній Раді України, показав копію заяви і запитав М.Бродського:

– Міша, це ти писав?

– Да, я, – знервовано відповів він.

Я ще не одразу повірив і перепитав:

– Невже ти міг писати таку безпардонну брехню і брутальні наклепи?

І уявляєте, що відповів мені М.Бродський:

– Знаєш, что касаєтся єврейства, то для меня – всьо!

– Виходить, що коли зачеплені інтереси якогось єврея, то можна брехати, зводити наклепи, очорнювати людину нізащо? Міша, а де ж тоді совість? Ти що, не боїшся Бога?

Повне лице Михайла Бродського залилося червоним багрянцем аж по шию, він зі злістю щось буркнув на мою адресу і швидко залишив сесійну залу.

Після цього випадку я ніколи не подавав руки М.Бродському і з ним не вітався – він впав у моїх очах нижче рівня каналізації і перестав бути пристойною людиною.

У Печерському суді, де я судився із Г.Суркісом, мною було внесено клопотання про виклик у зал суду свідка М.Бродського, якого я б там досить просто викрив, вивів би на чисту воду і довів би всю нахабну і цинічну брехливість його свідчень. Але до судової зали М.Бродський обачно не з’явився.

Окрім цього, мені, та й не лише мені, відомі інші не гідні порядної людини вчинки М.Бродського. Так, з трибуни Верховної Ради України цей депутат зводив брудні наклепи на УПА, дивізію «Галичина», український національно-визвольний рух; зокрема він твердив, що УПА і українська дивізія «Галичина» брали участь у розстрілах євреїв у Бабиному яру у Києві. Це була безпардонна, цинічна і нахабна брехня, бо розстріли у Бабиному яру німці проводили у відповідь на влаштовані енкаведистами вибухи будинків та масові пожежі на Хрещатику наприкінці вересня – початку жовтня 1941 року, а Українська Повстанська Армія була організована щойно 14 жовтня 1942 року, тобто, через рік після цих трагічних подій. Це перше. І друге: українську дивізію «Галичина» почали формувати щойно наприкінці 1943 року, а сформували – лише весною 1944 року. Таким чином, просте співставлення дат свідчить, що Михайло Бродський є ніким іншим, як нікчемним, цинічним і нахабним брехуном та наклепником, і не менше. До речі, на цю тему я дав інтерв’ю кореспондентові Олександру Найману з його ж ініціативи і навіть підписав готовий текст до друку у газеті «Еврейские вести». Копія цього матеріалу у мене зберігається, я там говорю про М.Бродського значно м’якше, ніж тут, лиш зазначаю, що такі неправдиві речі не сприяють взаєморозумінню між євреями та українцями, а лише можуть посилити побутовий антисемітизм. Але «Еврейские вести» це інтерв’ю не надрукували – очевидно, воно не вкладалося у ложе їхньої редакційної політики.

Громадськості також відомий і такий дикунський випадок. Під час відомого конфлікту з рухівцем Ярославом Кендзьором народний депутат України Михайло Бродський, як верблюд, плювався на інших депутатів із фракції Народного Руху України і при цьому, як справжня свиня, верещав і тикав своїм масним пальцем: «Националисты! Я вас всех, всех ненавижу!» Цю сцену неодноразово показували по телебаченню. Головуючий навіть перервав засідання парламенту. Слова М.Бродського мене дуже вразили, спочатку я подумав, що це, мабуть, наслідок нервового зриву, але згодом зрозумів – це стан його єства. Ось так. А з чого все почалося? Та, по суті, з нічого! Депутат М.Бродський сів у високе крісло Президента України і сказав, що тепер воно буде його робочим місцем, а депутат Я.Кендзьор звернув увагу спікера на явне неподобство і зі сміхом запитав, як би зреагував кнесет Ізраїлю, якби на місце їхнього прем’єра самочинно сів українець?

То хто ж тут має більше ображатися? Для чого плюватися, верещати і обзивати, виявляючи при цьому свою власну українофобську суть?

Вже під час Помаранчевої революції М.Бродський підійшов до мене біля знаменитої тепер сцени Майдану і каже:

– Дмитрий, пора помириться.

Я відповів:

– А як це ти собі уявляєш? Ти будеш публічно брехати, зводити наклепи, а я маю з тобою наодинці миритися і робити вигляд, що нічого не трапилось?

Я нагадав його ганебні вчинки, їхню брехливу суть і підлу підступність. Михайло Юрійович знову щось фиркнув і відійшов, як побита собака, бо нашу бесіду чули і спостерігали люди, які стояли поруч.

Вже у травні 2005 року, коли М.Бродський вступав у «Батьківщину», на засіданні політради партії я єдиний голосував проти і просив головуючого О.Турчинова надати мені з цього приводу слово, однак він відмовив і швиденько згорнув засідання.

Згодом Олександр Турчинов просив мене якось знайти спосіб і помиритися з М.Бродським.

– Але як це зробити? – відповів я. – Хай напише в суд, що він зводив на мене наклепи, забере звідти свою брехливу заяву, публічно покається – він же ж невпинно наголошує, що є дуже набожною людиною. От лише тоді можемо сісти разом і випити пива.

Якщо М.Бродський високо цінує свою честь і гідність – він може подати до суду. Але я там гарантовано доведу, що сказане мною - правда, а М.Бродський є банальним скандалістом, брехуном і наклепником. Але я певний – Міша цього не зробить з простої причини – неможливо захистити те, чого немає.

Але ось що цікаво. 1 вересня 2005 року М.Бродський став звинувачувати у всіх смертних гріхах соратників і близьких друзів Президента України Віктора Ющенка. Я дивився в прямому ефірі по 5-му каналу вкрай збуджений обвинувальний спітч М.Бродського і згадував його цинічно-брехливі та нахабно-наклепницькі звинувачення мене. Як я міг йому вірити? Адже відомий хрестоматійний афоризм Козьми Пруткова говорить: «Единожды солгавши, кто тебе поверит?»

Не знаю, чи всі повірили М.Бродському, але у ЗМІ цей явний скандал знайшов деяке висвітлення і через три дні перейшов у нову фазу. 5 вересня 2005 року вже Олександр Зінченко, який перед тим склав повноваження Державного секретаря, на прес-конференції фактично повторив і розширив сказане раніше М.Бродським щодо звинувачень близьких до Віктора Ющенка людей: секретаря РНБО Петра Порошенка, помічника Президента Олександра Третьякова, голову фракції НСНУ Миколу Мартиненка та голову НСНУ Романа Безсмертного. Всіх їх М.Бродський і О.Зінченко хоча й непрямо, з численними натяками, вкрай завуальовано, але фактично звинуватили у корупції. Ці звинувачення були виголошені публічно – вся Україна їх дивилася в прямому телеефірі. Звісно, що вони не могли не викликати грандіозного скандалу, який переріс у затяжну політичну кризу.

