Книга п′ята

Сателіти БЮТ

І. Чесний політик чи звичайний сателіт?

_________________________________________
* Слова Ю. Луценка з прес-конференції 27 травня 2008 р. //День. — 2008. — 28 травня.

1. Скандали Юрія Луценка

Серед нових сателітів Ю. Тимошенко напередодні київських виборів 2008 року яскраво засвітилася зірка діючого міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка. До того цілком лояльний соратник Віктора Ющенка нараз почав компрометувати главу держави: він звинувачував його у підготовці на київських виборах для Юлі «Сталінграду», через пресу вимагав відставки керівника Секретаріату Президента — В. Балоги, заявляв про можливість державного перевороту і навіть натякав про підготовку на нього замаху. Слова Ю. Луценка виходили аншлагами на перших сторінках бютівської преси. Сам Юрій Віталійович став чи не найдорожчою для Юлії Володимирівни людиною, звичайно, після розумного соратника без коси.

Хоча і пустопорожня, але дуже криклива пропагандистська кампанія Ю. Луценка навесні 2008 р. нагадувала аналогічні провокації, влаштовані супроти Президента України восени 2005 року Олександром Зінченком і Миколою Томенком. Почерк був ідентичний.

Нагадаю: 1 вересня 2005 р. не без участі тодішнього Прем'єр-міністра України Ю. Тимошенко було влаштовано небачену акцію — спробу силового захоплення Нікопольського феросплавного заводу. Внаслідок брутальних дій здійнявся грандіозний скандал; над Ю. Тимошенко нависла загроза відставки.

Саме у ці дні, коли правоохоронні органи за дорученням Президента щойно приступили до з'ясування причин конфлікту у Нікополі, спочатку помічник прем'єра М. Бродський, а потім його сподвижники О. Зінченко і М. Томенко, які входили до кола найближчих друзів В. Ющенка, влаштували супроти діючого Президента гучні скандали. Вони висунули звинувачення у корупції так званому «оточенню президента». Згодом жодне скандальне слово із численних звинувачень М. Бродського, О. Зінченка і М. Томенка не було підтверджене нічим і ніким, у тому числі і провокаторами. Але справу було зроблено — близьких до В. Ющенка людей обплювали, єдність в рядах Президента похитнули, Україну знеславили. Тепер скандалісти О. Зінченко і М. Томенко на чільних місцях у БЮТ; за пророблену роботу Ю. Тимошенко їм дуже вдячна — сама хвалилася про це у пресі. Про М. Бродського — окрема мова.

За абсолютно ідентичною схемою весною 2008 р. діяв Ю. Луценко. Його скандальні заяви вийшли напередодні і в дні влаштованої БЮТ провокації супроти Президента у стінах Верховної Ради та алогічного блокування роботи українського парламенту. Скандали, влаштовані Ю. Луценком у 2008 році, як і скандали М. Бродського, О. Зінченка і М. Томенка у 2005 р., виконували одне і те ж завдання — відвернути увагу від справжнього провокатора, яким в обох випадках (у 2005-му і 2008 рр.) безумовно виступала Ю. Тимошенко, і переключити увагу суспільства на Президента та ще й перекласти на нього відповідальність. Дивовижно, проте їм це вдалося й цього разу. Тепер слід сподіватися, що безумовні заслуги особисто перед Ю. Тимошенко дадуть достатньо підстав для поповнення «монолітних» рядів БЮТ такою колоритною особою, як Ю. Луценко. Тому розглянемо і цього нового сателіта жінки з косою.

2. Амбітні наміри

В інтерв'ю виданню «Главред» Юрій Луценко похвалився: «У країні є чотири кандидати, сказав я Вікторові Андрійовичу. Мене запитали, хто четвертий». — «Ви?» — перепитав журналіст. — «Ну, я не буду вам уточнювати, я не настільки амбітний». Хоча Ю. Луценко і заявив, що він не амбітний, але ці якості з нього пруть із усіх боків. Для прикладу можна взяти хоча б початок книги Андрія Кокотюхи «Юрій Луценко. Польовий командир» (Харків, Фоліо, 2007). Ось як починається це видання: «Мені 42 роки, а після того, як ти станеш президентом, вище йти нікуди. Я б не хотів, як Кравчук, поливати троянди та намагатися розповідати казки своїм виборцям у 50», — сказав Юрій Луценко в інтерв'ю газеті «Без цензури» 1 лютого 2007 року. Ось так, чоловік ще навіть не став кандидатом у президенти, а вже переймається, чим буде займатися, коли закінчиться другий термін його повноважень на посту глави держави! Цікавий хід думок. Однак виникає запитання: чи, бува, не затісно двом претендентам на президентське крісло в одній бютівській команді? І якщо ні, то невже кавалер не поступиться дамі? Зрештою, у Ю. Луценка тепер і вибір відсутній — крім великих амбіцій, за його плечима нічого достойного нема. Це засвідчує увесь його життєвий шлях, головні віхи якого ми коротенько викладемо нижче.