А тепер ліричний відступ. Ще наприкінці квітня (чи на початку травня) 2005 року на засіданні політради ВО «Батьківщина» Ви, шановна Юліє Володимирівно, страхали партійних колег тим, що Вас мають звільнити з посади прем’єр-міністра якщо не в червні, то у вересні, та пояснювали це підступами «оточення президента». І всім присутнім стало Вас дуже шкода.

Після такої інформації протягом всього літа в рядах «Батьківщини» пошепки обговорювали цю пікантно-загадкову інформацію та можливе звільнення Ю.Тимошенко. Кажу «пошепки», бо Ви, шановний Олександре Валентиновичу, наголошували на необхідності дотримуватись до пори-дочасу конфіденційності. Але яка в біса конфіденційність, коли про неї знає 40 чоловік! Тобто, шановні керманичі, Ви самі цілком свідомо і публічно порушили тему відставки, тому вона й витала у рядах партійців, і не лише там. Причин Ви не називали – лише звинувачували так зване «оточення президента». Конкретних звинувачень цього «оточення» теж ніхто не чув аж до знаменитого виступу Михайла Бродського – заступника голови ВО «Батьківщина» і радника Прем’єр-міністра України – в прямому ефірі 5-го каналу 1 вересня 2005 року.

Так ось одразу ж після відомих скандальних заяв Михайла Бродського та Олександра Зінченка відповідно від 1 та 5 вересня 2005 року я якось перебував у центральному офісі «Батьківщини» і мав тривалу розмову із заступником голови партії Я.П.Федорчуком у його кабінеті. Звичайно, що ми не могли оминути проблеми можливої відставки прем’єра і виступів М.Бродського та О.Зінченка. Мені пригадується щасливо-усміхнений вираз Ярослава Петровича, який з великою гордістю заявив:

– Юля – це геній, вона так вміє добре прорахувати ситуацію на багато ходів уперед, як ніхто. Тепер їм не до Юлі.

З цього я зробив висновок, що до скандальної справи Юля Володимирівна має якесь відношення, і запитав:

– А якщо Президент таки зніме Юлю?

– Тепер вже не зніме – нема коли. Вже вибори на носі. Він що самогубець? – дуже впевнено відповів Я.П.Федорчук.

Наступного дня після цієї розмови Президент України В.Ющенко підписав указ про відставку всього уряду та звільнення Юлії Володимирівни Тимошенко з посади Прем’єр-міністра України. Цей указ вийшов 8 вересня 2005 року. Того ж дня у відставку подали секретар РНБО Петро Порошенко, голова СБУ Олександр Турчинов і помічник Президента Олександр Третьяков. Скандал переріс у політичну кризу.

Масла у вогонь додав екс-голова СБУ О.Турчинов, який 15 вересня провів велелюдну прес-конференцію, на якій фактично повторив уже сказані Михайлом Бродським і Олександром Зінченком, не підкріплені жодним конкретним доказом і дуже завуальовані звинувачення стосовно екс-секретаря РНБО П.Порошенка, помічника Президента О.Третьякова, голови НСНУ Р.Безсмертного і голови фракції НСНУ М.Мартиненка.

У цей же день відбулося засідання політради ВО «Батьківщина», на якому була оголошена ще одна сенсація – від М.Бродського. Її озвучив не Михайло Юрійович, а партійні керманичі. Виявляється, що, перебуваючи в Ізраїлі, М.Бродський зустрівся там із добре відомим олігархом Б.Березовським і отримав від нього інформацію, що кляте «оточення президента» готувало акцію з фізичного усунення Юлії Тимошенко. Михайло Бродський при цьому сидів мовчки і ствердно кивав головою, підтверджуючи, що сказане – свята правда. І це робилося у присутності екс-Прем’єр-міністра України і екс-Голови СБУ! Звичайно, що всі були приголомшені.

Тоді Ви, шановні партійні керманичі, просили до пори – до часу не розголошувати почутого. Ви натякнули, що це має бути бомбою у ході виборів. З цього можна зробити висновок: сказане Вами є ні чим іншим, як джерелом поширення в Україні політичних пліток. І не більше. То які Ви в біса політики? Вересневі скандали і плітки розбурхали українське суспільство.

Осторонь цих резонансних процесів не міг стояти парламент і створив Тимчасову слідчу комісію, яка провела ретельне вивчення оприлюднених М.Бродським, О.Зінченком і О.Турчиновим звинувачень, і аж щойно перед новим 2006 роком у пресі з’явилися коротенькі повідомлення. Цитую:

«Тимчасова слідча комісія Верховної Ради, створена у вересні для перевірки звинувачень у корупції так званого оточення Президента, визнала звинувачення в корупції, висунуті на адресу колишнього секретаря Ради національної безпеки та оборони Петра Порошенка такими, що не відповідають дійсності. 14 депутатів, які взяли участь у засіданні комісії, одностайно проголосували за те, що звинувачення проти Порошенка не підтверджуються і не відповідають дійсності. Це рішення комісії стосується всіх 7-ми пунктів звинувачення, висунутих проти Порошенка, зокрема втручань секретаря РНБО в роботу судів і протидії будівництву будинку на вулиці Грушевського в Києві».[21]

Коли парламентська слідча комісія одноголосно приймає такі рішення, то це багато про що свідчить. Адже у комісії є представники різних політичних груп, їх неможливо так просто схилити до якогось певного висновку. Коли депутати полярних політичних сил голосують одностайно, то це є незаперечним доказом фабрикації справи. Добре знаю про це із власного багатого досвіду. Виходить, що звинувачення соратників Президента, яких чомусь його союзники вперто називають «оточенням», виявились такими, що не відповідають дійсності, тобто брехливими і наклепницькими, що цілком узгоджується з морально-етичними засадами першовідкривача політичного скандалу Михайла Бродського та його послідовників.

До цього можна додати і такий факт. У грудні 2005 року в газетах було надруковано коротенькі повідомлення, що суд задовольнив позов голови фракції НСНУ Миколи Мартиненка і визнав поширену інформацію щодо нього такою, що не відповідає дійсності, тобто брехливою і наклепницькою. Наклепники мають сплатити М.Мартиненку одну копійку моральної шкоди – саме такою сумою він оцінив їхню титанічну роботу.

Читав я ці коротенькі газетні повідомлення і думав: про корупцію в так званому «оточенні президента» трубили з усіх телеекранів та на перших сторінках газет давали величезні крикливі аншлаги, а в кінці обмежились коротесенькими повідомленнями, на які мало хто звернув увагу. І що тут сказати?

Тактика у М.Бродського та іже з ним проста – плюнути смердючою слиною на українця, аби він довго відмивався. І поки той зайнятий цим неприємним процесом, М.Бродський із соратниками роблять свою підленьку справу.

Указ Президента України В.Ющенка про відставку Уряду був повною несподіванкою для багатьох. Політична криза, яка виникла за відставкою Уряду, сколихнула всю Україну. Це у свою чергу вплинуло на настрої українського суспільства та породило хвилю негативних публікацій у пресі. Багато хто, а серед них і я, вважали дії Президента поспішними і помилковими.

Після ретельного аналізу та осмислення наявної інформації я доходжу до висновку, що Віктор Ющенко таки дуже сильно помилився. Але найбільша помилка Президента полягала не в тому, що він звільнив, а в тому, що призначив Юлію Тимошенко на посаду Прем’єр-міністра України, а її духовного близнюка та цілком безпорадного у професійному плані Олександра Турчинова – на високий пост Голови СБУ.

Але я повернуся до того, з кого починав цей розділ, – Михайла Бродського, вірного і послідовного соратника Юлії Тимошенко й Олександра Турчинова. Його чомусь не включили до виборчого списку БЮТ – мабуть, шукають для нього якусь дуже поважну посаду, може, київського градоначальника? Якщо це справді так, то в мене виникає запитання: невже це рівень, гідний столиці України? Та цей діяч не тягне на городничого навіть у Бродах чи в Бердичеві!

_________________________________________
[21]Цит. за: Українська газета.– 2005. – 27 груд. – с.1.

XII. Олександр Зінченко і БЮТ

Олександр Олексійович Зінченко став цією особою, яка фактично підірвала помаранчеву команду зі середини, виступивши із скандальними звинуваченнями на адресу так званого «оточення президента» 5 вересня 2005 року. Хоча О.Зінченко не надав жодного конкретного доказу про корупцію щодо жодного із близьких до Президента України осіб, проте він зажив слави поборника корупції і став чи не найшановнішою постаттю в оточенні Юлії Тимошенко. О.Зінченку пропонували велике політичне майбутнє.

Перебуваючи у Чернівцях 9 листопада 2005 року Олександр Олексійович сказав журналістам, що йому пропонують місце у першій п’ятірці виборчого списку «Блоку Юлії Тимошенко. Ці слова облетіли мало не всі газети. Однак Олександра Зінченка не було навіть включено у список БЮТ. У чому ж справа?

Те, що Олександр Зінченко не потрапив до списку БЮТ, залишається великою загадкою. Цю особу були раді бачити у виборчому списку і М.Бродський, і О.Турчинов, і сама Ю.Тимошенко – про це вони повідомляли у пресі. Досить красномовними у цьому питанні є висловлювання М.Бродського – лівої руки Ю.Тимошенко. З огляду на їх надзвичайну важливість подаю їх мовою оригіналу за «Українською правдою»[22].

Цитата перша: «Господин Зинченко не выдержал испытания славой и не смог избежать прогрессирующей мании величия. Она привела к тому, что в поисках сотрудничества с Блоком Юлии Тимошенко, ему показалось, что в этой компании он должен быть чуть ли не старшим партнером» (Виділено автором. – Д.Ч.)

Цитата друга: «Тем не менее и я лично, и мне кажется, Юлия Владимировна, были бы рады видеть Александра Зинченко в списке БЮТ, но без многочисленной свиты лиц (Виділено автором. – Д.Ч.), которые действуют под вывеской де-факто не существующей, а де-юре созданной в последний разрешенный законом момент Партии патриотических сил Украины».

Цитата третя: «На протяжении нескольких недель Зинченко просто шантажировал Юлию Тимошенко, требуя непомерного количества мест в списках БЮТ в Верховную Раду, областные и местные советы. (Виділено автором.– Д.Ч.) Их общее количество великовато для диванной политической партии.

Цитата четверта: «Больше того, господин Зинченко требовал поддержать его на выборах городского главы Киева.» (Виділено автором –.Д.Ч.)

Цитата п’ята: «Отрицательное отношение к такому аппетиту я отстаивал во всех дискуссиях, которые происходили при участии Юлии Владимировны и Александра Зинченка.»[23] (Виділено автором.– Д.Ч.)

У переговорах О.Зінченка з Ю Тимошенко брав участь ще й О.Турчинов. Ні політрада ВО «Батьківщина», ні президія політради таких делікатних питань не розглядали. І хоча переговори велися келійно, деякі моменти стали надбанням гласності. Зокрема, згідно інтернет видання «Полите», О.Зінченко вимагав у Ю.Тимошенко 15 місць у прохідній частині списку БЮТ у Верховну Раду України (тобто стільки, скільки потрібно для створення самостійної фракції). Крім цього, Зінченко хотів ще 25% місць у списках БЮТ на місцевих виборах.[24]

Переговори із О.Зінченком не принесли останньому жодної користі. Обурений непомірним апетитом колеги М.Бродський, за даними Інтернет-видання «Політе», у своїй звичній манері, спересердя, дуже мило сказав: «Саша іди ти на х…». Відповідно Саша чомусь образився і згодом заявив про свій намір не йти на вибори у блоці з Тимошенко та пояснив, що по списку БЮТ будуть балатуватися неприйнятні для нього кандидати – Волков і Бродський.[25]

Із вищесказаного випливає ряд запитань.

Чому Олександра Зінченка, який навіть не був членом «Батьківщини», а вважався соратником Ющенка нараз охопила «манія величі» і він почав вважати себе «мало не старшим партнером» та став вимагати від М.Бродського, Ю.Тимошенко і О.Турчинова:

1) включити його «багаточисельну свиту» у список БЮТ на виборах народних депутатів України;

2) включити у списки БЮТ людей О.Зінченка на виборах у місцеві органи влади;

3) підтримати його особу на виборах міського голови Києва.