3. Штрихи до біографії

Народився Ю. Луценко в 1964 р. у сім'ї партійного функціонера радянських часів. Його батько Віталій Іванович Луценко з 1966 р. працював на керівних посадах у КПРС — другим і першим секретарем Рівненського міськкому КПУ, а з 1986-го по 1991 р. — другим і першим секретарем Рівненського обкому КПУ. Після відміни рішення про заборону КПУ батько обирався секретарем ЦК КПУ; за списком цієї політичної сили у 1998 р. він був обраний народним депутатом України. Так що треба думати, Юрій Луценко виховувався у традиційному комуністичному дусі, і це не могло на ньому не позначитися.

Закінчивши у 1989 р. навчання у Львівському політехнічному інституті, Ю. Луценко отримав посаду начальника цеху військового заводу у Рівному, директором якого був Роман Василишин. Після того, як Р. Василишина у 1994 р. призначили головою Рівненської облдержадміністрації, своїм заступником він взяв молодого Ю. Луценка.. Так Юрій Віталійович без жодного адміністративного досвіду опинився на високій обласній посаді і сидів у кабінеті, де раніше працював батько. Взагалі-то батько відіграв значну роль у поступі по владній драбині сина. Як згадував колишній Голова Верховної Ради України Олександр Мороз, батько Юрія особисто просив його взяти шефство над сином. «У мене були хороші стосунки з його батьком, — говорив О. Мороз. — За кілька місяців до відходу з життя він зайшов до мене і попросив: мовляв, знаєте, в Юри такий характер, візьміть над ним шефство».* Це було у 1999 р. Саме після цієї розмови О. Мороз і взяв Юру до себе на посаду помічника-консультанта народного депутата України.

Вперше широка громадськість дізналася про Ю. Луценка, коли він 21 листопада 2000 р. включав магнітофон на знаменитій прес-конференції О. Мороза з приводу записів Миколи Мельниченка. На мітингах і демонстраціях протесту, які розпочалися після цього, Ю. Луценко став мегафонним глашатаєм та проявив себе досить вправним, дотепним і вмілим організатором вуличних акцій. Це, безумовно, був його зоряний час і пік популярності, тому цілком логічним стало включення Юрія Віталійовича під №3 у список Соціалістичної партії Україні на парламентських виборах 2002 р. У Верховній Раді України 4-го скликання Ю. Луценко запам'ятався тим, що вручив рогозяні капці Президенту України Л. Кучмі під час його виступу з парламентської трибуни.

Але найбільше Ю. Луценко став відомим у дні Помаранчевої революції, він йшов на чолі колон демонстрантів, разом з Ю. Томенком керував головною сценою Майдану. Практично ці дві особи й визначали, хто, коли і за ким буде виступати перед мікрофоном на сцені Майдану. Цей майданчик тоді перебував у центрі уваги не лише України, а й цілого світу.

Після перемоги Помаранчевої революції Президент України В. Ющенко чомусь призначив Ю. Луценка за квотою соціалістів міністром внутрішніх справ. Перебуваючи на цій посаді, Юрій Віталійович у 2006 р. балотувався у Верховну Раду України за списком СПУ (№ 3). Проте після того, як фракція соціалістів разом із комуністами і регіоналами створила Антикризову коаліцію, Ю. Луценко засудив дії О. Мороза та перейшов до В. Ющенка, при цьому він публічно заявив, що за жодних обставин не буде працювати в уряді В. Януковича. Мабуть, він швидко передумав, бо незабаром успішно працював під його керівництвом і не раз позитивно оцінював діяльність Віктора Федоровича. Але регіонали чомусь незлюбили Ю. Луценка, і він змушений був піти у відставку. І знову розпочав критику В. Януковича.

_________________________________________
* Пукіш-Юнко І. Ким були політики до походу у політику // Високий Замок. — 2008. — 12 квітня — С. 3.

4. Лідер народної самооборони

На тлі загального невдоволення і розчарування суспільно-політичною ситуацією в Україні після Помаранчевої революції відставний міністр внутрішніх справ Ю. Луценко заявив, що йому перешкодили навести лад у державі, і тому він створює «Народну Самооборону». Наразі невідомо, яким чином ця структура забезпечувала самооборону народу, та сам факт її існування став запорукою творення нового політичного блоку — «Наша Україна — Народна самооборона». Першим номером нового політичного проекту став Ю. Луценко. Він очолював його і до часу написання цих рядів.

Лідери найбільших політичних сил завжди привертають посилену увагу суспільства, тому їхня репутація має бути бездоганною. Проте Ю. Луценко був далекий від розуміння цієї простої істини і, за великим рахунком, став тим, хто чи не найбільше підірвав довіру людей до блоку «Наша Україна — Народна самооборона» на дострокових парламентських виборах 2007 року.

Головними у передвиборчій кампанії, очолюваного Ю. Луценком блоку НУНС, стали гасла боротьби з депутатськими пільгами, привілеями і недоторканністю. Це був звичайний популізм, бо, по-перше, позбавлення ефемерних пільг і недоторканності депутатів аж ніяк не могло вирішити насущних питань розвитку економіки держави і поліпшити стан справ із злочинністю, а по-друге, після 2002 року Верховна Рада України перетворилася на своєрідний бізнес-клуб найбагатших людей, яким пільговий проїзд у метро, трамваї і на поїзді не потрібен — вони літають власними літаками, а до парламенту приїжджають на броньованих автомобілях з охороною. Таким депутатам не потрібні і санаторії Верховної Ради у Криму — вони відпочивають у значно кращих умовах. А те, що воно так і є, продемонстрував усім українцям сам Ю. Луценко.

5. Крітський відпочинок

Виборча кампанія — це дуже напружений і важкий процес. Знаю по собі — як-не-як тричі обирався народним депутатом України. Мені, наприклад, важко збагнути, як у ході виборчої кампанії можна кинути все і поїхати відпочивати із сім'єю на море. Я не можу уявити лідера Народного Руху України В'ячеслава Чорновола на пляжі далекої країни за два місяці до виборів. Жоден політик, який себе хоч трохи поважає, такого дозволити собі не може. Ю. Луценко дозволив.

Влітку 2007 р., тобто за два місяці до вирішального голосування, лідер блоку «Наша Україна — Народна самооборона» був помічений і сфотографований на фешенебельному курорті грецького острова Кріт. Проживав там Ю. Луценко із сім'єю в апартаментах п'ятизіркового санаторного комплексу, добова вартість перебування в якому ледь не дорівнює місячній зарплаті українського парламентарія. Якщо Ю. Луценко може собі таке дозволити, то цілком зрозуміло, що послуги санаторіїв Верховної Ради у Криму «Нижня Ореанда» чи «Дюльбер» йому без потреби.

Можливо, що крітський відпочинок і не набув би великого резонансу, якби Ю. Луценко не став викручуватися і говорити неправду. На прес-конференції у Києві Ю. Луценко спробував довести, що має легальні доходи для відпочинку у закордонному п'ятизірковому готелі. «Минулого року моя дружина задекларувала офіційний дохід у 500 тисяч гривень, — заявив Ю. Луценко і додав: — Якщо приплюсувати до того близько 200 тисяч мого особистого доходу, то я собі міг дозволити відпочинок на Кріті в санаторії». Цими словами лідер народних самооборонців відкрив тему для чергового журналістського розслідування.

6. Корупційна спокуса

«Корупційна спокуса Юрія Луценка» — саме так називалася стаття Віктора Чивокуні в «Українській правді» від 25 липня 2007 року. У ній наведено дуже цікаві дані про те, як колишній міністр намагався викрутитися, збити журналіста із правильного шляху розслідування, але це йому не вдалось. Журналістське розслідування було довгим і непростим. Ми не будемо його переказувати, а зупинимось на головних фактах.

Куми Ю. Луценка Юрій та Олена Воскобойнікови у серпні 2005 p. зареєстрували ТзОВ «Українські новітні телекомунікації», фінансовим директором якого працювала дружина Ю. Луценка Ірина. Олена та Ірина були подружками із шкільних років, дружили сім'ями і доводились кумами.

Як встановив В. Чивокуня, займаючи посаду міністра внутрішніх справ, Ю. Луценко «лобіював «Українські новітні телекомунікації», з тим, щоб ця фірма, де працює його дружина, отримала доступ до грошей МВС, що витрачаються на мобільний зв'язок».* Видання оприлюднило копію розпорядження МВС, яким усю українську міліцію зобов'язували перейти на обслуговування мобільним зв'язком саме через згадану фірму. Тобто фірма кумів, яка знаходилась у звичайній квартирі та була звичайнісіньким посередником між клієнтами й операторами мобільного зв'язку, стала основним провайдером мобільних телефонів усієї української міліції. «Якщо це не корупція, то що?» — запитав резонно В. Чивокуня, звертаючись до особи, яка оголосила «хрестовий похід проти корупції».

Інформація про відпочинок лідера блоку «Наша Україна — Народна самооборона» Ю. Луценка на фешенебельному крітському курорті та його причетність до оборудок з міліцейськими коштами на користь фірми власних кумів і рідної дружини набула гласності та вкрай негативно відбилася на його репутації. Безперечно, це стало одним із найдошкульніших ударів по блоку «Наша Україна — Народна самооборона» напередодні позачергових парламентських виборів і позначилося на їхніх результатах. Іншого годі сподіватися — у центрі скандалу опинилася перша особа блоку. Тут доречно навести коментар з цього приводу опонента нашоукраїнців Василя Кисельова з Партії регіонів: «Юрій Віталійович нарешті показав своє нутро. З дитинства він виховувався в комуністичних традиціях, але жадоба влади змушувала його постійно робити якісь політичні «кульбіти»... Побільше б таких людей у списках НУНС — і перемога регіонів буде ще переконливішою».** Хіба не мав рацію пан Кисельов?