Погодьтеся, що апетити цього колишнього Державного секретаря України були великими, якби не було попередніх домовленостей із ним?

Цілком очевидно, що Олександр Зінченко мав дуже вагомі причини так багато вимагати. На мою думку, такими підставами могли бути лише попередні домовленості із Ю.Тимошенко досягнуті напередодні його скандальної прес-конференції 5 вересня 2005 року, яка стала прологом політичної кризи в Україні. Сама поведінка Олександра Зінченка свідчить про якісь закулісні, підкилимні ігри та домовленості і дає достатньо підстав підозрювати, що його звинувачення соратників Президента України, до речі, абсолютно бездоказові і голослівні, були наперед узгоджені із тодішнім Прем’єр-Міністром України Юлією Володимирівною Тимошенко та її наближеним оточенням.

Те, що О.Зінченко не потрапив до списку БЮТ, можна пояснити лише одним – він вимагав за свої дії занадто багато.

_________________________________________
[22]Всі цитати взяті з «Української правди» на сайті http://www.pravda.com.ua/ru/news/2005/11/19/34922/htm&country=Ukraine.
[23]Там же.
[24]Там же.
[25]Там же.

XІII. Мої погляди на ваші методи

У партійних виданнях ВО «Батьківщина» та й на її офіційному сайті в Інтернеті опубліковано текст Вашого, шановна Юліє Володимирівно, виступу на міжпартійному з’їзді Блоку Юлії Тимошенко 17 грудня 2005 року, який проходив у Палаці «Україна» у Києві. Шкода, що не опубліковано іншого виступу – на закритому для преси і сторонніх вух VІІ з’їзді ВО «Батьківщина», який відбувся десятьма днями раніше, там теж були цікаві речі. Наприклад, мене вразило те, як Ви націлювали партійців не чіпати Президента, а лише бити по його «оточенню» і по шматочку відщипувати і відкушувати електорат «Нашої України». Як відомо найбільшу підтримку Віктор Ющенко має серед виборців Центральної і Західної України. Отже, «Батьківщина» має намір «відкушувати» саме там: але вибачте, а чому ж їй не боротись на сході, півдні України? Чому так зациклились на «Нашій Україні», а не на «Регіонах»? Хіба це мудра, правильна і гідна тактика – шкодити союзнику на його полі? А чому ж не основному противникові, яким Ви публічно називаєте «Регіони» В.Януковича?

Ви, шановні, не можете мене звинуватити у тому, що я не критикував раніше, – бо, переважно у суттєвих речах, завжди висловлював власну думку і тим впливав на події. Для прикладу наведу свій виступ на теж чомусь закритій для преси листопадовій конференції Львівської обласної організації ВО «Батьківщина», де я піддав гострій критиці деякі публікації і наголосив на неприпустимості примітивного паплюження у пресі «Батьківщини» Президента України Віктора Ющенка. Я з трибуни показав львівську газету «Наша Батьківщина», де на кожній сторінці була якась пакість проти Президента, та сказав, що подібна примітивна заангажованість дасть протилежний ефект, і, замість здобуття прихильності людей, можна наштовхнутися на їх несприйняття. Це перше. І друге: а навіщо так агресивно вести себе стосовно потенційного союзника? Присутній на конференції заступник голови партії, народний депутат України Я.П.Федорчук у кулуарах погодився з моєю позицією, мабуть, доніс її і до Вас, бо незабаром убогі нападки на В.Ющенка у партійних виданнях «Батьківщини», немов за помахом чарівної палички, припинилися, а Ви, Юліє Володимирівно, всюди почали демонструвати свою любов і відданість В.Ющенку. Це не заважало Вам з трибуни закритого чомусь з’їзду партії закликали партактив до нещадної війни з «оточенням президента».

Тим самим Ви, Юліє Володимирівно, на людях демонструєте, що нібито прагнете відділити зерно від полови, а насправді Ваші дії спрямовані на розбрат у стані Президента та його ізоляцію від своїх, перевірених часом, соратників, яких Ви вперто іменуєте «оточенням». Але краще б подивилися на своє. Скажіть людям, хто з Вашого, Юліє Володимирівно, оточення є особистістю, яка є гордістю української нації і може служити позитивним прикладом для інших? До знакових, шанованих та авторитетних у всій Україні осіб із списку БЮТ можна віднести хіба що вчорашнього нашоукраїнця Володимира Яворівського (№ 22) і соборівця Олександра Омельченка (№ 7). Але взірцем бездоганної політичної репутації та моральним авторитетом української нації є лише Левко Лук’яненко – № 6 списку БЮТ. Ви, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, на цей визнаний у всьому світі титул – «моральний авторитет нації» – явно не тягнете, Ви до нього навіть не наблизились і вже не наблизитесь ніколи. А президент чи керівник держави передовсім має бути моральним авторитетом нації. Попри все, Віктор Ющенко ним став ще задовго до свого обрання Президентом. Це тепер його репутацію усіляко намагаються підмочити, спекулюючи, за великим рахунком, на непринципових його помилках.

Знаєте, шановна Юліє Володимирівно, мені, та й не лише мені, було ніяково, дивно і прикро чути публічно Вами повторену примітивно-убогу сентенцію: «Не можна допустити, аби Україна знову обирала між руками, які нічого не крали, і мізками, які ніколи не думали». Така фраза вражає своєю недолугістю і, даруйте, цинізмом. Адже тут явно намагаються насміхатися над Президентом України Віктором Ющенком, який у ході теледебатів з В.Януковичем гордо сказав своєму народові, що його руки нічого не крали. «Не вкради» – це одна із десяти заповідей Божих. Впродовж віків український народ свято їх дотримував. Красти наших людей навчила більшовицька влада під час голодоморів, колективізації та радянського будівництва. Але ще сто років тому вкрасти вважалося великим гріхом і засуджувалося громадою. Тепер Юлія Володимирівна з цього сміється. Це не просто вражає – це приголомшує. Бо для нормальної людини у цій сентенції навіть нема предмету для вибору – все ясно, як Божий день. Але чому Ви, шановна Юліє Володимирівно, насміхаєтесь? Яку альтернативу протиставите? Може, запропонуєте виборцям обирати «руки, які завжди крали, і мізки, які постійно думали, як це зробити» ?