_________________________________________
* Чивокуня Віктор. Корупційна спокуса Юрія Луценка// Українська правда. - 2007.-25 липня // http://www.pravda.com.ua/articles/2007/07/25/3262151/.
** Копач Леонид. «О черных» и «белых» доходах четы Луценко // Обозреватель. — 2007. — 27 июля // http://obozrevatel.com/news/2007/7/26/181946.htm
(Див. також http://oglyadach.com/news/2007/7/27/161524.htm - Кін)

7. Російський друг

6 червня 2008 p. і так неспокійне політичне життя в Україні сколихнув черговий скандал: одразу два народних депутати України — бютівець Ігор Рибаков і народний самооборонець Юрій Бут — заявили про свій вихід із проурядової коаліції, яка і так мала дуже хитку перевагу і нараховувала всього 227 депутатів. Демарш І. Рибакова і Ю. Бута призвів до того, що коаліція стала цілком недієздатною — у неї не вистачало одного голосу для прийняття рішення.

Раніше маловідомі парламентарії привернули до себе посилену увагу. Виявилося, що Ю. Бут є російським офіцером запасу, тобто він приймав присягу на вірність Росії, служив командиром взводу мотострілецького полку. Громадянином України Ю. Бут став лише у 2002 році, а до того він працював у Москві, спочатку викладачем Військової академії ракетних військ стратегічного призначення імені Ф. Дзержинського при Міноборони Росії, а згодом — директором Центру міжнародних проектів і співробітництва Російської академії державної служби при президентові Росії. У Верховній Раді України він став відомий тим, що разом із І. Рибаковим організував і створив в одному із її приміщень капличку УПЦ (МП).

«Я — учасник двох парадів на Красній площі у Москві», — з гордістю заявив Ю. Бут журналістам. Свій вихід із коаліції він пояснив категоричною незгодою із антипрезидентською спрямованістю дій Ю. Тимошенко та підтримкою цього курсу Ю. Луценком. «У них існує тільки дві думки — їхня або неправильна. — підкреслив Ю. Бут і додав: — Мене обурило блокування трибуни, щоб не дати Президенту виступити із Щорічним Посланням».

У парламентський список блоку «Наша Україна — Народна самооборона» на дострокових парламентських виборах 2007 р. Юрія Бута особисто записав Ю. Луценко. В інтерв'ю «Газеті по-українськи» 10 червня 2008 р. Тарас Стецьків заявив, що неодноразово просив Ю. Луценка не брати дуже сумнівного Ю. Бута, проте він не послухав. На той час сам Ю. Луценко очолював список блоку і добився того, що мав навіть свою квоту, тому й формував її за власними вподобаннями та мотивами. Про те, що частину виборчого блоку Ю. Луценко розглядав ледь як не свою приватну власність, свідчать його ж слова, сказані в інтерв'ю тижневику «Дзеркало тижня» від 17 травня 2008 року: «Ні для мене, ні для членів мого списку такі умови Президента неприйнятні» (виділено автором. — Д.Ч.).

Вкрай цікавою є історія того, як Юрій Бут став сподвижником Юрія Луценка. Кореспондент «Української правди» Віктор Чивокуня взяв інтерв'ю у Ю. Бута; подаємо його фрагмент:

Ось так. Зустрілися в кафе, познайомилися, випили, добре закусили, погомоніли і так сподобались одне другому, що лідер однієї з найбільших в Україні політичних сил одразу ж записав нового російського друга на прохідне місце списку кандидатів у члени українського парламенту. Феноменально!

Вже після виходу Ю. Бута із проурядової коаліції народні депутати від блоку НУНС підняли питання про перевірку законності набуття ним українського громадянства. Наївні. Хіба це забезпечить очолюване Ю. Луценком МВС? Там же діє правило «Закон — для всіх, окрім друзів» пана-товариша Ю. Луценка.

8. У центрі інших скандалів

Наприкінці травня — на початку червня 2008 р. газети опублікували вкрай цікавий матеріал під інтригуючою назвою: «Заява Кабінету Міністрів України у зв'язку із спробою притягнення до кримінальної відповідальності міністра внутрішніх справ Ю.В. Луценка». Як вам така назва, шановний читачу? Де ви чули про країну, уряд якої писав би щось подібне про одного з міністрів? Але ж у нас пишуть і друкують на перших сторінках газет! «Кабінет Міністрів України висловлює серйозне занепокоєння у зв'язку з ситуацією, пов'язаною з розслідуванням Генеральною прокуратурою України кримінальної справи за звинуваченням міністра внутрішніх справ Ю.В. Луценка».

Бездарний за змістом і безпорадний у правовому відношенні текст урядової заяви ми коментувати не будемо — наведемо її цілком у додатку до основного тексту книги: хай читач сам оцінить урядові перли. Однак зазначу: факт публікації подібної урядової заяви, передусім, є акцією, спрямованою на підрив престижу й авторитету України у світі.

А тепер поставимо простенькі запитання. Якби Ю. Луценко «на дурняк» не возив свою сім'ю на відпочинок у Крим літаком МВС, то про це не писала б преса і, звісно, не було б підстав для розслідування. Але ж літали кілька разів. То кого тут захищати?

Якби міністр внутрішніх справ України на засіданні Ради Національної Безпеки і Оборони України не вдарив мера столиці Л. Черновецького, то чи була б скарга останнього, а відповідно — і підстава для порушення кримінальної справи?

Окрім цих двох диких епізодів, пов'язаних із Ю. Луценком, преса публікувала й інші неприємні для нього речі, які, крім прокуратури, розслідувала ще й парламентська слідча комісія, зокрема щодо наявності ізраїльського паспорта, видачі нагородної зброї, використання службових літаків в особистих цілях.

Якщо Ю. Луценку немає чого боятися, то він мав би добросовісно сприяти прокуратурі і парламентській слідчій комісії, аби довести безпідставність і недостовірність публікацій у пресі. До чого тут заява Кабміну? Я добре знаю, про що пишу, бо маю в цьому власний досвід. Генеральна прокуратура України тричі порушувала кримінальні справи за фактом моєї діяльності. Перший раз — у 1999 p., з приводу виходу книги про Л. Кучму «Свистун, або Чи можна політичного банкрута обирати керівником держави», другий — у 2000 р. з приводу публікації «Оксамитове шахрайство у Верховній Раді України» і третій — із приводу виходу в світ нарису «Нарцис, або Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука». В усіх трьох випадках я добросовісно допомагав слідству. Так допомагав, що слідчі не знали, що робити із наданими мною підтверджуючими матеріалами. Всі три справи навмисно тягнулися роками і були безславно закриті у 2004-2005 pp. за повної відсутності доказів моєї вини та складу злочину. Але ж міністр внутрішніх справ при підтримці уряду міг би надати слідству всі необхідні матеріали, аби пришвидшити справу і закрити її через місяць та показати, що він чистий перед Законом. Чому цього не зробив Ю. Луценко, який невпинно декларує лозунг «Закон один для всіх»?

Юрій Віталійович цих простих правових речей чомусь не робив — він вдався до звинувачень інших: мера Києва Леоніда Черновецького, секретаря Київради Олеся Довгого, керівника Секретаріату Президента України Віктора Балоги і навіть самого глави держави! У дні, коли Генпрокуратура розслідувала його дії, Ю. Луценко зробив гучну заяву для преси про підготовку державного перевороту. І цей справжній маразм міністра внутрішніх справ друкували на перш сторінках бютівські газети у вигляді аншлагів! Та хоч трішки задумайтеся, шановний читачу. Державний переворот — це один із найтяжчих злочинів. Якщо про його підготовку стало відомо міністру внутрішніх справ, то йому не до преси треба апелювати, а негайно вживати заходи з недопущення скоєння злочину, повідомити про це Генеральну прокуратуру, уряд і Президента. А що зробив міністр? Побіг на прес-конференцію. Але хіба за фаховим рівнем, почуттям відповідальності та обов'язку, діловими і моральними якостями Ю. Луценко відповідає високій державній посаді? У зв'язку із цим ще раз наведу оцінку Ю. Луценка його опонентом, народним депутатом України В. Кисельовим: «Я думаю, це людина із серйозним психічним розладом. У Секретаріаті Президента, на засіданні РНБО побити мера столиці нормальна людина не змогла б». Що тут можна заперечити?

А хіба нормальний міністр внутрішніх справ може називати своїх підлеглих міліціонерів «ментами»? Однак це зневажливе і образливе слово, мовлене Ю. Луценком, не раз звучало з екранів телевізорів! Чути таке з вуст міністра мені завжди було неприємно. А членам сімей міліціонерів?

На дострокових виборах у Києві міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко очолював список блоку «НУНС» — він балотувався у депутати міської ради, однак зазнав нищівної поразки — за нього проголосувало виборців менше, ніж число підлеглих йому міліціонерів, які проживають у столиці.

9. Постскриптум

Юрій Луценко, який у 2014 році планує балотуватися у Президенти України (про це він заявив журналові «Кореспондент», №34 за 8 вересня 2007 p., C.20), вже тепер вражає своєю дивовижною безвідповідальністю, примітивною демагогією та катастрофічним браком не лише політичної, а й загальної культури. Про теперішні звитяги Ю. Луценка ми коротенько оповіли. Та чим запам'яталася його минула діяльність? Хіба що цирковими акціями. У 2001 р. він організовував обляпування міністерства внутрішніх справ України курячими яйцями, подав тодішньому міністрові склянку крові. У 2002 році вручив Президенту України Л. Кучмі рогозяні капці... Суцільна клоунада.