Я, наприклад, дуже здивувався, коли на день Вашого перебування у Львові туди звезли прихильників «Батьківщини» не лише із Львівщини, але й із сусідніх областей – Тернопільської, Івано-Франківської, Волинської. Під час мітингу біля пам’ятника Т.Шевченку у Львові голова Волинської облорганізації ВО «Батьківщина», народний депутат України Євген Кирильчук радісно похвалився мені, що привіз із Волині аж дві тисячі партійців. Але для чого цей партійний туризм, шановна Юліє Володимирівно? Навіщо витрачати, на нього очевидно, немалі кошти? Для масовки? Невже для того, аби під час мітингу вони дружно проскандували: «Юля! Юля!» І цей сюжет показали по телебаченню?

Подібне я спостерігав під час річниці Помаранчевої революції
22 листопада 2005 року на майдані Незалежності у Києві. Там теж всі партійні туристи «Батьківщини» заздалегідь зібралися біля сцени, і, коли Президент України Віктор Ющенко лиш підійшов до мікрофону, вони розпочали безпардонно його перебивати і кричати: «Юля, Юля!» Від такої нахабної зухвалості Віктор Андрійович дещо зніяковів і сказав: «Шановні друзі, крикніть ще раз «Юля, Юля», і я розпочну».

Шановний Вікторе Андрійовичу, скандування було лише коло трибуни, – я стояв на протилежному боці Хрещатика, коло входу до станції метро, там, як і по всій площі, мало хто підтримував тих, що оточили підступи до сцени. А Ви, мабуть, думали, що то увесь Майдан скандує. Та ні! Майдан мовчав, він хотів слухати і Вас, і Юлю. Він прагнув порівняти сказане. Але політичні туристи постійно перебивали Вас – у цьому полягала їхня примітивно-убога місія; вони домоглися поставленої мети – таки вивели чоловіка з рівноваги. Але ось на що я звернув увагу – партійні туристи біля сцени не мали партійних прапорів. Це, очевидно, робилося для того, аби продемонструвати не партійну, а саме «народну» підтримку неперевершеної Юлі.

За прямою Вашою настановою, шановна Юліє Володимирівно, висловленою на закритому від сторонніх вух і очей VІІ з’їзді ВО «Батьківщина», всі організації ВО «Батьківщина» націлені на нещадну критику так званого «оточення президента»; але Ви їх просили не чіпати Президента – навпаки, демонструвати йому свою підтримку. Це хитра і підступна тактика. Ви так робите не тому, що маєте повну гармонію з Президентом, а тому, що боїтеся налаштувати проти себе українців, бо добре знаєте справжню силу і популярність Віктора Ющенка. Тому на першому етапі Ви прагнете ізолювати його від своїх перевірених часом і ділами соратників: Петра Порошенка, Романа Безсмертного, Олександра Третьякова, Миколи Мартиненка.

Пишучи ці слова, я читаю «Українську газету» від 27 грудня
2005 року, у якій опубліковано витяги з рішення Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з перевірки інформації Ваших соратників – М.Бродського, О.Зінченка і О.Турчинова про так звані корупційні діяння П.Порошенка. Складена із представників усіх політичних сил депутатська комісія стверджує, що жодне із 7-ми пунктів звинувачень Петра Порошенка не підтвердилось. Наголошую – жодне! А скільки було шуму! Що Ви на це тепер скажете, шановна?

А я ось думаю: якщо Голова СБУ Олександр Турчинов не надав комісії жодного незаперечного доказу, то навіщо він так багато цвірінькав на прес-конференції 15 вересня 2005 року? Тепер для мене це не дивно, бо про те, як «фахово» О.В.Турчинов працював на посаді Голови СБУ, знаю із власного досвіду.

Але повернуся до Петра Порошенка. Хто б що не говорив про цю людину, я глибоко переконаний: якби Україна не мала свого українського олігарха і палкого патріота Петра Порошенка, то світ ніколи не побачив би Української помаранчевої революції – її б просто не було. Бо без знаменитого «5-го каналу» народ миттєво не отримував би правдивої інформації, а відповідно і на Майдан він оперативно не зібрався б ніколи; у кращому випадку приїхав би помітингувати на інавгурації Януковича.

Не зайвим згадати одну дуже суттєву річ: кому належали всі основні, крім «5-го каналу», телестудії України станом на 20 листопада 2005 року. Нагадаю – всі вони перебували під повним контролем Кучми, Медведчука, Пінчука, Ахметова, Януковича, Фуксмана, Роднянського. Всі вони з ранку до вечора цинічно і нахабно брехали українському народові. І лише після п’яти днів повстання журналістів студії «1+1» її співвласник Олександр Роднянський, оточений повсталими, вимушений був з екрана телевізора тремтячим з переляку голосом, вибачитися перед українським народом за те, що він змушував підлеглих йому журналістів роками брехати, та запевнив, що від сьогодні його телеканал буде говорити правду. Це вимушене каяття сталося вже у розпал Помаранчевої революції – 25 листопада 2004 року. Так от коли всі телеканали брехали – «5-й канал» Петра Порошенка ніс народу правду. І якби цей чоловік більше нічого б не зробив у житті, то лиш за «5-й канал» його ім’я мусить бути вписане золотими літерами на скрижалях української історії.

Звісно, що Ваше, шановна Юліє Володимирівно, ім’я також посяде почесне місце в історії Української помаранчевої революції, Ви теж чимало зробили для її перемоги, Вас навіть величали «королевою революції». Якщо революцію порівняти з двигуном, то Ви, мабуть, були у ньому іскрою запалення. Ваші полум’яні виступи з трибуни Майдану вселяли віру у перемогу в, здалось би, вже безнадійних ситуаціях.

Але для перемоги Української помаранчевої революції було замало лише полум’яно-революційних виступів, потрібна була щоденна, титанічна організаційна робота, яку значною мірою проводив саме Роман Безсмертний, – він всю революцію прожив у наметі на Хрещатику – епіцентрі народного повстання.

Шановна Юліє Володимирівно, Ви невпинно підкреслюєте, що є соратником Віктора Ющенка. Але коли йому було важко, коли його труїли і намагалися вбити, він шукав захисту не на Вашій дачі, а на дачі Олександра Третьякова, де прожив із сім’єю найтяжчий період виборчої кампанії. Віктор Ющенко довірив Олександрові Третьякову своє життя і життя своїх близьких у важкий для нього час, то невже після цього він не мав права довірити народному депутатові України Олександрові Третьякову посаду першого помічника Президента України?