Впродовж останніх років український політикум здрібнів до неможливості. За явного браку моральних авторитетів, інтелектуалів і масштабних особистостей у лідери стали пнутися пройдисвіти і клоуни. Саме вони тепер значною мірою і визначають обличчя влади в Україні.

II. Спонсор сателіта

_________________________________________
* Слова Ю. Луценка під час чату на сайті «Народної самооборони» // Українська правда. — 2008. — 24 липня // http://www.pravda.com.ua/news_print/2008/7/24/79138.htm.

1. Політичний інвестор

Головним спонсором луценківської «Народної самооборони» виступив мультимільйонер грузинського походження Д. Жванія; про це відкрито говорив Юрій Луценко та хвалився сам Давид Важайович. В інтерв'ю газеті «Високий Замок» від 5 червня 2008 р. Д. Жванія визнав, що у 2007 р. брав участь у фінансуванні виборчої кампанії «Народної самооборони» і витратив на це 90 мільйонів. При цьому Д. Жванія наголосив, що цифра ця обчислюється «не у гривнях».

Цікава ситуація. Грузинський патріот Давид Жванія, який поміняв громадянство Грузії на громадянство Кіпру, а Кіпру — на України, витрачає шалені гроші на українські вибори. Для чого? Подібні акції в Україні — не рідкість, бізнесмени називають їх інвестиціями у політику. А кожна інвестиція має повернутися власнику з належною віддачею. Велика інвестиція в українську політику має принести і великі прибутки. А може шановний Давид Важайович є просто великим благодійником луценківської самооборони? Мабуть, що ні. Благодійність — це передусім безкорисливість, а Д. Жванія із своєї інвестиції вже одержав зиск у вигляді депутатського мандата члена українського парламенту від «Народної самооборони». Д. Жванія вже втретє стає народним депутатом України. Після першої каденції він отримав посаду міністра надзвичайних ситуацій, а тепер добився рекомендації його кандидатури на посаду голови Антимонопольного комітету України. Я ось дивуюся: навіщо процвітаючому бізнесменові, який крутить сотнями мільйонів доларів, щоденний клопіт державного службовця? Невже йому не вистачає 15 тисяч гривень (місячна зарплата українського міністра) до першого мільярда? Якби ж то він тихо і спокійно заробляв свою щомісячну платню, однак погляньте, що він витворяє.

Дивним чином втершись у довіру до Віктора Ющенка, Давид Важайович навіть став його кумом і майже з ним породичався. Зрозуміло, що й стосунки між ними були довірливими. Так тривало до отруєння кандидата у Президенти України. Після цього випадку, як стверджує сам Д. Жванія, Віктор Ющенко став його уникати. Що ж стало підставою для різкого охолодження колись теплих і приязних стосунків?

2. Отруєння Президента

Під час добре відомої тепер вечері на дачі в заступника голови Служби безпеки України Володимира Сацюка, на якій, за переконанням В. Ющенка, його було отруєно, Давид Важайович Жванія відіграв далеко не останню роль. Кандидат у Президенти України потрапив на цю злощасну дачу завдяки старанням свого грузинського кума. Оскільки у ЗМІ оприлюднено текст протоколу допиту Віктора Ющенка у цій справі, то краще процитуємо його:

Вищенаведене свідчення В. Ющенка не залишає жодного сумніву: якби не Д. Жванія, кандидат у Президенти України на дачу до В. Сацюка не потрапив би. Та у цьому й не було особливої потреби. Це теж випливає із протоколу допиту.

«Запитання: Скажіть, чи потрібна Вам була ця зустріч з керівниками СБУ 5.09.04, чи була в ній необхідність, якась терміновість? Відповідь: Ні, ніякої терміновості та обставин, які б вимагали провести цю зустріч, не було. Це була загальна розмова, яка не тягнула за собою ніяких серйозних наслідків».**

Уже наприкінці вечері на дачі В. Сацюка Вікторові Ющенку стало погано, і він поспішив додому. Розпочався різкий головний біль. «Раніше мене так голова не боліла», — підвів підсумок В. Ющенко і продовжив: — Коли я зайшов додому, то дружина мене зустріла, поцілувала в губи і сказала, що від мене металом пахне, хоча я не їв їжі із таким запахом».

_________________________________________
*   http://ord-ua.com/2007/09/20/protokol-doprosa-viktora-yuschenko/.
(Див. також http://www.compromat.ru/main/ukraina/juschenkootravprot.htm - Кін)
** Там само.

Незабаром розпочалися страшні болі, які охопили все тіло. Лікарі не могли встановити діагнозу і не знали, що робити.

«Я 99 відсотків часу знаходився у ліжку, з яких відсотків 20 я стояв на колінах, спершись на лікті, — розповів В. Ющенко. — Мене найбільше боліла голова, спина та були сильні болі в животі. В той день (четвер) я давав інтерв'ю, стоячи на колінах за журнальним столиком. Мені кололи обезболююче, але коли ввечері обезболююче перестало діяти, до мене приїхав І. Плющ і сказав, що, якщо ти хочеш, щоб живий був, то терміново сідай у літак і вилітай. Спочатку ми не знали, до кого звернутися та в яку клініку поїхати. Іван Степанович сказав: «Я знаю, до кого, і це треба робити не думаючи».

Цікаво, що зовсім іншої позиції дотримувався Д. Жванія. Коли В. Ющенко знемагав від болю, він запевняв, що все скоро мине, і не слід панікувати.

Віктора Ющенка від смерті врятував Господь — якби Віктор Андрійович не виблюнув спожиту на дачі їжу, то фінал міг бути трагічним.

Звичайно, що у ЗМІ потрапила тільки дещиця інформації щодо обставин, які, безумовно, знає слідство і Президент. Так, у лютому 2005 р. щойно призначений міністром внутрішніх справ України Ю. Луценко заявив журналістам: «Мені відомо, хто перевозив через кордон отруту, який депутат її супроводжував, який чиновник переносив до місця скоєння злочину, хто її підмішував в їжу. Усі ці відомості не викликають сумнівів».

На уточнююче запитання: «Оточення В. Ющенка заявляло про «російський слід». Ви будете його шукати?» — Ю. Луценко уточнив: «Ще раз повторюю — відомо, хто пересікав кордон і який кордон. Але огульних звинувачень і «стрілочників» у цій справі не буде. Ми проведемо справжнє комплексне розслідування».*

_________________________________________
* Шурхало Д. Катеринчук как частный случай «луценковщины» // Обком. — 2008. — 11 июня //
http://obkom.net.ua/articles/2008-06/11.1348.shtml.

З часу цієї бравади минуло три з половиною роки, а народу так і не відомо, хто і як отруїв його Президента. Я ось думаю: коли мали таку докладну інформацію про жахливий злочин, то чому не змогли довести справу до логічного кінця? Відповідь теж зрозуміла — слідство із самого початку велося вкрай непрофесійно. А це тому, що і тодішній голова СБУ О. Турчинов, і міністр внутрішніх справ Ю. Луценко професіоналами у доручених їм ділянках роботи ніколи не були. То яких результатів можна чекати від випадкових людей на високих державних посадах? Знати — це одна справа, а довести вину — зовсім інша.

Увесь світ тепер знає, що українського Президента отруїли діоксином — отруйною речовиною, яку виробляють лише чотири лабораторії у світі: в США, Росії і ще двох європейських країнах. Тепер друзі Жванії вчиняють новий лемент. Мовляв, не потрібно говорити про ввезення в Україну діоксину, бо це кидає тінь на всі чотири країни та може призвести до загострення міждержавних відносин. Дуже цікава постановка питання. Труїти діоксином кандидата у Президенти — можна, а писати про це — ні.

Безумовно, що Віктор Ющенко теж багато знає, проте і він не все може говорити. Однак, коли 25 липня 2008 р. на щоквартальній прес-конференції Президента запитали, чи причетний до його отруєння Давид Жванія, він відповів чітко: «Думаю, так». І додав, що це «м'яка форма відповіді, аби зберегти рівновагу перед законом, слідчими органами і чесними людьми».

Тут доречно навести і слова Д. Жванії з інтерв'ю газеті «Високий Замок» від 5 червня 2008 року. На запитання, як часто він бачиться із своїм хрещеником, Давид Важайович відповів: «Тепер жодних стосунків з родиною Ющенків у мене немає. Наше спілкування припинилося. Це сталося у 2004 році». Тобто стосунки припинилися відразу ж після отруєння. Виходить, що недовіра закралася ще тоді, а, крім факту отруєння, поважнішої причини просто не могло бути.

3. Версія Д. Жванії

Серед скандальних атак, спрямованих проти Президента України у дні травнево-червневої кризи у Верховній Раді України, одна відзначалася особливим цинізмом.Її озвучив Д. Жванія: «Історію з отруєнням Ющенка діоксином придумали в його штабі». Ці слова Д. Жванії вся бютівська пропаганда винесла великими аншлагами на шпальти своїх видань і смакувала понад місяць.

Жодного конкретного факту у своїх численних виступах та інтерв'ю щодо нової версії отруєння Президента Д. Жванія не навів. Із його слів хіба що варті уваги такі: «Я був проти того, щоб Віктора Андрійовича вивозили на лікування в австрійський «Рудольфінерхаус».* Свою думку цей різноплановий «фахівець», навіть у галузі медицини, аргументує не тим профілем австрійської клініки. Але це смішно тепер читати. Якби перемогла позиція Д. Жванії і В. Ющенко залишився б в Україні, то не важко здогадатися, що би з ним трапилося. Це перше. І друге: у будь-якому випадку жодна українська лабораторія не виявила б слідів діоксину — у них для цього нічого немає!