Голову фракції «Народного Союзу «Наша Україна» Миколу Мартиненка я особисто знаю дуже мало, тому писати про нього не буду. Але вище згаданих мною троє соратників Віктора Ющенка: Петро Порошенко, Роман Безсмертний і Олександр Третьяков – для українського народу зробили дуже багато, вони перевірені у критичних ситуаціях, тому Президент України Віктор Ющенко має повне моральне право опиратися на них, а вони просто зобов’язані цю високу довіру виправдати. Ось і все.

Що стосується Вас, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, то, наскільки відомо всім, Президент спробував опертися і на Вас... І що на це скажеш? Тут аж хочеться звернутися до В.Ющенка:

– Шановний Вікторе Андрійовичу, опиратися можна лише на те, що чинить опір, на болото опиратися не можна – це закон природи.

Перед мітингом у Львові 3 грудня 2005 року, шановна Юліє Володимирівно, Ви сиділи у кав’ярні «Світ кави» і давали інтерв’ю відомій журналістці Наталії Балюк, а я знаходився за сусіднім столиком. Саме у цей час працівник Вашої прес-служби приніс свіжу новину – на з’їзді НСНУ Віктора Ющенка поставили на чолі партійного списку виборчого блоку. Цим фактом я був тоді обурений, бо вважав і вважаю, що Президент України має бути Президентом всіх українців і не повинен себе і свою посаду принижувати навіть заради створеної ним партії. А Ви, шановна Юліє Володимирівно, були явно пригнічені і розгублені такою новиною. Ваші очі бриніли від почутого – по них можна було прочитати, що такий крок ставить хрест на Ваших ілюзіях щодо перемоги на парламентських виборах. Ви явно злякалися програшу. Але Ви і так програєте, бо за Вами нема правди.

Шановна Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, всім відомо, що Ви прагнете взяти владу в Уряді та в Українській державі. Ви цю мету поставили і рішуче до неї йдете. Українські патріоти потрібні Вам як прикриття для досягнення бажаного – повної і неподільної влади в Україні. Для чого Вам влада, мені не відомо, можливо, для чогось високого і корисного, але я у цьому не впевнений; однак те, що знаю, викликає у мене великі сумніви, тому на цьому непростому і вкрай підозрілому для мене шляху я Вам, шановні Юліє Володимирівно та Олександре Валентиновичу, не союзник і навіть не попутник та не помічник. У таких випадках наводять знаменитий вислів Арістотеля: «Хоч Платон мені друг, але істина дорожча». А ми з Вами, шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, навіть друзями не були, а лише тимчасовими союзниками у боротьбі з антинародним і відверто бандитським режимом Кучми. Але у нас із Вами абсолютно різні політичні переконання та погляди на Україну.

Я переконаний, що найсильнішою є політика чесна, а в безпринципності майбутнього нема, і вважаю, що влада дається волею Божою як тяжкий хрест служіння своєму народові. Хто саме так розуміє і сприймає владу, той здатен виконати велику місію. У мене немає найменшого сумніву, що саме так сприймає владу Віктор Ющенко та всі патріоти України, а от як ви її сприймаєте, панове Тимошенко і Турчинов, для мене залишається великою загадкою.

XIV. Ідеологія авантюризму

Не маючи жодної власної ідеології, Юлія Тимошенко на урочистій частині міжпартійного з’їзду блоку свого імені нарешті публічно оголосила, що відтепер ідеологією партії «Батьківщина» і очолюваного нею виборчого блоку стане солідаризм. Як слушно зауважив директор Українського філіалу Інституту країн СНД Володимир Корнілов, ідеологія солідаризму віджила себе ще у першій половині ХХ століття. Він наголосив, що в перекладі з французької «солідаризм» означає «єдиномисліє». А яка може бути дискусія при «єдино вірному і правильному вченні?» Юлія Володимирівна навіть не підозрює, що Сталін і Гітлер теж були свого роду «солідаристами». Крім цього, зауважує В.Корнілов, від «українського солідаризму» Ю.Тимошенко сильно пахне плагіатом, адже цю ідеологію півтора року тому вже пропонував виборцям кандидат у Президенти України Юрій Збітнєв та його Нова сила. Тимошенківський спіч про «солідаризм» був майже копією промови Ю.Збітнєва на з’їзді своєї партії у липні 2004 року.

Подібним чином прокоментував нову ідеологію Ю.Тимошенко і відомий політолог Володимир Малинкович: «Відверто кажучи, це фашистська термінологія. Ідея солідаризму, народного капіталізму і справедливості – все це звучало у виступах і програмах Муссоліні».

Гострої критики солідаризм Юлії Тимошенко зазнав і з боку багатьох політологів. Зокрема Михайло Погребинський зазначив, що Ю.Тимошенко сповідує так званий народний капіталізм сторічної давності. Він поставив запитання і сам на нього відповів: «Куди вони, власне, можуть повести українське суспільство? Мені здається, що у прірву».

Як такі дуже серйозні звинувачення можна прокоментувати?

Перше. Не маючи жодного ідеологічного підґрунтя, Юлія Тимошенко вдається до звичайної примітивної демагогії, аби з її допомогою прихилити до себе серце необізнаного виборця.

Друге. Солідаризм – це, передусім, спільність думок. А в усіх керівних органах ВО «Батьківщина» не існує думок – там слухають лише лідерів. Там живе і торжествує залізобетонне правило: «Є одна думка, а всі решта – неправильні». Саме з цієї причини на VII з’їзді партії не було жодних дискусій. Після доповіді Ю.Тимошенко надали слово позапартійному Г.О.Омельченку, партійцям А.І.Семинозі, В.П.Скубенку і П.П.Гасюку, у яких вже були заздалегідь заготовлені виступи. А ось керівнику Кримської парторганізації А.В.Сенченку слова чомусь дуже не хотіли дати, а його виступ, між іншим, був найвдалішим. То як може народитися солідарність думок при їх повній відсутності?

Третє: Справжню ідеологію Ю.Тимошенко, О.Турчинова і М.Бродського можна сформулювати дуже коротко: «Ми дуже прагнемо захопити всю повноту влади в Україні».

Четверте. Під цю головну «ідеологію» згадана трійця й видумує різні несусвітні речі, аж до солідаризму.

А насправді БЮТ взяв на озброєння ідеологію не солідаризму, а звичайнісінького авантюризму.