Єдиним аргументом версії Д. Жванії є наступний його ж вислів: «Думаю, у Ющенка було харчове отруєння. Звичайний панкреатит». І цей явний медичний маразм бютівська преса мусувала на всі лади протягом тривало часу! Тобто широко обговорювали припущення вкрай зацікавленої особи. Ми не будемо вести дискусію з новим знавцем медицини у сучасній українській політиці, а дамо слово фахівцям.

У зв'язку із заявою Д. Жванії, голова міжнародної групи лікарів, які проводили лабораторну діагностику стану Президента України, керівник клініки дерматології університетського шпиталю Женеви, президент Світової ліги дерматологів Жан Сора категорично спростував заяви Д. Жванії і наголосив на прес-конференції у Женеві, що незалежні лабораторні тести, проведені в кількох лабораторіях світу, підтвердили наявність надзвичайно високих концентрацій діоксину в організмі В. Ющенка. «Наявні медичні докази підтверджують пероральний шлях отруєння», — підкреслив пан Сора. Подібні заяви зробили міністр охорони здоров'я України В. Князевич і особистий лікар Президента Р. Валіховський. Як на цьому тлі виглядають чергові інсинуації супроти Президента?

Сам Д. Жванія відмовився від надання слідчим Генеральної прокуратури України показів щодо отруєння Президента.

Тобто свою версію для преси він викладає, а перед слідчим — не хоче. Більше того, Д. Жванія заявляє про свою непричетність до отруєння та, посилаючись на презумпцію невинуватості, навіть погрожує Президенту України імпічментом.

_________________________________________
* Фаріон І. «Історію з отруєнням Ющенка діоксином придумали в його штабі» // Високий замок. — 2008. — 5 червня. — С.5.

4. Скандал із громадянством

Чергова цинічна атака на Президента України, хамські та образливі дії супроти нього Д. Жванії переслідували банальну мету — створити із Давида Важайовича жертву політичних репресій в Україні. Саме у ці дні Генеральна прокуратура України зацікавилася справою набуття Д. Жванією громадянства держави Україна. Для цього потрібно, аби громадянин іншої держави не менше ніж 5 років проживав в Україні. Давид Важайович Жванія був громадянином Грузії, потім — Кіпру. Внаслідок рішення українського суду, який у 1999 р. встановив його 10-річне проживання в Україні, він отримав українське громадянство. Генеральна прокуратура вважає, що незаконно, бо станом на 1999 рік Д. Жванія насправді не проживав в Україні 10 років. Більше того — вид на проживання в Україні він отримав лише у 1998 році, при цьому сам Д. Жванія письмово заявив, що вперше приїхав в Україну у 1996 р. і був тут 10 разів, загальною тривалістю три місяці! А «Газета по-українськи» у номері ще за 11 серпня 2006 р. повідомляла, що «в Україну Давид приїхав 1996 року як громадянин Кіпру та керівник кіпрської компанії «Брінкфорд». У 1997-му він організував ЗАТ «Брінкфорд», що почало активно просуватися на український енергоринок».

Тепер Давид Важайович стверджує, що це все неправда і його просто переслідують безпідставно, бо на час набуття громадянства він таки проживав в Україні необхідні 10 років. Якщо це справді так, то чого боятися? Покажіть трудову книжку за ці роки — там буде видно, де, коли ви працювали, довідки з відділів реєстрації за місцем проживання, зрештою, і сусіди можуть підтвердити факт проживання. Проте цим простим і зрозумілим шляхом Д. Жванія чомусь іти не хоче. Він творить із себе жертву політичних репресій та влаштовує скандали, погрожує зверненнями до парламентів країн світу, Європарламент, ООН... А нові друзі із БЮТ їх посилено роздмухують.

Бютівська преса стала горою на захист Д. Жванії. Вона наводить приклади політичних переслідувань за комуністичних часів та позбавлення радянського громадянства багатьох відомих дисидентів, заявляє, що Конституція України передбачає єдину можливість позбавлення громадянина України громадянства — коли він сам стає громадянином іншої держави. Але бютівські юристи чомусь не дивляться на Закон України «Про громадянство України», де чітко сказано, що «підставами для втрати громадянства України є... набуття особою громадянства України... внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів». Причому без встановлених термінів давності. І це так мусить бути й надалі, адже злочинне придбання українського паспорта іноземцем не може робити його громадянином України, — з усіма наслідками, які звідси випливають. Якщо цей принцип порушити хоч раз, то завтра українські паспорти будуть купувати пройдисвіти і злочинці з усього світу.

P.S.

2 липня 2008 р. Апеляційний суд м. Києва скасував рішення Радянського районного суду м. Києва про підтвердження 10-річного проживання Д.В. Жванії на території України, що дозволило йому отримати українське громадянство.