Післямова

Шановна Юліє Володимирівно, я не звик ховатися в окопах і відсиджуватися за чужими спинами. Можу з певністю казати, що завжди був на передовій. І не лише Вам, шановна, та очолюваній Вами «Батьківщині» у непрості для Вас часи підставляв своє плече. Ще із шкільної парти я керувався словами Івана Котляревського: «Коли общеє діло в упадку, забудь отця, забуть і матку – лети повинність ісправлять». Я її й виконував, як міг. Помаранчева революція застала мене у санаторії міста Трускавця. Вже у понеділок 22 листопада 2004 року я уважно слідкував за подіями, і коли почув, що опозиція пропонує прийняти Закон щодо подолання політичної кризи, то зразу ж подзвонив до Вас, але ні з Вами ні з О.Турчиновим годі було з’єднатися, і я телефоном переговорив із моїм давнім другом Василем Червонієм із фракції «Наша Україна» та підказав, аби приймали не Закон, який Президент нізащо не підпише, і тому він ніколи не набере чинності, і не постанову, яка має меншу суспільну вагу, а Акт про владу, який, на відміну від закону, не потребує підпису Президента. І це буде юридично правильно бо, згідно з Конституцією України, Верховна Рада приймає закони, постанови та інші акти. І лише закони мають підписуватися Президентом України – решта лиш Головою Верховної Ради. Досвід Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року вже був. Моя пропозиція відкривала шлях для правовою вирішення проблеми кризи в Україні. Василь Червоній мені подякував за підказку і взяв її на озброєння. Знаю, що вже був підготовлений проект такого Акту. У цей же день, 22 листопада 2004 року, я виступив у Трускавці на велелюдному мітинзі і вніс пропозицію влаштувати у місті демонстрацію протесту, пікетувати міську раду і вимагати від неї прийняття рішення на підтримку народного Президента Віктора Ющенка. Тоді ще ми не знали, що саме таке рішення вже прийняла Львівська міська рада – все відбувалося паралельно. Трускавецька за часом виявилася другою; ввечері про ці рішення передав «5-й канал» і це привело до ланцюгової реакції. В наступні дні подібні рішення почали приймати десятки і сотні місцевих рад по всій Україні. Але Львівська і Трускавецька були першими. А вже 23 листопада я був у Києві на Майдані, моя путівка так і пропала, із 24-х оплачених днів використав лише 5. А ще через два дні з Трускавця у Київ приїхала моя дружина – всю революцію ми провели у столиці. Там же були й мої діти Оксана та Андрій і всі мали роботу. Наша київська квартира перетворилася на притулок помаранчевих революціонерів: тут у дві зміни спали, милися, сушили одяг і взуття не лише мої земляки із Бродів, а й з інших куточків України. Це були справді неповторні та незабутні дні.

На Майдані я не лише виступив зі сцени, а й 24 листопада 2004 року вніс резолюцію, яка зобов’язувала народного Президента України Віктора Ющенка призначити міністрів оборони і внутрішніх справ. За неї проголосував увесь п’ятсоттисячний Майдан – це була форма тиску на діючий режим. Завдяки моїй безпосередній участі 25 листопада на Майдані відбулося перше Богослужіння великої групи священиків УГКЦ на чолі з єпископом Михаїлом Колтуном. Після цього кожен наступний день на Майдані розпочинався із служби Божої, яку відправляли священики різних конфесій.

Саме завдяки моїм зусиллям було заблоковано запасні в’їзди і входи до Адміністрації Президента України з боку вулиць Шовковичної і Лютеранської та в Кабінет Міністрів з боку вулиці Інститутської. Про ці ходи я знав ще з осені 1991 року, коли мені, як голові Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань націоналізації майна КПРС, їх показав один працівник ЦК КПУ. Ці запасні ходи пролягали крізь подвір’я прилеглих житлових будинків. Як виявилось, усі вони 24 листопада 2004 року аж кишіли від озброєних спецпідрозділів міліції, зокрема «Барса» і «Беркута». На мою пропозицію, народ заблокував ці під’їзди спочатку легковими автомобілями – люди не шкодували власної техніки. А згодом, за командою із штабу революції, на цих під’їздах поставили КАМАЗи і великі автобуси. Згодом беркутівці самі просилися, щоб їх із тих підворітень випустили, бо вони голодні, холодні і в туалет не мають де піти, а через протилежні ворота в Адміністрацію їх не пускають. У перший день блокування урядових будинків уночі з 24 на 25 листопада 2004 року я сам керував закриттям таємних в’їздів силами мітингуючих соціалістів, згодом робив це разом із польовими командирами, народними депутатами України Володимиром Філенком і Тарасом Стецьківим. Без надійного перекриття проходів, про які мало хто знав, величезні пікети революціонерів перед Адміністрацією Президента з обох боків вулиці Банкової та перед парадним і боковими входами до Кабінету Міністрів не мали б дієвого значення і виглядали б звичайною бутафорією.

У дні Помаранчевої революції Левко Григорович Лук’яненко розповів, що пропонував мою кандидатуру до складу Комітету національного порятунку, але Ви, шановні, її відхилили та запропонували іншу – свого ідейного соратника Михайла Бродського. Але я з цього трагедії не робив – бо й так сумлінно виконував те, що велів мій обов’язок.

Наголошую і на такій суттєвій обставині. Під час Помаранчевої революції я провів три ночі на Майдані, одного разу прийшов звідти аж о 15 годині і, що цікаво, не хотів спати – така була напруга. Я бачив уночі на Майдані багатьох народних депутатів України від нашоукраїнців і соціалістів, але жодного разу я чомусь не зустрів там ні одного бютівця. Ось так. Не знаю, може, вони чергували в інші дні. У цьому теж щось є – проводирі «Батьківщини» воліли щовечора красуватися на сцені Майдану, а до чорнової роботи вони не звикли. Ця обставина теж свідчить, що ми досить по-різному підходимо до вирішення багатьох питань. Політичної єдності ідей у нас із Вами, шановні, нема, бо цих ідей у Вас ніколи не було. Ви навіть не знаєте, що таке політична ідея. І виборчий список Ви склали не на основі якоїсь чіткої політичної ідеї, а на банальних бізнесових засадах. У нас із Вами був лише тимчасовий союз у боротьбі з режимом Кучми, Ви з ним боролись, аби врятувати Юлію Володимирівну від тюрми та захистити її бізнес від краху, а я з ним боровся із цілком інших мотивів. Тепер наші шляхи розійшлись. Безповоротно і назавжди.

Шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, прочитавши мій лист, Ви, мабуть, скажете: «Дмитро Чобіт виніс сміття із хати». Це справді так. Але хочу Вас запитати: «А для чого воно у хаті?» Хата, у тому числі і партійна, має бути передусім чистою. Йдеться навіть не про ВО «Батьківщина», а про Україну, адже саме тепер політичні партії визначатимуть її образ та вирішуватимуть її долю. Тому партії повинні бути передовсім чистими, чесними і відповідальними. І помилки, допущені в «Батьківщині», мають стати уроком для всіх.

Я цілком усвідомлюю, що оприлюднення мого листа до Вас, шановні Юліє Володимирівно, й Олександре Валентиновичу, може дещо вплинути на позицію виборців та відштовхнути їх від Вас. Але мене дуже тішить те, що з помаранчевих все одно не знайдеться жодного, хто голосуватиме за блок рідкісно безграмотного «проффесора» та двічі несудимого Януковича. Ті з потенційних прихильників БЮТ, які під впливом мною написаного змінять свою позицію, безперечно будуть голосувати за «Нашу Україну» або Українську Народну Партію. І від цього, я впевнений, Україні буде набагато більше користі.

І насамкінець. Шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентовичу, Ви не раз твердили, що Ваш літак на злеті. Однак не ясно, як довго триватиме політ – відомо інше: кожна дія має свій початок і свій кінець. Бажаю Вам, екіпажу та пасажирам швидкої і м’якої посадки.

Моя Україна

Спочатку Бог розселив людей по всьому світу і кожному народові дав землю. Богом дана земля є святою і рідною, тому її захист – це найперший обов'язок народів. Для українців такою землею є Україна, вона полита потом і кров'ю сотень поколінь їхніх працелюбних і героїчних предків. Під самим словом "Україна" слід розуміти три речі: українську землю, самих українців і Українську державу.

Я гордий тим, що є українцем, я люблю українців, нашу солов'їну мову, веселу вдачу, співучість і працьовитість. Я шаную героїчну історію мого великого народу.

Я люблю українську землю, її чудову і мальовничу природу: гори, болота, річки та озера, степи і ліси, старовинні замки і давні монастирі. Мені подобаються всі українські пори року: наша, хоч і бідна, але дуже весела весна; наша, хоч і сумна, але напрочуд барвиста і дуже багата осінь; наше лагідно-тепле і духмяне літечко; наша дивовижна радісно-білосніжна зима. Бог подарував українцям родючу землю, лагідний кліматі безліч корисних копалин і неповторної краси краєвиди. Це наша велика і неповторна Україна і ми мусимо зберегти її для наших прийдешніх поколінь. Ще далеко не всі українці знають, яка прекрасна і велична їхня земля, бо її ніхто ще належно не популяризував.

Україна є молодою державою, але з тисячолітньою історією державотворення. Я пишаюся тим, що доля дозволила мені брати особисту участь у проголошенні Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року й Акту незалежності України 24 серпня 1991 року. Я люблю свою Українську державу і боронитиму її завжди.

В усі часи Україна була і тепер є відкрита душею, кришталево чиста, чесна, добра і справедлива, вона завжди була мудра і по-дівочому наївна, але горда і незламна; впродовж віків вона гостинно відчиняла двері чужинцям і надавала їм на своїй землі притулок, але часто зайди над нею насміхалися і навіть плювали у її ніжне обличчя, однак вона чомусь легко їм прощала, тому вони нахабніли у своїй ненажерливості, бо не зустрічали рішучого опору; для них Україна була лише територією для зручного проживання, але аж ніяк не країною, а тим більше – державою. Україну не раз поневолювали, але вона не корилася; вона була і є незламною та самобутньою. Вона зачекалася на своїх вірних синів - нових українських політиків, таких, як сама: чистих, чесних, мудрих, добрих, справедливих, мужніх, самовідданих, гордих і незламних. І вони вже з'явилися; вони є, і їх вже багато, однак вони ще недостатньо згуртовані та рішучі у своїх помислах та діях. Але вони вже відчувають свою силу, хоч і соромляться її демонструвати. І дуже добре, що вони вже є, а ще більше їх на підході, і вони таки прийдуть і поповнять лави борців за Україну, а не Ваші ряди, лукавці та лицедії.

Сподіваюсь, що мої слова про Україну близькі серцю кожного українця. Отож:, за нашу Україну, українці!

7 грудня 2005 –10 січня 2006рр. Броди – Київ.
Доповнено 20 січня 2006 р.

---------------------------------------------------
Редактор: Ореста Чечель.
Комп'ютерна верстка: Роман Желізко.
Коректор: Роман Яровенко.

ISBN 966-7544-32-х

Видавництво "Просвіта"
м. Броди, Львівської обл., а/с 52.

Здано до набору 16.01.2006.
Підписано до друку 24.01.2006.

© Дмитро Чобіт

БРОДИ – ПРОСВІТА
2006

Про автора

Чобіт Дмитро Васильович, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, член Спілки краєзнавців України, народний депутат України І, II, III скликань. Народився 19.02.1952р. у м. Броди Львівської області, закінчив історичний факультет Київського університету ім. Т.Шевченка. Працював вчителем, директором краєзнавчого музею, головою кооперативу, головою Бродівської районної ради (1994-1998рр.), головою райдержадміністрації (1995-1996р.). Один з організаторів на Львівщині Товариства української мови і Народного Руху України. Входив до складу керівних органів Руху до його розколу. У день арешту Юлії Тимошенко, 13 лютого 2001 року, на знак протесту проти політичних репресій вступив у ВО "Батьківщина", член фракції "Батьківщина" у Верховній Раді України (2000-2002рр.), член політради ВО "Батьківщина" та делегат її VII з'їзду.

Автор краєзнавчих і художніх видань: "Броди" (1984), "В парламенті нової України" (1995), "Підгірні" (1998), "Берестецька битва" (1998), "Олеський замок" (2003), "Почаївська Свято-Успенська лавра" (2004), "Свята Софія Київська" (2005), "Михайлівський Золотоверхий монастир" (2005) та гострих публіцистичних книг:"Свистун" (1999), "Ворог свободи слова" (1999), "Оксамитове шахрайство у Верховній Раді України" (2001), "Час підлої влади" (2001), "Парламентська криза в Україні"(2001), "Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука" (2001), "Громовідвід, або "Справа Лазаренка" (2002), більше 10 брошур та сотень публікацій у журналах, газетах та окремих збірниках.